Іконописні школи. Візантія
Упродовж багатьох століть історії іконопису сформувалося чимало національних іконописних шкіл, які пройшли власний шлях стильового розвитку.
Візантія.
Іконопис Візантійської імперії був найбільшим мистецьким явищем у східнохристиянському світі. Візантійська художня культура не лише стала родоначальницею деяких національних культур (наприклад, Давньоруської), а й упродовж усього свого існування впливала на іконопис інших православних країн: Сербії, Болгарії, Македонії, Русі, Грузії, Сирії, Палестини, Єгипту. Також під впливом Візантії перебувала культура Італії, особливо Венеції. Найважливіше значення для цих країн мали візантійські іконографії та нові стильові течії, що виникали у Візантії.
Найдавніші ікони, що дійшли до нашого часу, датуються VI століттям. Ранні ікони VI–VII століть зберігають античну техніку живопису – енкаустику. Деякі твори зберігають окремі риси античного натуралізму та живописний ілюзіонізм (наприклад, ікони «Христос Пантократор» і «Апостол Петро» з монастиря Святої Катерини на Сінаї), інші ж схильні до умовності, схематичності зображення (наприклад, ікона «єпископ Авраам» з музею Далема, Берлін, ікона «Христос і святий Мина» з Лувру). Іншою, неантичною, художньою мовою послуговувалися східні області Візантії – Єгипет, Сирія, Палестина. У їхньому іконописі виразність від самого початку була важливішою, ніж знання анатомії та вміння передати об’єм.
Наочно процес змінювання античних форм, їхню спіритуалізацію християнським мистецтвом можна побачити на прикладі мозаїк італійського міста Равенни – найбільшого ансамблю ранньохристиянських і ранніх візантійських мозаїк, що зберігся до нашого часу. Для мозаїк V століття (мавзолей Галли Плацидії, баптистерій православних) характерні живі ракурси постатей, натуралістичне моделювання об’єму, мальовничість мозаїчного викладу. У мозаїках кінця V століття (баптистерій аріан) і VI століття (базиліки Сант-Аполлінаре-Нуово і Сант-Аполлінаре-ін-Классе, церква Сан-Вітале) постаті стають пласкими, лінії складок одягу – жорсткими, схематичними. Пози й жести застигають, глибина простору майже зникає. Лики втрачають різку індивідуальність, виклад мозаїки стає суворо впорядкованим.
Причиною цих змін був цілеспрямований пошук особливої образотворчої мови, здатної виразити християнське вчення.
Розвиток християнського мистецтва було перервано іконоборством, яке утвердилося як офіційна ідеологія імперії з 730 року. Це спричинило знищення ікон і розписів у храмах. Почалося переслідування іконошанувальників. Багато іконописців емігрували у віддалені кінці Імперії та сусідні країни – до Каппадокії, до Криму, до Італії, почасти на Близький Схід, де продовжували створювати ікони. Хоча в 787 році на Сьомому Вселенському соборі іконоборство було засуджено як єресь і сформульовано богословське обґрунтування іконошанування, остаточне відновлення іконошанування настало лише 843 року. У період іконоборства замість ікон у храмах використовували лише зображення хреста, замість старих розписів робили декоративні зображення рослин і тварин, зображували світські сцени, зокрема улюблені імператором Костянтином V кінські перегони.
Після остаточної перемоги над єрессю іконоборства 843 року знову розпочалося створення розписів та ікон для храмів Константинополя та інших міст. З 867 по 1056 рік у Візантії правила македонська династія, що дала назву всьому періоду, який поділяють на два етапи:
Македонський «ренесанс».
Для першої половини македонського періоду характерний підвищений інтерес до класичної античної спадщини. Твори цього часу вирізняються природністю у передаванні людського тіла, м’якістю у зображенні драпірувань, живістю в ликах. Яскравими прикладами класицизованого мистецтва є: мозаїка Софії Константинопольської із зображенням Богоматері на троні (середина IX століття), ікона-складень з монастиря св. Катерини на Сінаї із зображенням апостола Фадея та царя Авгаря, який отримує плат із Нерукотворним зображенням Спасителя (середина X століття).
У другій половині X століття іконопис зберігає класичні риси, але іконописці шукають способи надати зображенням більшої одухотвореності.
Аскетичний стиль.
У першій половині XI століття стиль візантійського іконопису різко змінюється в бік, протилежний античній класиці. Від цього часу збереглося кілька великих ансамблів монументального живопису: фрески церкви Панагії тон Халкеон у Салоніках 1028 року, мозаїки кафоликона монастиря Осіос Лукас у Фокіді 30–40-х рр. XI століття, мозаїки та фрески Софії Київської того ж часу, фрески Софії Охридської середини – 3-ї чверті XI століття, мозаїки Неа Моні на острові Хіос 1042–1056 рр. та інші.
Для всіх перелічених пам’яток характерний найвищий ступінь аскетизації образів. Зображення цілковито позбавлені будь-чого тимчасового та мінливого. У ликах відсутні будь-які почуття й емоції, вони гранично застиглі, передаючи внутрішню зібраність зображуваних. Заради цього підкреслюються величезні симетричні очі з відстороненим, нерухомим поглядом. Постаті застигають у суворо визначених позах, часто набувають присадкуватих, важких пропорцій. Руки й стопи ніг стають важкими, грубуватими. Моделювання складок одягу стилізується, стає дуже графічним, лише умовно передаючи природні форми. Світло у моделюванні набуває надприродної яскравості, несучи символічне значення Божественного Світла.
До цієї стильової течії належить двобічна ікона Богоматері Одигітрії з чудово збереженим зображенням великомученика Георгія на звороті (XI століття, в Успенському соборі Московського Кремля), а також чимало книжкових мініатюр. Аскетичний напрям в іконописі продовжував існувати й пізніше, виявляючись у XII столітті. Прикладом можуть бути дві ікони Богоматері Одигітрії в монастирі Хіландар на Афоні та в грецькій Патріархії у Стамбулі[6].
Наступний період історії візантійського іконопису припадає на правління династій Дук, Комнінів та Ангелів (1059–1204 рр.). Загалом він називається комніновським. У другій половині XI століття на зміну аскетизму знову приходять класична форма та гармонійність образу. Твори цього часу (наприклад, мозаїки Дафні близько 1100 року) досягають зрівноваженості між класичною формою та одухотвореністю образу, вони вишукані й поетичні.
До кінця XI століття або до початку XII століття відноситься створення Володимирської ікони Богоматері (ДТГ). Це один із найкращих образів комніновської епохи, безсумнівно, константинопольської роботи. У 1131–1132 рр. ікону було привезено на Русь, де вона стала особливо шанованою. Від первісного живопису збереглися лише лики Богоматері та Немовляти. Прекрасний, сповнений тонкого смутку за страждання Сина, лик Богоматері – характерний приклад відкритішого та олюдненого мистецтва комніновської епохи. Водночас на його прикладі можна побачити характерні фізіогномічні риси комніновського живопису: видовжений лик, вузькі очі, тонкий ніс із трикутною ямкою на переніссі.
До першої половини XII століття відноситься мозаїчна ікона «Христос Пантократор Милостивий» з Державних музеїв Далема в Берліні. У ній виражено внутрішню та зовнішню гармонію образу, зосередженість і споглядальність, Божественне та людське в Спасителі.
У другій половині XII століття було створено ікону «Григорій чудотворець» з Держ. Ермітажу. Ікона вирізняється чудовим константинопольським письмом. В образі святого особливо сильно підкреслено індивідуальний первень, перед нами ніби портрет філософа.
Комніновський маньєризм
Окрім класичного напряму в іконописі XII століття з’явилися й інші течії, схильні до порушення зрівноваженості та гармонії в бік більшої спіритуалізації образу. У деяких випадках цього досягали підвищеною експресією живопису (найраніший приклад – фрески церкви св. Пантелеймона в Нерезі 1164 року, ікони «Зішестя у пекло» та «Успіння» кінця XII століття з монастиря св. Катерини на Сінаї).
У найпізніших творах XII століття надзвичайно посилюється лінійна стилізація зображення. І драпірування одягу, і навіть лики вкриваються сіткою яскравих білильних ліній, що відіграють вирішальну роль у побудові форми. Тут, як і раніше, світло має найважливіше символічне значення. Стилізуються й пропорції постатей, які стають надмірно видовженими та тонкими. Своє максимальне вираження стилізація досягає в так званому пізньокомніновському маньєризмі. Цим терміном позначають передусім фрески церкви святого Георгія в Курбіново, а також низку ікон, наприклад «Благовіщення» кінця XII століття зі збірки на Сінаї. У цих розписах і іконах постаті наділені різкими та стрімкими рухами, складки одягу химерно в’ються, лики мають спотворені, особливо виразні риси.
У Росії також є зразки цього стилю, наприклад фрески церкви святого Георгія в Старій Ладозі та зворот ікони «Спас Нерукотворний», де зображено поклоніння ангелів Хресту (ДТГ).
XIII століття Розквіт іконопису та інших мистецтв було перервано страшною трагедією 1204 року. Цього року лицарі Четвертого хрестового походу захопили й жахливо пограбували Константинополь. Понад піввіку Візантійська імперія існувала лише як три відокремлені держави з центрами в Нікеї, Трапезунді та Епірі. Навколо Константинополя було утворено Латинську імперію хрестоносців. Попри це іконопис продовжував розвиватися. XIII століття відзначене кількома важливими стильовими явищами.
На межі XII–XIII століть у мистецтві всього Візантійського світу відбувається істотна зміна стилістики. Умовно це явище називають «мистецтво близько 1200 року». На зміну лінійній стилізації та експресії в іконопис приходять спокій і монументалізм. Зображення стають великими, статичними, з чітким силуетом та скульптурною, пластичною формою. Дуже характерним прикладом цього стилю є фрески в монастирі св. Іоанна Богослова на острові Патмос. До початку XIII століття відноситься ряд ікон з монастиря св. Катерини на Сінаї: «Христос Пантократор», мозаїчна «Богоматір Одигітрія», «Архангел Михаїл» з деісуса, «свв. Феодор Стратилат і Димитрій Солунський». У всіх них виявляються риси нового напряму, що роблять їх відмінними від образів комніновського стилю.
Водночас виник новий тип ікон – житійні. Якщо раніше сцени житія того чи іншого святого могли зображатися в ілюстрованих Мінологіях, на епістилях (довгі горизонтальні ікони для вівтарних перегородок), на стулках складнів-триптихів, то тепер сцени житія («клейма») стали розміщувати по периметру середника ікони, в якому зображено самого святого. У зібранні на Сінаї збереглися житійні ікони святої Катерини (на повний зріст) і святителя Миколая (поясна).
У другій половині XIII століття в іконописі переважають класичні ідеали. В іконах Христа і Богоматері з монастиря Хіландар на Афоні (1260-ті рр.) присутня правильна, класична форма, живопис складний, нюансований і гармонійний. В образах немає жодної напруги. Навпаки, живий і конкретний погляд Христа спокійний і привітний. У цих іконах візантійське мистецтво підійшло до максимально можливого для себе ступеня близькості Божественного до людського. У 1280–1290 рр. мистецтво продовжувало дотримуватися класичної орієнтації, але водночас у ньому з’явилася особлива монументальність, потужність і акцентованість прийомів. В образах виявився героїчний пафос. Проте через надмірну інтенсивність дещо поменшало гармонії. Яскравий приклад іконопису кінця XIII століття – «Євангеліст Матвій» з галереї ікон в Охриді.
Майстерні хрестоносців Особливе явище в іконописі становлять майстерні, створені на сході хрестоносцями. Вони поєднували в собі риси європейського (романського) та візантійського мистецтва. Тут західні художники переймали прийоми візантійського письма, а візантійці виконували ікони, наближені до смаків замовників-хрестоносців. У результаті виходив цікавий сплав двох різних традицій, що по-різному переплітались у кожному окремому творі (наприклад, фрески кіпрської церкви Антифонітіс). Майстерні хрестоносців існували в Єрусалимі, Акрі, на Кіпрі та Сінаї.
Засновник останньої династії Візантійської імперії – Михаїл VIII Палеолог – 1261 року повернув Константинополь до рук греків. Його наступником на престолі став Андронік II (роки правління 1282–1328). При дворі Андроніка II пишно розквітло вишукане мистецтво, що відповідало камерній придворній культурі, для якої були характерні прекрасна освіченість, підвищений інтерес до античної літератури та мистецтва.
Палеологівський ренесанс – так прийнято називати явище в мистецтві Візантії першої чверті XIV століття.
Зберігаючи церковний зміст, іконопис набуває надзвичайно естетизованих форм, зазнаючи найсильнішого впливу античного минулого. Саме тоді створюються мініатюрні мозаїчні ікони, призначені або для невеликих, камерних каплиць, або для знатних замовників. Наприклад, ікона «Святий Феодор Стратилат» у збірці ДЕ. Зображення на таких іконах надзвичайно гарні й вражають мініатюрністю роботи. Образи або спокійні, без психологічної чи духовної заглибленості, або навпаки гостро характерні, ніби портретні. Такими є зображення на іконі з чотирма святителями, що також перебуває в Ермітажі.
Збереглося також багато ікон, написаних у звичайній, темперній техніці. Усі вони різні, образи ніколи не повторюються, відображаючи різні якості й стани. Так, в іконі «Богоматір Психосострія (Душеспасителька)» з Охриду виражено твердість і міцність, в іконі «Богоматір Одигітрія» з Візантійського музею в Салоніках натомість передано ліризм і ніжність. На звороті «Богоматері Психосострії» зображено «Благовіщення», а на парній до неї іконі Спасителя на звороті написано «Розп’яття Христа», в якому гостро передано біль і скорботу, що їх долає сила духу. Ще одним шедевром епохи є ікона «Дванадцять апостолів» зі збірки Музею образотворчих мистецтв ім. Пушкіна. У ній образи апостолів наділені такою яскравою індивідуальністю, що, здається, перед нами портрет учених, філософів, істориків, поетів, філологів, гуманітаріїв, які жили в ті роки при імператорському дворі.
Для всіх перелічених ікон характерні бездоганні пропорції, гнучкі рухи, імпозантна постановка постатей, стійкі пози та легко читані, виважені композиції. Присутній момент видовищності, конкретності ситуації та перебування персонажів у просторі, їхнього спілкування.
У монументальному живописі так само яскраво виявилися подібні риси. Але тут палеологівська епоха принесла особливо багато новацій у галузі іконографії. З’явилося безліч нових сюжетів і розгорнутих оповідних циклів, програми стали насичені складною символікою, пов’язаною з тлумаченням Священного Писання та літургійними текстами. Почали використовуватися складні символи й навіть алегорії. У Константинополі збереглося два ансамблі мозаїк і фресок перших десятиліть XIV століття – в монастирі Поммакаристос (Фітіє-джамі) та монастирі Хора (Кахріє-джамі). У зображенні різних сцен із життя Богоматері та з Євангелія з’явилися невідомі раніше сценічність, оповідні подробиці, літературність.
Період суперечок про Фаворське світло.
У 30–40-х рр. XIV століття ситуація в духовному житті Візантії змінилася, що одразу ж позначилося на характері іконопису.
Епоха «ренесансу» в мистецтві та придворної гуманістичної культури закінчилася. Саме тоді відбувається суперечка між ченцем Варлаамом, який приїхав до Константинополя з Калабрії в Італії, і Григорієм Паламою – вченим ченцем з Афона. Варлаам був вихований в європейському середовищі й істотно розходився з Григорієм Паламою та афонськими ченцями в питаннях духовного життя і молитви. Вони принципово по-різному розуміли завдання та можливості людини у спілкуванні з Богом. Варлаам дотримувався гуманізму й заперечував можливість будь-якого містичного зв’язку людини з Богом. Тому він заперечував існуючу на Афоні практику ісихазму – давньої східнохристиянської традиції молитовного діяння. Афонські ченці вірили, що, молячись, вони бачать Божественне світло – те саме, що бачили апостоли на горі Фавор у мить Преображення Господнього. Це світло (назване фаворським) розумілося як видимий вияв нествореної Божественної енергії, що пронизує весь світ, преображає людину та дозволяє їй спілкуватися з Богом. Для Варлаама це світло могло мати виключно створений характер, а жодного прямого спілкування з Богом і преображення людини Божественними енергіями бути не могло. Григорій Палама захищав ісихазм як споконвічно православне вчення про спасіння людини. Суперечка закінчилася перемогою Григорія Палами. На соборі в Константинополі 1352 року ісихазм було визнано істинним, а Божественні енергії нествореними, тобто виявами самого Бога у створеному світі.
Для ікон часу суперечок характерна напруженість в образі, а в художньому плані – відсутність гармонії, лише нещодавно такої популярної у вишуканому придворному мистецтві. Прикладом ікони цього періоду є поясний деісусний образ Іоанна Предтечі зі збірки Ермітажу.
Друга половина XIV століття
Іоанн Предтеча. Ікона з деісусного чину кінця XIV століття. Благовіщенський собор Московського Кремля.
У 50-х рр. XIV століття візантійський іконопис переживає новий підйом, що ґрунтується не лише на класичній спадщині, як це було в десятиліття «палеологівського ренесансу», але особливо на духовних цінностях ісихазму, що переміг. З ікон зникають напруженість і похмурість, що проступали у творах 30–40-х рр. Проте тепер краса й досконалість форми поєднуються з ідеєю преображення світу Божественним світлом. Тема світла в живописі Візантії завжди так чи інакше мала місце. Світло розумілося символічно як вияв Божественної сили, що пронизує світ. І в другій половині XIV століття у зв’язку з ученням ісихазму таке розуміння світла в іконі стало тим більш важливим.
Прекрасним твором епохи є ікона «Христос Пантократор» зі збірки Ермітажу. Образ було створено в Константинополі для монастиря Пантократора на Афоні, відомий точний рік її виконання – 1363. Зображення дивує як зовнішньою красою живопису, досконалістю в передаванні форми лика і рук, так і дуже індивідуальним образом Христа, близьким і відкритим для людини. Фарби ікони ніби пронизані внутрішнім сяйвом. Крім цього, світло зображено у вигляді яскравих білильних штрихів, що лягають на лик і руку. Так наочно образотворчий прийом передає вчення про нествореність Божественних енергій, що пронизують увесь світ. Цей прийом стає особливо поширеним.
Після 1368 року написана ікона самого святителя Григорія Палами (ДМОМ ім. Пушкіна), прославленого в лику святих. Його образ також вирізняється просвітленістю, індивідуальністю (буквально портретністю) та містить подібний прийом білильних «рухів» або «світел».
Близькі до образу Христа з ДЕ ікона архангела Михаїла з Візантійського музею в Афінах, ікона Богоматері Перивлепти, що зберігається в Сергієвому Посаді, та багато інших. Живопис деяких багатий соковитими відтінками кольорів, інших же дещо суворіший.
Слабкість Візантійської імперії та небезпека турецького завоювання сприяли великій еміграції художників. У цей період візантійські майстри виконують замовлення в найрізноманітніших частинах православного світу, зокрема й на Русі. Завдяки цьому у вітчизняних збірках зберігається багато першокласних візантійських ікон цього часу.
На Русі була створена величезна ікона «Похвала Богоматері», оточена клеймами, що ілюструють акафіст (зберігається в Успенському соборі Московського Кремля). Живопис ікони вирізняється яскравістю, незвично рухливими постатями, дуже індивідуальними ликами з різкими блискучими поглядами. Темпераментність виконання особливо виявилася у спалахах білильних штрихів. Для іконопису цієї епохи взагалі характерні піднесені інтонації та як ніколи підвищена емоційність (якість в іконописі дуже стримана).
У 80–90-х рр. XIV століття створюється великий деісусний чин, що складається з 7 поясних ікон і замовлений у Константинополі для Високого монастиря в Серпухові. Нині 6 із цих ікон зберігаються в ДТГ («Іоанн Предтеча» в ДРМ). Це приклад класичного, прекрасного за формою мистецтва, радісного й просвітленого за своїм змістом. У Високому чині вражає величезний масштаб постатей і величність ясної, крупної форми. Водночас глибшою стає й психологізація образу.
Безсумнівно грецькою роботою, що приписується Феофану Греку, є ікони з повнорослого деісусного чину кінця XIV століття, які нині стоять в іконостасі Благовіщенського собору Московського Кремля. Вони ще більші та величніші, ніж ікони з Високого монастиря. Образ Богородиці з цього чину дуже схожий на Донську ікону Богоматері, яку також приписують Феофану. Донська ікона вирізняється більшою м’якістю виконання та камерністю образів.
Камерний напрям існував паралельно з великими монументальними образами. До нього належить образ Богоматері Пименівської (80-ті рр. XIV століття, ДТГ). Тендітність форм і делікатність кольору пом’якшують класичну форму. В іконі незвично багато теплого душевного почуття, що змінило усталену зосередженість образів.
Мистецтво початку XV століття.
В останні десятиліття перед взяттям Константинополя турками 1453 року художнє життя у Візантії не знижувало своєї інтенсивності. У ньому продовжували існувати різні за характером течії.
Класична течія виявлялася в красивих просвітлених образах, наприклад в іконі Анастасії Узорішительки з ДЕ, роботі константинопольського або салонікського майстра. Її фарби особливо ніжні, а лик вирізняється свіжістю юності.
Мистецтво іншого плану являє ікона «Розп’яття» (Успенський собор Московського Кремля). Іконографія вирізняється надзвичайною докладністю. Уся площина зображення наповнена безліччю сцен, груп і окремих постатей. За виконанням ця ікона належить до експресивної течії. Завдяки згущеному, затемненому кольору та відблискам світла, сміливо накинутим на зображені постаті, в іконі створено напружену атмосферу, що відповідає трагічності зображеного сюжету. Характерними рисами першої половини XV століття є дрібність форм, тендітність пропорцій, тонкі й гнучкі лінії пробілів. Усе це створює особливу виразність, навіть пронизливість образів, характерну для XV століття.