Візантійські ікони. Іконоборчий період VIII–IX століть
Іконоборський період VIII – IX століття.
У візантійській історії період іконоборства, що тривав понад століття (початок VIII – середина IX ст.), став за своїм значенням цілою епохою не лише в релігійному, а й у політичному та культурному житті Імперії. Проблема ставлення до священних зображень, яка опинилася в центрі полеміки, постала майже перед усіма релігіями та культурами. Одночасно з візантійцями (ромеями) її вирішував мусульманський світ, і вирішив зовсім по-іншому, ніж східне християнство.
Різні частини християнського світу теж по-різному ставилися до ікон. Якщо в грекомовних областях іконошанування знаходило для себе родючий ґрунт, то латинське християнство було в цьому відношенні стриманішим, і розроблених богословських концепцій іконошанування там не виникло. Християнські погляди семітів (сирійців, арабів, ассирійців) і вірмен не заперечували ікон, але тримали їх під певною підозрою.
Іудаїзм опинився ніби між християнством та ісламом: заборона на зображення була суворою, але все ж не настільки, щоб завадити розвитку образотворчого мистецтва, не кажучи вже про розписи елліністичних синагог пізньої античності.
У Візантії епоха іконоборства розпалася на два періоди – перший, найтриваліший (726–787), і другий, менш довгий і такий, що був радше спробою реставрації першого (813–843). Після цього іконоборство у Візантії вже не повторювалося, а в перемозі іконошанувальників суспільство набуло основи для релігійного та культурного розквіту в наступні століття візантійської історії.
На думку багатьох істориків, у центрі іконоборського конфлікту була не стільки полеміка між шанувальниками та гонителями ікон, скільки боротьба між державою та Церквою, насамперед численним і багатим чернецтвом, яке вислизало з-під контролю Імперії.
Важливим свідченням на користь такого погляду є та обставина, що і перший, і другий етапи іконоборства були ініційовані не єпископами чи богословами, а імператорами. Але все ж сама епоха отримала назву від релігійного руху, тож спочатку ми розглянемо релігійні та історичні передумови як іконошанування, так і боротьби з іконами.
Що стосується іконошанування, то, окрім самого факту його поширеності в ту епоху, важливим аргументом є ранньохристиянське мистецтво. Насамперед цікаві фрески християнських катакомб у Римі.
Прийоми зображення Христа та євангельських сюжетів рання Церква могла запозичити як у язичницького греко-римського оточення, так і в елінізованого іудейства: відомо чимало синагог у Палестині, які були прикрашені мозаїкою та фресками не просто з орнаментом, а із зображеннями біблійних персонажів і сцен. Ці зображення були навіть не символічними, як у ранніх християн, а цілком реалістичними. З огляду на зміст цих іудейських зображень, їх можна вважати священними (сакральними), хоча навряд чи їм віддавалося поклоніння: їхньою функцією було все ж прикрашання місць молитовних зібрань.
Але основною відмінністю ранньохристиянських зображень від пізніших ікон є їхній символічний характер. Зображувалися радше не Ісус, Богородиця чи святі, а, можна сказати, одна з їхніх функцій.
Так, зображення Доброго Пастиря з ягням на плечах, здавалося б, максимально наближене до іконного зображення, насправді не претендувало на створення образу Ісуса, а радше метафорично передавало один з аспектів Його служіння. При цьому були поширені й такі виключно символічні зображення Христа, як риба, агнець, виноградна лоза тощо.
Риба, наприклад, зображувалася не для нагадування про примноження Ісусом хлібів і риб, а як видимий образ абревіатури, яку бачили в грецькому слові ihthus: якщо читати його за літерами, то виходить
Iesus Hristos Theou Uios Soter – Ісус Христос Син Божий Спаситель.
Як перші християни розуміли зміст цих зображень, ми точно не знаємо, але їхній символічний характер мав призводити до дещо іншого сприйняття фресок, на відміну від пізніших періодів іконошанування. Характерно, що у Візантії символічні зображення риби, агнця чи Доброго пастиря будуть заборонені одним із церковних соборів.
До VI ст. вже можна говорити про сформовану традицію іконопису. Її прикладами можуть слугувати мозаїки візантійської Італії (насамперед у Равенні) та ікони монастиря Св. Катерини на Синаї, написані ще в техніці античного фаюмського портрета. Це справжні священні образи, виконані за вже сформованими іконописними канонами, і їх не можна назвати просто символічними зображеннями.
Імовірно, одним з основних прототипів зображення Лику Христа була
Туринська плащаниця
, яка до IV Хрестового походу (1202–1204) перебувала в межах Візантії. Після її докладного вивчення в XX ст. стало ясно, звідки на багатьох канонічних іконах узялася традиційна форма трохи роздвоєної бороди Ісуса, невелике пасмо волосся посеред чола, тінь на щоці. Саме плащаниця стала прообразом зображення на іконі, яку у східнохристиянській традиції прийнято називати Спасом Нерукотворним.
При цьому є свідчення про свого роду іконоборство до іконоборства. У Візантії, якщо говорити про авторитетних церковних учителів, вони зводяться до двох свідчень: перше пов’язане з Євсевієм Кесарійським (бл. 263–339), друге – з Єпифанієм Кіпрським (бл. 315–403).
На питання про те, як знайти найвдаліший образ Христа, Євсевій відповідав, що Його образ має бути лише в серці людини, і що сам він виступає проти видимих образів. Єпифаній вчинив ще рішучіше, здерши в одній із церков чужої йому єпархії завісу зі священним зображенням. Єпифаній віддав її на саван для жебраків, а церкві подарував шматок тканини без зображення.
На думку російського церковного історика В.В.
Болотова, ці дії «характеризують перехідну епоху від священних зображень символічних до іконографії історичної та показують сумніви деяких щодо законності чи доречності останньої» (Болотов В.В. Лекції з історії Давньої Церкви. М., 1994. Т. 4. С. 512).
На Заході був випадок з єпископом Марсельським Серенном, який у 598–599 рр. викинув зі свого храму ікони, щоб народ не виявляв їм невідповідного поклоніння. Справа дійшла до папи Григорія Великого, який хвалив його за протидію неправильному поклонінню іконам (називаючи це все ж inconsideratum celum – ревнощами не за розумом), але докоряв за знищення ікон.
Таким чином, і іконошанувальники (більшою мірою), і іконоборці (меншою мірою) могли посилатися на попередню традицію. Що стосується держави, то в неї був тут свій особливий інтерес.
Початок гоніння на ікони та перший етап іконоборства (726–787)
Іконоборський період пов’язаний з імператорами Ісаврійської династії. Її початок поклав Лев III (717–741; тут і далі подано роки правління), який походив з малоазійських селян-ісаврів – елінізованих варварів. Лев зробив військову кар’єру за Юстиніана II – останнього імператора з нащадків Іраклія, і зійшов на престол через кілька років після його повалення. Як і епоха Іраклія, так і епоха Ісаврійців почалася з важких військових подій, що загрожували Константинополю і самому існуванню Імперії. З новою династією був пов’язаний і вихід із кризи як зовнішньополітичної, так і внутрішньої. Імператори ісаврійської династії майже всі були успішними полководцями, мудрими законодавцями і гаряче шанувалися народом і насамперед армією. Тож навіть їхні противники з іконошанувальників були змушені рахуватися з їхніми досягненнями в державних справах. Можливо, що для цих імператорів боротьба з іконами, а отже, з чернецтвом і владою Константинопольського патріарха, була частиною їхньої політики централізації та зміцнення держави.
Вже в перший рік вступу Лева на престол почалася облога Константинополя арабами, яка тривала цілий рік – з серпня 717-го по серпень 718 р. Це була остання арабська облога столиці Імперії, невдача якої ознаменувала собою закінчення арабської експансії у Східному Середземномор’ї. Дослідники вважають, що виникнення арабської есхатологічної літератури пов’язане з поразкою мусульман біля стін головної християнської столиці. Через кілька років після цього, у 732 р., Карл Мартелл завдав поразки арабам на півдні Франції, між Туром і Пуатьє, таким чином зупинивши їхнє просування на Заході.
Можливо, що вдала війна з іновірцями підштовхнула Лева до активної політики і у внутрішніх релігійних справах. Так, у 722 р. він видав указ про хрещення іудеїв по всій Імперії. Йшлося про насильницьке хрещення, але ми не знаємо, чи був цей указ хоч якоюсь мірою виконаний. У цьому випадку важливий намір імператора, досить незвичайний для візантійської традиції та радикальний за методами реалізації.
До 726 р. Лев III вирішив узятися за «впорядкування» власних церковних справ у тому сенсі, як він це розумів. Оскільки ісаври походили з внутрішніх областей Малої Азії, де грецьке ставлення до іконошанування було не особливо поширене, а сприйняття ікон було стриманішим, то для імператора народне шанування ікон у столиці цілком могло здаватися проявом язичництва.
Насправді в той час були поширені деякі крайнощі іконошанування, які пізніше не були схвалені VII Вселенським Собором, що обґрунтував і сформулював православне ставлення до ікон.
У народному шануванні ікон були присутні елементи магії, так що траплялися випадки зішкрібання з ікон фарби і додавання її до євхаристійної чаші, або «участь» ікони як воприємця під час хрещення. Оскільки тоді ще не було сформульовано і соборно затверджено богослов’я іконошанування, то християни не завжди мали здорове уявлення про ікони, а однодумці імператора могли посилатися на язичницький характер народних звичаїв.
Приводом для початку нової релігійної політики стало виверження вулкана біля острова Крит. Імператор і його однодумці (насамперед з малоазійських єпископів) вважали це знаком гніву Божого за «неналежне» ставлення до ікон.
Втім, константинопольський патріарх Герман не підтримав цю думку, відмовившись засудити шанування ікон без будь-якого соборного розгляду питання. Імператора це не зупинило. Є дані, що спочатку він наказав повісити ікони в церквах повище, так, щоб вони залишалися там як прикраса, але при цьому до них неможливо було б прикладатися. Цим справа не обмежилася, але можливо, що в самих іконоборців спочатку не було чіткого плану того, чого саме вони хотіли досягти. Незабаром від перевішування ікон перейшли до справжньої боротьби з ними та їх знищення. Першим актом такого роду було зняття ікони Христа на Халкопратійських воротах у Константинополі на початку серпня 726 р., і тут же пролилася перша кров, причому з обох боків. Чиновник, посланий зняти ікону, не зважив на благання народу і, піднявшись по драбині, став збивати зображення сокирою. Жінки повалили драбину і розірвали чиновника. Імператор, у свою чергу, наказав стратити винуватиць його загибелі. Їхня смерть була сприйнята народом як перше мучеництво за ікони.
Подалі від столиці, в тих областях, де шанування ікон було звичною справою, іконоборська політика наштовхнулася на справжнє народне обурення: у 727 р. у Греції та Італії спалахнули повстання проти нової релігійної політики. Одним із центрів опору став Рим, де папа Григорій II (715–731) рішуче виступив проти іконоборського указу імператора.
Перебуваючи далеко від Константинополя і, по суті, поза прямим впливом імператора, папі Григорію було легше чинити протидію цій політиці, ніж Константинопольському патріарху Герману, який просто склав із себе сан у 730 р., відмовившись підписати іконоборське сповідання. Імператор поставив на його місце поступливішого Анастасія. Це стало долею всіх незгодних візантійських архієреїв; таким чином готувався ґрунт для іконоборського церковного собору.
Що стосується папи, то його опозиція була непримиренною, і це відіграло свою роль у тому, що три східні патріархати – Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський, які перебували під владою арабів, не підтримали Константинополь.
Збереглося два послання папи, спрямовані ним імператору Леву з приводу його боротьби з іконами (727, 729). Григорій II наводив імператору зрозумілі йому приклади: «Тут перебували торговці з Рима, Галлії, з вандалів, з Мавританії, з готів – словом, з усіх внутрішніх країн Заходу. Прибувши на батьківщину, вони розповіли кожен у своїй країні про твої дитячі вчинки. Тоді повсюди стали кидати твої портрети на землю, топтати їх ногами і спотворювати твоє обличчя». Заперечуючи на богословські аргументи імператора, папа писав у стилі нехитрої західної полеміки того часу:
«Якщо ти не навчився від розумних, то навчися від дурних. Піди до школи, і діти тебе навчать. Якщо ти там відгукнешся неповажно про Христа і Божу Матір, то діти закидають тебе навчальними дошками» (втім, якраз ця цитата є одним з аргументів на користь непідлинності послання).
Папа утвердив свою позицію соборним рішенням: у 727 р., наступного року після початку іконоборства в Константинополі, Григорій II зібрав у Римі собор, що підтвердив законність іконошанування.
Якщо ще Григорію II Лев III погрожував долею папи Мартина, замученого в Константинополі, то після його смерті в 731 р. імператор вирішив реалізувати свої наміри на його наступнику Григорії III, який також підтвердив іконошанування на помісному соборі і засудив іконоборців. У 732 р. до Італії було послано візантійський флот, однак він був знищений бурею в Адріатичному морі. Окрім спроб військового та політичного впливу, Лев III здійснив переділ єпархій між Римом і Константинополем, що стало однією з причин наступних конфліктів між двома кафедрами. Протягом кількох століть грекомовні області Італії та Балкан, що перебували в межах Імперії і реально керувалися з Константинополя, були частиною Римського патріархату. Фессалонікійський митрополит вважався папським екзархом у цих областях. Іконоборський імператор вирішив «привести теорію у відповідність до реальності», а насправді – хоч якось ущемити Римську церкву, і постановив вважати ці єпархії частиною Константинопольського патріархату. У наступний час, навіть після припинення іконоборства, Константинопольська кафедра не змогла відмовитися від такого подарунка, а Рим не зміг забути про такий неканонічний вчинок з боку імператора-єретика.
Основним ієрархічним та організаційним центром протистояння іконоборству став Рим. Але інтелектуальне протистояння і богословське виправдання іконошанування на першому етапі іконоборства було пов’язане насамперед зі св. Іоанном Дамаскіним. Іоанн жив поза межами Візантійської імперії і, таким чином, поза досяжністю іконоборських переслідувань. Він походив із християнської родини з Дамаска – тодішньої столиці арабського халіфату – і був, як і його батько, дуже наближений до двору халіфа. Так сталося, що за віротерпимості тодішньої мусульманської влади і за численності християнської громади в їхніх володіннях VII Вселенський Собор і торжество іконошанування були підготовлені не в головній християнській країні того часу, яку якраз охопила єресь, а у володіннях арабського халіфа.
Спочатку Іоанн був радником халіфа, а відразу після початку іконоборства зайняв активну позицію в викритті єресі імператора Лева III. Внаслідок візантійських інтриг на початку 730-х рр. халіф відсторонив Іоанна від двору, і той усунувся до Лаври Сави Освяченого поблизу Єрусалима. Але Іоанн незабаром мусив залишити суворі монастирські послушання: його викликав патріарх до Єрусалима як проповідника, там же він став священником. Після смерті Єрусалимського патріарха Іоанна V (735) він знову повернувся до Лаври, де й провів решту життя. Іоанн відомий насамперед як церковний поет-гімнограф (багато з написаного ним використовується в богослужінні донині), коментатор Священного Писання, богослов-полеміст і систематизатор церковного вчення. Серед його богословських творів є й три «Слова про ікони». Перше «Слово» було написане відразу після 726 р., а друге і третє – на початку 730-х, коли почалося знищення ікон.
Іоанн обґрунтовував шанування ікон, виходячи з христології – вчення про Христа. Якщо іконоборці вказували на старозавітні заборони зображати Бога, спрямовані проти язичників та їхніх ідолів, то Іоанн говорив про те, що відтоді Бог уже втілився у плоті, ставши Богочоловіком – Ісусом Христом, і тепер не можна дотримуватися цих давніх заборон: «У давнину (тобто за часів Старого Завіту. – Авт.), – писав Дамаскін, – Бог, безтілесний і такий, що не має вигляду, ніколи не зображувався, тепер же, коли Бог з’явився у плоті і жив серед людей, ми зображуємо видимого Бога… Я бачив людський образ Бога, і врятована душа моя. Споглядаю образ Божий, як бачив Яків, та інакше: бо він очима розуму бачив нематеріальний прообраз майбутнього, а я споглядаю нагадування про Побаченого у плоті». Вчення про боговтілення, що було присутнє у християн від самого початку, і було виправданням іконописання, але Іоанн Дамаскін першим обґрунтував це богословськи.
Іоанн також запровадив термінологічне розрізнення між двома словами, що позначають релігійне поклоніння: latreia – це поклоніння, яке віддається виключно Богові, а proskunesis – поклоніння, що віддається іконам або людям (наприклад, імператору). Це було важливим розмежуванням для того, щоб іконошанування не переходило богословськи дозволені межі. Пізніше це розрізнення стане одним з основних у догматичній постанові VII Вселенського Собору. Дамаскіну також належить обґрунтування важливого поняття про те, що «поклоніння, віддавані образу, сягає Первообразу», і, отже, поклоніння (proskunesis) іконі відноситься не до неї самої, не до дерева і фарб, а до Того, Хто на ній зображений.
У 741 р. Лев III помер, і на престол вступив його син Костянтин V Копронім (741–775) – один з найвдаліших імператорів з державного погляду і наймилосердніший з усіх імператорів-іконоборців. З його ім’ям пов’язані головні криваві гоніння проти іконошанувальників. У цьому полягала сумна унікальність іконоборського часу: якщо раніше під час внутрішньохристиянських зіткнень когось могли відправляти у заслання (як православні, так і єретики), ув’язнювати, але мало хто ставав мучеником від своїх же побратимів, то тепер імператори-іконоборці створили цілий сонм саме мучеників, убитих імператорами-християнами та їхніми співучасниками по єресі.
Для легітимізації іконоборської політики Костянтин вирішив зібрати Вселенський Собор, який би затвердив повалення ікон. Без собору будь-яке рішення могло бути оскаржене як приватна богословська думка. Іконошанувальники могли спиратися як на підтримку чотирьох патріархатів, включаючи Рим, так і на рішення двох помісних соборів, скликаних папами Григорієм II і Григорієм III. Цікаво, що «Вселенський» іконоборський собор було скликано майже через тридцять років після початку боротьби з іконами. Він був досить представницьким: у ньому взяли участь кілька сотень єпископів – майже всі єпископи Візантійської імперії (насамперед з Малої Азії та Балкан). Це свідчить про те, що за 30 років іконоборської політики імператори встигли здійснити повну чистку єпископату і замінити небажаних єпископів однодумними або, принаймні, лояльними до себе. При цьому православні противники собору мали підстави називати його «безголовим» (akefalos) – у його роботі не взяв участі жоден патріарх: східні патріархи та Рим були проти, а Константинопольська кафедра залишилася після смерті Анастасія вакантною – імператор не хотів заміщати її до собору. Таким чином, собор був представницьким, але його повнота і канонічність залишалися досить вразливими.
Іконоборський Собор було скликано в 754 р. в Ієрії – заміському імператорському палаці поблизу Константинополя, на азійському березі Босфору. Зібрати його в Св. Софії завадило лише те, що ухвалювати іконоборські рішення в храмі, який століттями прикрашався чудовими фресками, мозаїками та іконами, було незручно (все ж імператори-іконоборці не наважувалися руйнувати безцінні скарби Софії!). 27 серпня 754 р. на константинопольському іподромі були проголошені постанови собору, а також анафема основним захисникам шанування ікон – доіконоборському патріарху Константинопольському Герману, Іоанну Дамаскіну і Георгію Кіпрському.
Наведімо деякі постанови цього Собору:
Визначення про заборону ікон
Отже, будучи твердо наставлені з богодухновенного Письма і з Отців, а також утвердивши свої ноги на камені божественного служіння духом, усі ми, облачені саном священства, в ім’я Святої Пресутньої та Животворящої Трійці, дійшли одного переконання і одностайно визначаємо, що всяка ікона, зроблена з будь-якої речовини, має бути вилучена з християнських церков. Вона чужа їм і заслуговує зневаги. Жодна людина нехай не наважується займатися такою нечестивою і непристойною справою. Якщо ж хтось відтепер наважиться влаштувати ікону, або поклонятися їй, або поставити її в Церкві, або у власному домі, або ж приховує її, такий, якщо це буде єпископ, або пресвітер, або диякон, то нехай буде скинений, а якщо чернець або мирянин, то нехай буде відданий анафемі, і нехай буде він винен і перед царськими законами. Бо він противник Божих розпоряджень і ворог батьківських догматів.
Постанови Собору
• Хто властивості Бога-Слова після втілення Його намагається представити за допомогою речовинних фарб, замість того, щоб поклонятися від усього серця розумними очима Тому, Хто яскравіший за світло сонячне і Хто сидить на небесах праворуч Бога, нехай буде йому анафема.
• Хто неописувану сутність Бога-Слова і іпостась Його внаслідок втілення Його намагається описувати на іконах людиноподібно, за допомогою речовинних фарб, і більше вже не мислить як богослов, що Він і після втілення, тим не менш, неописуваний, нехай буде йому анафема.
• Хто намагається написати на іконі нероздільне й іпостасне поєднання єства Бога-Слова і плоті, тобто те єдине незлитне і нероздільне, що утворилося з обох, і називає це зображення Христом, тоді як ім’я Христос означає разом і Бога, і людину, нехай буде йому анафема.
• Хто Бога-Слова, що перебував в образі Божому і у Своїй іпостасі прийняв образ раба та став у всьому подібним до нас, крім гріха, намагається зобразити за допомогою речовинних фарб, тобто начебто Він був простою людиною, і відокремити Його від нероздільного і незмінного Божества, і, таким чином, ніби вводить четвертинність у Святу і Животворящу Трійцю, нехай буде йому анафема.
• Хто намагається зображати на пам’ять на іконах бездушними та безгласними речовинними фарбами лики святих, які не приносять жодної користі, бо це дурна витівка і вигадка диявольського підступу, замість того, щоб чесноти їхні, про які розповідається в писаннях, зображати в самих собі, як би деякі одушевлені образи їхні, і таким чином збуджувати в собі ревність бути подібними до них, як говорили божественні отці наші, нехай буде йому анафема».
Так іконоборці отримали соборну санкцію на свої дії. А крім того, у визначенні говорилося, що «якщо ж хтось відтепер наважиться влаштувати ікону, або поклонятися їй, або поставити її в церкві, або у власному домі, або ж приховує її… нехай буде він винен і перед царськими законами».
У іконошанувальників були вже перелічені вище підстави не вважати Собор 754 р. в Ієрії справжнім Вселенським Собором, але хто тепер дослухався до їхньої думки: вони вважалися порушниками державного закону. Костянтин Копронім не забарився цим скористатися, і з середини 1750-х рр. стрімко стало зростати число постраждалих за ікони.
Передусім гоніння торкнулися ченців – головних захисників іконошанування. Більша частина мучеників була саме з їхнього числа. За двадцять років гонінь (Костянтин Копронім правив до 775 р.) виникла справжня чернеча еміграція з Візантії. Ченці їхали туди, де їх не могли наздогнати переслідування іконоборців, але, звісно, в ті країни, які перебували під християнським правлінням. Одним із важливих місць еміграції стало північне Причорномор’я, але головним чином – Італія, де, особливо на півдні, жило багато греків і існувала давня чернеча традиція, до того ж римські папи були противниками єресі. Вважається, що в епоху іконоборства чернеча еміграція до Італії (Рим, південь, інші центри) досягла 50 тис. осіб.
В особливій заклопотаності іконоборців боротьбою з чернецтвом виявляється політична складова єресі. Чернецтво як організована і непідконтрольна імператору частина суспільства заважало їм. А оскільки багато монастирів були багаті та були землевласниками, то варто було спробувати заволодіти їхнім майном. Те, що через популярність чернецтва багато чоловіків не служили в армії (а під час важких воєн, які вели імператори Ісаврійської династії, це було особливо відчутно), підштовхувало владу зробити чернецтво менш впливовим.
Іконоборські ієрархи добре розуміли ці настрої імператорів, тож навіть у визначення Собору 754 р. вони внесли деякі пункти, що мали оберегти церковне майно від надмірної іконоборської ревності: «Визначаємо також і те, щоб жодна людина під приводом послаблення такої помилки щодо ікон не накладала рук своїх на присвячені Богу святі посудини з метою дати їм інше – не ідольське – призначення. А також і на одяг та інші покрови, або на що-небудь інше, присвячене на священне служіння Богу, під приводом дати всьому цьому корисне призначення… Так само визначаємо, щоб жодна людина з начальствуючих, або з підлеглих їм, або ж мирського чину не накладала під тим самим приводом руки своєї на божественні храми і не поневолювала їх, як це було зроблено деякими, що чинять безчинно». Обумовлювалося, що це можливо лише з дозволу патріарха та імператора.
Костянтин Копронім помер під час військового походу проти болгар, і армія щиро оплакувала його як успішного й улюбленого полководця та імператора. Так він залишився в історії як славний правитель, але при цьому як злий і жорстокий єретик – «осоружний тиран, а не цар, хульник на Всевишнього». Його наступником став його син – Лев IV Хазар (його мати була дочкою хазарського кагана), який царював з 775 до 780 р. Він не скасував іконоборських указів, але реальних гонінь за його часу не було. Дружиною Лева була імператриця Ірина, яка походила з Афін, з якою й виявилося пов’язане завершення першого етапу іконоборства.
Хоча Костянтин V Копронім узяв зі своєї невістки клятву, що вона не буде поклонятися іконам, все ж ще за життя Лева IV Ірина була таємною іконошанувальницею. Коли він помер, а імператором став їхній неповнолітній син Костянтин VI, Ірина опинилася регентом, зумівши запобігти спробі перевороту з боку іконоборської партії. Патріархом за Ірини було поставлено Тарасія, який умовою свого обрання висунув відновлення спілкування з іншими Церквами за допомогою Вселенського Собору. Відновлення спілкування означало й відновлення шанування ікон. До обрання на патріаршество Тарасій був високопоставленим світським чиновником, який завжди залишався іконошанувальником, але при цьому досить обережним, тому йому вдалося зробити успішну кар’єру за Лева Хазара. Тарасій був не єдиним патріархом-іконошанувальником у ту епоху. Вдалим було те, що він обирався зі світських осіб, а не з представників непримиренної чернечої партії (надалі це не завадило зарахуванню як його, так і пізніше патріарха Никифора до лику святих). Це дозволяло правителям, які наважилися на відновлення ікон, знаходити з Церквою розумний компроміс, якщо не у віровчительних визначеннях, то у сфері політики. З іншого боку, це призводило до конфлікту між ченцями та патріархами, які здавалися першим хоч і православними, але все ж конформістами.
Тарасій став патріархом на Різдво 784 р. і відразу разом з імператрицею почав вживати заходів для скликання Собору, в якому були запрошені брати участь представники всіх патріархатів. Отці Собору зібралися в Константинополі в 786 р., і Собор нібито розпочав свою роботу. Але тут дали про себе знати іконоборські настрої багатьох єпископів і жителів столиці, а також благоговіння перед пам’яттю імператорів-іконоборців та їхнім Собором 754 р. Унаслідок цього Собор у перший же день роботи було розпущено Іриною через справжній бунт з боку солдатів і погрози розправитися з його учасниками. Так діяльність собору була відтермінована на цілий рік. За цей час Ірина змогла роззброїти і вислати з Міста бунтівні полки, і в 787 р. собор було скликано знову, але вже в Нікеї.
Головою Собору фактично був патріарх Тарасій. Імператриця Ірина і юний імператор Костянтин VI особисто не були присутні на його засіданнях. Особливістю Собору була широка участь чернецтва в його роботі. Основним його діянням було, звісно ж, відновлення іконошанування, а також богословське і канонічне обґрунтування. Ось деякі цитати з соборного визначення (оросу) 787 р.:
«І коротко сказати, ми зберігаємо без нововведень усі церковні передання, встановлені для нас письмово або без писання. Одне з них є зображення іконним живописом, як узгоджене з оповіддю про євангельську проповідь, що править нам за посвідчення справжнього, а не примарного втілення Бога-Слова; бо речі, які вказують взаємно одна на одну, без сумніву, й пояснюють одна одну.
Тому ми, ступаючи ніби царським шляхом і слідуючи богоглаголивому вченню Святих Отців і переданню кафолицької Церкви та Духові Святому, що в Ній живе, з усяким старанням і розсудливістю визначаємо:
Подібно до зображення Чесного й Животворящого Хреста (хрест не відкидали й іконоборці. – Авт.), покладати у святих Божих церквах, на священних посудинах та одязі, на стінах і на дошках, у домах і на шляхах чесні та святі ікони, написані фарбами й зроблені з мозаїки та з іншої придатної до того речовини, ікони Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, непорочної Владичиці нашої Святої Богородиці, так само і чесних ангелів та всіх святих і преподобних мужів.
Бо чим частіше через зображення на іконах вони бувають видимі, тим більше ті, хто дивиться на них, спонукаються до спогаду про самі первообрази і до любові до них і до того, щоб шанувати їх цілуванням і шанобливим поклонінням, не тим істинним за нашою вірою служінням, яке личить одній лише Божественній природі, але шануванням за тим самим зразком, як воно віддається зображенню Чесного й Животворящого Хреста і святому Євангелію, та іншим святиням, кадилом і поставленням свічок, як це робилося за благочестивим звичаєм і давніми.
Бо честь, віддавана образу, сягає Первообразу, і той, хто поклоняється іконі, поклоняється іпостасі зображеного на ній.
Ось таке вчення святих Отців наших, тобто передання кафолицької Церкви, що від кінця до кінця землі прийняла Євангеліє».
На Соборі до лику святих було зараховано Іоанна Дамаскіна, який помер задовго до цієї події. Таким чином, його богослов’я визнавалося визначальним в обґрунтуванні іконошанування. У постанові Отців Собору важливим моментом було ствердження того, що «честь, віддавана образу, сягає Первообразу (тобто Ісуса Христа. – Авт.), і той, хто поклоняється іконі, поклоняється іпостасі зображеного на ній».
Другий етап іконоборства (813–843)
Так сталося, що імператори-іконоборці мали великі військові й державні здібності, а їхні наступники-іконошанувальники виявилися обдарованими в цьому відношенні куди менше. Це стало, імовірно, однією з причин реставрації іконоборства на його другому етапі.
Правління Ірини виявилося позначене її конфліктами з сином – Костянтином VI. Унаслідок цього Костянтина було повалено й осліплено, втім, наприкінці свого життя Ірина теж опинилася в монастирі не цілком з власної волі. У 800 р. Карл Великий був коронований Папою Римським імператором Римської імперії. Формально це було не лише відновлення західної частини Імперії, а набагато більше – претензія на всю її повноту. Те, що імператорський престол у Константинополі посідала жінка, робило його, в очах ще недавніх західних варварів, вакантним. Втім, Карл запропонував матримоніальний союз Ірині, але його посольство було з обуренням відправлене геть з візантійської столиці.
Наступником Ірини у 802 р. став імператор Никифор, якому довелося зіткнутися з грізною болгарською небезпекою, а заразом і з арабською в особі знаменитого Гаруна аль-Рашида. У 809 р. болгари під проводом хана Крума облягали Константинополь, а в 811 р. сам Никифор поліг у бою разом зі значною частиною свого війська. Крум зробив з його черепа бенкетну чашу. Його наступником став Михаїл I Рангаве (811–813), якому теж не щастило в боротьбі з болгарами-язичниками. Про Михаїла I розповідають дві історії, в яких преподобний Феодор Студит (759–826) утримав його від жорстокості. Перша була пов’язана із законом про страту павликіан – послідовників дуалістичної релігійної течії, що тоді компактно проживали в Малій Азії, крайніх противників іконошанування. Феодор Студит зміг домогтися скасування прийнятого закону. Вдруге він переконав імператора не видавати Круму болгарських перебіжчиків (на умовах такої взаємної видачі хан був готовий укласти мир).
Михаїла було повалено під час невдалих воєн з Болгарією, і на престолі опинився Лев V Вірменин (813–820). Він одразу ж завдав поразки Круму при Месемврії, і слідом за цим став поступово відроджувати іконоборські традиції. На Різдво 814 р. імператор віддав перше розпорядження про зняття ікон, а на початку 815 р. був скинутий патріарх Никифор, який рішуче не підтримав починання імператора. Новий патріарх був призначений з військових, він був необразованою людиною, зате перебував у спорідненості з померлим Костянтином Копронімом. Після Великодня 815 р. було зібрано новий іконоборський собор, який проголосив рішення VII Вселенського Собору скасованими і підтвердив рішення собору в Ієрії 754 р. Феодор Студит, ігумен Студійського монастиря в Константинополі, і скинутий патріарх Никифор були відправлені у заслання, але й там вони продовжували діяти як головні захисники іконошанування в той період. Постанови Другого іконоборського собору (Лев вважав його помісним) були м’якшими, ніж рішення собору Копроніма. Так, ікони не оголошувалися ідолами і їх не слід було знищувати. У церквах їх приписувалося розвішувати якомога вище, щоб до них не могли прикладатися. Собор Копроніма не оголошувався вселенським. Схоже, що після Ірини та VII Вселенського Собору іконоборство втратило свій колишній запал і радикалізм, і тепер виражало політичні прагнення імператорів та живилося спогадами про славну в політичному сенсі традицію часів початку Ісаврійської династії.
У 820 р. Лев V був убитий у храмі змовниками, переодягненими в священицькі облачення. Патріарх Никифор, який перебував у засланні, цінуючи державні заслуги Лева, сказав після його загибелі, що «ромейська держава втратила хоч і нечестивого, але великого свого заступника».
На престолі опинився Михаїл II (820–829), у якому іконошанувальники спочатку сподівалися побачити свого покровителя. Але все виявилося дещо інакше: Михаїл походив із родини павликіан і зберіг багато з релігії свого дитинства. Але, окрім нелюбові до ікон, він відрізнявся й віротерпимістю. На початку свого правління він проголосив status quo в релігійних справах (тобто залишив офіційно іконоборство), повернув із заслань православних і заборонив подальші суперечки про ікони. Церковні Собори, як іконоборські, так і VII Вселенський, були скасовані. Його син і спадкоємець Феофіл (829–842) був активнішим як іконоборець, але йому судилося стати останнім іконоборським імператором. За нього роль головного гонителя ікон виконував його вчитель Іоанн Граматик, поставлений у патріархи в 833 р. За Феофіла та Іоанна відновилося криваве переслідування іконошанувальників, а монастирі закривалися. Найвідомішими з сповідників (сповідниками називаються люди, які зазнали страждань, але все ж не загинули мученицькою смертю) того часу є, мабуть, брати-ченці Феодор і Феофан Написані. Вони були емігрантами з Палестини, і в Константинополі брали участь у релігійній дискусії з імператором. Після диспуту ченці були піддані мукам і відправлені у заслання. На їхніх чолах імператор наказав випалити кілька ямбічних рядків, звідки ченці й отримали потім своє прізвисько. Повернувшись із заслання за імператриці Феодори, Феофан став митрополитом Нікейським. Зазначимо попутно, що до часу Феофіла відноситься церковне переказання, яке розповідає про чудесне з’явлення Іверської ікони Богоматері.
Якщо в перший період іконоборства головним богословом і захисником іконошанування був Іоанн Дамаскін, то на другому етапі – Феодор Студит. Він був ігуменом відомого константинопольського монастиря Студіон, який на той час опинився в запустінні. За час його ігуменства число братії зросло з 12 осіб до двох тисяч. Монастир жив за суворим общежитійним уставом, який згодом – під назвою Студійський статут – поширився по всьому православному світу. У ті роки монастир став одним із найважливіших візантійських культурних центрів. Феодор влаштував у монастирі скрипторій, де переписування рукописів було поставлено майже на промислову основу, а робота переписувача була настільки важкою, що прирівнювалася до фізичної праці. Можливо, що багато в чому завдяки студійському скрипторію було здійснено перехід від унціального (розбірливого, майже «друкованого») письма до мінускульного (курсивного), що дозволило збільшити кількість рукописних книг, що випускалися.
За часів імператорів-іконоборців Феодор належав до радикальної, непримиренної партії. «У теперішній час, – писав Феодор у посланні “До тих, хто чернечествує”, – коли Христос переслідується через Його ікону, не лише той, хто має перевагу за саном і знаннями, повинен подвизатися, ведучи бесіду і наставляючи в православному вченні, але й той, хто посідає місце учня, зобов’язаний сміливо говорити істину і вільно відкривати вуста». Коли на початку другого періоду іконоборства імператор не те щоб розпочав гоніння, але звелів православним мовчати, Феодор наставляв: «Те, що ігумени, затримані імператором, не зробили вищесказаного, а ще й дали власноручну розписку, що вони не будуть ні сходитися один з одним, ні вчити, це – зрада істині… Чому ми віддаємо перевагу монастирям перед Богом і отримуваному від того благополуччю перед стражданням за благо? Ці ж ігумени, як розповідають, говорять: “Хто ми такі?” По-перше – християни, які повинні тепер неодмінно говорити. Потім – ті, хто чернечествує, яким не слід нічим захоплюватися, як неприв’язаним до світу і незалежним. Далі – ігумени, які відхиляють спокуси від інших». Сам Феодор зазнавав катувань і провів чимало часу в засланні, але й звідти продовжував захист іконошанування. Збереглося його обширне листування. Зауважимо, що у своїй полеміці він неодноразово апелював до авторитету Римської церкви, яка зберігала православ’я.
Як і після першого періоду іконоборства, так і після другого, відновлення шанування ікон прийшло від імператриць. Дружина Феофіла Феодора таємно шанувала ікони, що навряд чи могло сховатися від імператора. Коли він був уже на смертному одрі, то імператриця, ймовірно, прикладала до його вуст ікони. Через кілька місяців після початку її правління (як регента їхнього малолітнього сина Михаїла III) Феодора стала готуватися до відновлення іконошанування, і її головною умовою було прощення з боку Церкви її чоловіка Феофіла. Її аргументом було якраз те, що перед смертю він прикладався до ікон, тобто по суті зрікся єресі та своїх кривавих гонінь, хоча жодним іншим чином уже не встиг явити своє покаяння. Патріарха Іоанна Граматика було усунено, а його місце посів Мефодій, раніше бувший захисником ікон і сповідником. Було вирішено не скликати церковного собору, але оголосити про відновлення рішень VII Вселенського Собору. Оскільки патріарх був православним, до того ж він мав великий авторитет як сповідник, то відновлення іконошанування обійшлося без скликання нового Собору. Ця подія припала на першу неділю Великого посту 843 р. і була названа Неділею (тобто воскресінням) Православ’я. Незабаром воно стало відзначатися щорічно в той самий день – у першу неділю Великого посту, за якою й закріпилася назва Неділі Православ’я, або, в слов’янській традиції, – Торжества Православ’я.
Після 843 р. іконоборство жодного разу не дало про себе знати в історії Візантійської церкви. Вже на своєму другому етапі воно було більше традицією Ісаврійської династії та пам’яттю про успіхи перших імператорів-іконоборців. Тепер, після 787 і 843 рр., шанування ікон у Православній церкві було очищене від надто «народного» благочестя і отримало серйозне богословське і канонічне обґрунтування. Неділя Православ’я 843 р. стала символічним завершенням епохи Вселенських Соборів і торжеством християнської віри над єресями. Чернецтво також багато в чому змінилося, якщо не внаслідок прямих спроб імператорів його знищити, то в ході внутрішньої перебудови й очищення перед обличчям гонінь. Одним з основних устроїтелів чернечого життя того часу був святий Феодор Студит – безстрашний ігумен Студійського монастиря в Константинополі, який залишив по собі не лише всебічно облаштований багатолюдний монастир з класичним статутом, але й велику літературну спадщину. Константинопольський патріархат також зумів відродитися і зміцнити своє становище та незалежність унаслідок діяльності таких видатних патріархів, як святі Тарасій, Никифор і Мефодій. Унаслідок цього візантійське суспільство і Церква виявилися готовими до найважливіших звершень X століття, серед яких одним з основних була християнізація більшості слов’янських народів і включення їх до створюваного Візантійського Співтовариства націй.
Олександр Занемонець