Ікони Афона
Афонська ікона
(ікона афонських листів, пізня афонська ікона) – тип ікони, що склався у 2-й половині XIX–XX століть на Афоні.
Афонська ікона увібрала в себе традиції грецького іконопису візантійського та поствізантійського періодів, піддані переробці засобами тонального живопису нового часу. Як джерело об’ємного живописного трактування зазвичай називають гравюри західноєвропейських майстрів, також не виключено, що чернецтво на Афоні залучало до свого середовища професійних живописців, які справляли вплив на діяльність монастирських іконописних майстерень уже починаючи з пізнього Відродження.
На пострадянському просторі найвідоміші й найпоширеніші ікони, що писалися в російських Іллінському та Андріївському скитах і російському Пантелеймонівському монастирі, вивезені звідти численними прочанами, про що свідчать написи, які часто трапляються на зворотному боці іконних дощок.
Ці дошки, часто великого формату, левкасилися по паволоці. Іноді паволокою слугувало середньозернисте полотно, що покривалося лише тонким шаром крейдяного ґрунту, так що зберігалася фактура полотняного переплетення, що зближує ікону з картиною, написаною на полотні. Водночас афонську ікону не можна назвати наслідувальною та еклектичною. За ті нечисленні десятиліття, що були відпущені історією на створення та розвиток афонської ікони, вона стала самостійним релігійним і художнім феноменом, для якого характерні такі особливості:
іконографія, що сягає давніх зразків;
великий і узагальнений монументальний силует, що чітко виділяється на золотому тлі;
умовне світлотіньове моделювання з м’якими переходами тону, яке ґрунтується не на натурному спостереженні за освітленістю об’єкта, а на умоглядній побудові форми;
багатошаровий олійний живопис, що не утворює ані найменшого рельєфу на поверхні дошки;
умовні й нейтральні трактування ликів, максимально віддалені від будь-якої подоби «портретності»;
малюнок, що не прагне анатомічної правильності, зі збільшеними рисами ликів і силуетами кистей рук.
Афонська ікона представлена порівняно обмеженим колом сюжетів
. Це, перш за все, образи Божої Матері, «афонської Ігумені», – Іверська, Скоропослушниця, Троєручиця, Вратарниця, Гідно є, Втіха і Розрада та ін., а також ростові та напівфігурні зображення святих (найпоширеніший образ – Св. великомученика і цілителя Пантелеймона). Ікони святкового циклу трапляються рідко, і можна сказати, що афонським іконописцям за час існування афонської ікони не вдалося розв’язати завдання багатофігурної композиції, і ікони цих сюжетів нагадують, скоріше, живописні примітиви.