Візантійські ікони. Палеологівський період XIV століття
Мистецтво пізнього періоду життя Візантії зазвичай називають "Палеологівським",
за ім’ям останньої правлячої династії – Палеологів. Протягом 150 років воно не було, звісно, однорідним, і його еволюція чітко простежується за етапами. Ідеї та смаки кожного з них знайшли адекватне відображення в іконах. Їх збереглося дуже багато, набагато більше, ніж від усіх попередніх епох.
В історії Візантії це час втрати колишньої могутності. Колись величезна імперія втратила тоді багато своїх територій і перетворилася на невелику й небагату державу. Міжнародний престиж значною мірою впав. Загроза турецького нападу стала реальністю. Тим більше вражає, що за умов, для держави таких несприятливих, візантійське мистецтво переживає високий розквіт. Підйом творчої активності очевидний на всіх етапах візантійського художнього життя XIV ст. Для мистецтва характерні різноманітність напрямів, символічна винахідливість іконографії, велика кількість нових сюжетів і композицій, багатоаспектність їх тлумачень, множинність стилістичних варіантів, надзвичайно тісний зв’язок мистецтва з богословською думкою і, нарешті, найвища художня майстерність. Хочеться особливо підкреслити, що в мистецтві цього останнього етапу тисячолітнього візантійського життя не було ані найменшого відтінку в’янення, жодних ознак старості. Навпаки, творчість, енергія пошуків, відтворення й оновлення багато чого з найкращого, що було раніше, віднайдення нового образу й нового стилю і, головне, підвищений інтерес до мистецтва як до найважливішої справи життя, здатної втілити його найбільші цінності. У цей останній період свого існування візантійське мистецтво востаннє і дуже активно слідує найважливішим своїм настановам, що визначали головні його напрями впродовж усієї його історії: поклоніння античному ідеалу, яке здійснилося в черговому і до того ж особливо блискучому візантійському класицизмі Палеологівського Ренесансу першої третини XIV ст., і пошук глибини релігійного образу, що знайшов вираження в черговому візантійському спіритуалізмі ісихастськи орієнтованої художньої творчості другої половини XIV ст. Два полюси візантійського життя – культура і релігія, місто і монастир, які існували у Візантії завжди поруч і часом перетиналися, отримали в мистецтві XIV ст. завершене втілення.
Палеологівський Ренесанс
Візантійське мистецтво раннього XIV ст.,
тонке й вишукане, було гілкою камерної придворної культури, що виникла при дворі Андроніка II Палеолога. Одна з характерних його рис – закоханість в античне минуле, вивчення всіляких творів античної класики, літературних і художніх, і наслідування їм. Усе це супроводжувалося прекрасною освіченістю, досконалим смаком і високою професійною майстерністю всіх творців цієї культури, зокрема й художників.
Тематика цього мистецтва, звісно, була церковною, потяг до античності виявлявся лише в стилі та формах, для яких класична модель стала майже обов’язковим зразком. В ансамблях мозаїк і фресок з’явилися невідомі раніше сценічність, сюжетні подробиці, літературність; іконографічні програми розширилися, в них стало багато досить складних алегорій і символів, усіляких алюзій на Старий Заповіт, перегуків з текстами літургійних гімнів, що вимагало і від творців, і від тих, хто споглядає, богословської підготовленості та інтелектуальної ерудиції. В іконах епохи Палеологівського Ренесансу цей учений аспект культури відобразився менше; її особливості виявилися
в них більше всього в характері образів і в художньому стилі. У столичній придворній майстерні виконувалися в ці десятиліття маленькі переносні мозаїчні іконки, або призначені для невеликих церковних капел, або такі, що були замовленнями високородних осіб, членів імператорської родини та найближчого аристократичного оточення й виготовлялися для приватного володіння. До числа таких невеликих ікон належать: "Диптих зі сценами Дванадцяти Свят" з Музею собору (Музео дель Опера дель Дуомо) у Флоренції, "Чотири святителі" і "Св. Феодор Стратилат" – обидві з Ермітажу в Санкт-Петербурзі.
У всіх них – крихітна смальта, делікатні поєднання кольору, ніжність його відтінків, сяючі кубики золота у фонах, контурах і світлових лініях, нарядна орнаментальна оздобленість рам, німбів і одягів. Поверхня виглядає переливчастою, дорогоцінною. В усьому багато одухотвореної світлоносності, що має характер піднесений і святковий, що відповідає уявленням про святість, увінчану Божественною славою.
















































