Святі Діонісій Ареопагіт, Олександр Невський, княгиня Ольга
Святі Діонісій Ареопагіт, Олександр Невський, княгиня Ольга
Святитель Діонісій Ареопагіт
Священномученики Діонісій Ареопагіт, єпископ Афінський, пресвітер Рустик і диякон Елевферій вбиті в Галлійській Лютеції (стара назва Парижа) у 96 році (за іншими даними – у 110 році), під час гоніння за імператора Доміціана (81 – 96). Святий Діонісій жив у місті Афіни. Там же виховувався і здобув класичну елліністичну освіту. Потім вирушив до Єгипту, де в місті Іліополі вивчав астрономію. Разом із другом Аполлофаном він був свідком сонячного затемнення в мить розп’яття на Хресті Господа Ісуса Христа. "Це або Бог, Творець усього світу, страждає, або цей світ видимий добігає кінця", – сказав тоді Діонісій. В Афінах, куди він повернувся з Єгипту, його обрали членом ареопагу (верховного афінського суду).
Коли святий апостол Павло проповідував в афінському ареопазі (Діян. 17, 16 – 34), Діонісій прийняв цю спасенну благовість і став християнином. Протягом трьох років Діонісій був сподвижником святого апостола Павла в проповіді Слова Божого. Згодом апостол Павло поставив його єпископом міста Афін. У 57 році святий Діонісій був присутній при похованні Пресвятої Богородиці.
Ще за життя Матері Божої Діонісій Ареопагіт, який спеціально приїздив до Єрусалима з Афін, щоб побачити Богородицю, писав своєму вчителеві апостолу Павлу: "Свідчуся Богом, що, окрім Самого Бога, немає нічого у всесвіті, настільки сповненого Божественної сили й благодаті. Ніхто з людей не може осягнути своїм розумом те, що я бачив. Сповідую перед Богом: коли мене Іоанном, що сяє серед апостолів, як сонце на небі, було приведено перед лице Пресвятої Діви, я пережив невимовне почуття. Переді мною заблищало якесь Божественне сяйво. Воно осяяло мій дух. Я відчував пахощі несказанних ароматів і був сповнений такого захвату, що ні тіло моє немічне, ні дух не могли знести цих знамень і початків вічного блаженства та Небесної слави. Від Її благодаті знемогло моє серце, знемігся мій дух. Якби я не пам’ятав твоїх настанов, я вважав би Її істинним Богом. Годі уявити більше блаженство, ніж те, яке я тоді відчув".
Після кончини апостола Павла, бажаючи продовжити його справу, святитель Діонісій вирушив із проповіддю до західних країн у супроводі пресвітера Рустика і диякона Елевферія. Багатьох він навернув до Христа в Римі, а потім у Німеччині, Іспанії. У Галлії, під час переслідування християн язичницькою владою, всі три сповідники були схоплені й укинуті до в’язниці. Вночі святий Діонісій звершив Божественну літургію у співслужінні Ангелів Божих. Вранці мученики були обезголовлені. Святий Діонісій узяв свою голову, пройшов із нею до храму і тільки там упав мертвий. Благочестива жінка Катулла поховала останки мученика.
Велике значення для Православної Церкви мають творіння святого Діонісія Ареопагіта. До нашого часу з них збереглися чотири книги: "Про Небесну ієрархію", "Про церковну ієрархію", "Про Імена Божі", "Про містичне богослов’я", а також десять послань до різних осіб.
Книга "Про небесну ієрархію" написана, імовірно, в одній із країн Західної Європи, де проповідував святий Діонісій. У ній викладається християнське вчення про світ ангельський. Ангельська (або небесна) ієрархія складається з дев’яти ангельських чинів: Серафими, Херувими, Престоли, Господства, Сили, Власті, Начала, Архангели, Ангели. (Собор Небесних Сил безплотних – 8 листопада.)
Мета Богоустановленої ангельської ієрархії – сходження до Богоподібності через очищення, просвітлення і звершення. Вищі лики стають носіями та джерелами Божественного Світла і Божественного життя для ликів підлеглих. Не лише розумні, безплотні сили включені до світлоносних духовних ієрархій, а й людський рід, що відтворюється і освячується в Церкві Христовій.
Книга святителя Діонісія "Про церковну ієрархію" є продовженням його книги "Про небесну ієрархію". Церква Христова у своєму всесвітньому служінні тримається, як і ангельські лики, на Богоустановленому священноначаліі.
У світ земний, до чад церковних, Божественна благодать сходить приховано – у святих церковних таїнствах, духовних за суттю, але чуттєвих за образом. Лише деякі святі подвижники прозирали земними очима вогнеподібну природу Святих Таїн Божих. Але поза церковними таїнствами, поза Хрещенням і Євхаристією, немає для людини світлоносної рятівної благодаті Божої, немає Богопізнання, немає обожнення.
Книга "Про імена Божі" викладає шляхи Богопізнання через Драбину Божественних імен.
Книга святителя Діонісія "Про містичне Богослов’я" також викладає вчення про Богопізнання. Богослов’я Православної Церкви все засноване на досвідному Богопізнанні. Щоб пізнати Бога – потрібно наблизитися до Нього, досягти стану Богоспілкування та обожнення. Це найбільше досягається молитвою. Не тому, що молитвою ми наближаємо до себе Непостижного Бога, а тому, що чиста серцева молитва нас наближає до Бога.
Творіння святого Діонісія Ареопагіта (їх називають "Ареопагітики") мають виняткове значення в Богослов’ї Православної Церкви. Протягом майже чотирьох століть, до початку VI століття, творіння святого отця зберігалися лише в таємному переданні, переважно богословами Александрійської Церкви. Вони були відомі Клименту Александрійському, Оригену, Діонісію Великому, які послідовно очолювали оголошувальне училище в Александрії, і святому Григорію Богослову. Святий Діонісій Александрійський писав святителю Григорію Богослову тлумачення на "Ареопагітики". Загальноцерковне визнання творіння святого Діонісія Ареопагіта отримали у VI – VII ст. Особливу відомість мають коментарі до них, написані преподобним Максимом Сповідником (+ 662).
У Руській Православній Церкві вчення святого Діонісія про духовні священноначалія й обожнення людської природи було відоме спочатку з "Богослов’я" преподобного Іоанна Дамаскина. Перший слов’янський переклад самих "Ареопагітик" було зроблено на Афоні бл. 1371 року ченцем Ісаєю. Списки його були широко розповсюджені в Росії. Багато з них досі зберігаються у вітчизняних книгосховищах – у тому числі пергаментний рукопис "Творіння святого Діонісія Ареопагіта", що належав святителю Кипріану, митрополиту Київському і всієї Русі (+ 1406) і писаний його рукою.
☩
Святий благовірний великий князь Олександр Невський народився 30 травня 1220 р. в місті Переславлі-Залеському. Його батько, Ярослав, у хрещенні Феодор, був молодшим сином Всеволода III Великого Гнізда. Мати св. Олександра, Феодосія Ігорівна, рязанська княжна. У 1227 р. князь Ярослав на прохання новгородців став княжити у Великому Новгороді. Він узяв із собою синів, Федора й Олександра.
Починався найважчий час в історії Русі: зі сходу йшли монгольські орди, із заходу насувалися лицарські полчища. Цієї грізної години Промисел Божий воздвиг на порятунок Русі святого князя Олександра – великого воїна-молитовника, подвижника і будівничого землі Руської.
Скориставшись нашестям Батия, полчища хрестоносців вдерлися в межі Вітчизни. Першими були шведи. Безліч кораблів підійшло до Неви під проводом ярла Біргера. Св. Олександр, якому тоді не було ще й 20 років, довго молився в храмі Святої Софії. Архієпископ Спиридон благословив св. князя та військо його на січу. Вийшовши з храму, Олександр підбадьорив дружину сповненими віри словами: "Не в силі Бог, а в правді. Одні – зі зброєю, інші – на конях, а ми Ім’я Господа Бога нашого призвемо!" З невеликою дружиною князь поспішив на ворогів. Але було дивне знамення: воїн, що стояв у морському дозорі, бачив на світанку 15 липня ладдю, яка пливла морем, а на ній св. мучеників Бориса і Гліба, в одіяннях багряних. Олександр, підбадьорений, мужньо повів із молитвою військо на шведів. "І була січа велика з латинянами, і побив їх безліч незліченну, і самому проводирю поклав печать на лице гострим списом». За цю перемогу на річці Неві, здобуту 15 липня 1240 р., народ назвав св. Олександра Невським.
Небезпечним ворогом залишалися німецькі лицарі. У 1241 р. блискавичним походом св. Олександр повернув давню руську фортецю Копор’є, вигнавши лицарів. У 1242 р. взимку він звільнив Псков, а 5 квітня дав Тевтонському ордену вирішальну битву на льоду Чудського озера. Хрестоносці були цілком розбиті. Ім’я св. Олександра прославилося по всій Святій Русі.
Західні межі Руської землі були надійно захищені, настав час убезпечити Русь зі сходу. У 1242 р. св. Олександр Невський зі своїм батьком, Ярославом, виїхав до Орди. Священну місію захисників Руської Землі Господь увінчав успіхом, але на це знадобилися роки трудів і жертв. Князь Ярослав віддав за це життя. Заповіданий батьком союз із Золотою Ордою – необхідний тоді для запобігання новому розгрому Русі – продовжував зміцнювати св. Олександр Невський. Пообіцявши свою підтримку, св. Олександр дав змогу Батию виступити в похід проти Монголії, стати головною силою в усьому Великому Степу. У 1252 р. багато руських міст повстали проти татарського ярма. Знову постала загроза самому існуванню Русі. Св. Олександру знову довелося їхати до Орди, щоб відвести від руських земель каральне нашестя татар. Св. Олександр став єдиновладним великим князем усієї Русі. У 1253 р. він відбив новий напад на Псков, у 1254 р. уклав договір про мирні кордони з Норвегією, у 1256 р. ходив у похід до фінської землі. У темряву язичництва св. Олександр ніс світло Євангельської проповіді та православної культури. Усе Помор’я було просвітлене й освоєне русичами.
У 1256 р. помер хан Батий. Св. князь утретє поїхав до Сараю, щоб підтвердити мирні стосунки Русі й Орди з новим ханом Берке. У 1261 р. стараннями св. Олександра і митрополита Кирила було засновано в Сараї, столиці Золотої Орди, єпархію Руської Православної Церкви.
Настала епоха великої християнізації язичницького Сходу, і в цьому було пророчо вгадано св. Олександром Невським історичне покликання Русі. У 1262 р. за його вказівкою в багатьох містах було повбивано татарських збирачів данини й вербувальників воїнів – баскаків. Чекали татарської помсти. Але великий заступник народу знову поїхав до Орди й мудро спрямував події зовсім в інше річище: посилаючись на повстання русичів, хан Берке припинив посилати данину до Монголії та проголосив Золоту Орду самостійною державою, зробивши її тим самим заслоном Русі зі сходу. У цьому великому поєднанні руських і татарських земель та народів визрівала і міцніла майбутня багатонаціональна Російська держава, що згодом включила в межі Руської Церкви майже всю спадщину Чингіз-Хана аж до берегів Тихого океану.
Ця дипломатична поїздка св. Олександра Невського до Сараю була четвертою й останньою. Дорогою назад, не доїжджаючи до Володимира, в Городці, в монастирі князь-подвижник віддав свій дух Господу 14 листопада 1263 року, завершивши многотрудний життєвий шлях прийняттям святої чернечої схими з ім’ям Олексій. Святе тіло його понесли до Володимира, дев’ять днів тривав шлях, і тіло залишалося нетлінним. 23 листопада під час поховання його в Різдвяному монастирі у Володимирі було явлено Богом "чудо дивне й пам’яті гідне".
Нетлінні мощі благовірного князя були відкриті, за видінням, перед Куликовською битвою в 1380 р., і тоді ж було встановлено місцеве святкування. Загальноцерковне прославлення св. Олександра Невського звершилося за митрополита Макарія на Московському соборі 1547 р.
30 серпня 1721 р. Петро I після тривалої й виснажливої війни зі шведами уклав Ніштадський мир. Цей день вирішено було освятити перенесенням мощей благовірного князя Олександра Невського з Володимира до нової північної столиці, Петербурга. Вивезені з Володимира 11 серпня 1723 р., святі мощі були привезені до Шліссельбурга 20 вересня і залишалися там до 1724 р., коли 30 серпня були встановлені в Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври, де спочивають і нині. Святкування було встановлено указом від 2 вересня 1724 р., відновлене в 1730 р.
☩
Свята рівноапостольна княгиня Ольга
«Начальницею віри» та «коренем православ’я» в Руській землі здавна називали святу рівноапостольну Ольгу люди. Хрещення Ольги було ознаменоване пророчими словами патріарха, який її охрестив: «Благословенна ти в жінках руських, бо залишила темряву й полюбила Світло. Прославлятимуть тебе сини руські до останнього роду!» При Хрещенні руська княгиня удостоїлася імені святої рівноапостольної Олени, яка багато потрудилася в поширенні християнства у величезній Римській імперії й віднайшла Животворчий Хрест, на якому був розп’ятий Господь. Подібно до своєї небесної покровительки, Ольга стала рівноапостольною проповідницею християнства на безмежних просторах землі Руської. У літописних свідченнях про неї чимало хронологічних неточностей і загадок, але навряд чи можуть виникнути сумніви в достовірності більшості фактів її життя, донесених до нашого часу вдячними нащадками святої княгині – устроительки Руської землі. Звернімося до оповіді про її життя.
Ім’я майбутньої просвітительки Русі та її батьківщину найдавніший із літописів – «Повість врем’яних літ» – називає в описі одруження київського князя Ігоря: «І привели йому жону з Пскова, на ім’я Ольга». Йоакимівський літопис уточнює, що вона належала до роду князів Ізборських – однієї з давньоруських князівських династій.
Дружину Ігоря звали варязьким ім’ям Хельга, у руській вимові – Ольга (Вольга). Переказ називає батьківщиною Ольги село Вибути неподалік від Пскова, угору по річці Великій. Житіє святої Ольги розповідає, що тут уперше відбулася її зустріч із майбутнім чоловіком. Молодий князь полював «в області Псковській» і, бажаючи переправитися через річку Велику, побачив «когось, що пливе в човні», і підкликав його до берега. Відпливши від берега в човні, князь виявив, що його везе дівчина дивовижної краси. Ігор запалав до неї хіттю і став спонукати її до гріха. Перевізниця виявилася не лише красивою, а й цнотливою та розумною. Вона присоромила Ігоря, нагадавши йому про князівську гідність правителя й судді, який повинен бути «світлим прикладом добрих справ» для своїх підданих. Ігор розлучився з нею, зберігаючи в пам’яті її слова і прекрасний образ. Коли настав час обирати наречену, до Києва зібрали найкрасивіших дівчат князівства. Але жодна з них не припала йому до серця. І тоді він згадав «дивну серед дівчат» Ольгу і послав по неї свого родича князя Олега. Так Ольга стала дружиною князя Ігоря, великою руською княгинею.
Після одруження Ігор вирушив у похід на греків, а повернувся з нього вже батьком: народився син Святослав. Незабаром Ігоря було вбито древлянами. Боячись помсти за вбивство київського князя, древляни відправили послів до княгині Ольги, пропонуючи їй вступити в шлюб зі своїм правителем Малом. Ольга вдала, що згодна. Хитрістю заманила вона до Києва два посольства древлян, віддавши їх на мучительну смерть: перше було живцем поховане «на подвір’ї князівському», друге – спалене в лазні. Після цього п’ять тисяч древлянських мужів було вбито воїнами Ольги на тризні по Ігорю біля стін древлянської столиці Іскоростеня. Наступного року Ольга знову підійшла з військом до Іскоростеня. Місто спалили за допомогою птахів, до лапок яких прив’язали палаючу паклю. Тих древлян, що вціліли, взяли в полон і продали в рабство.
Поряд із цим літописи сповнені свідчень про її невтомні «ходіння» по Руській землі з метою побудови політичного та господарського життя країни. Вона домоглася зміцнення влади київського великого князя, централізувала державне управління за допомогою системи «погостів». Літопис зазначає, що вона з сином і дружиною пройшла по Древлянській землі, «встановлюючи данини й оброки», позначаючи села, стоянки й місця полювання, що підлягали включенню до київських великокняжих володінь. Ходила вона до Новгорода, влаштовуючи погости по річках Мсті й Лузі. «Ловища її (місця полювання) були по всій землі, встановлені знаки, місця її й погости, – пише літописець, – і сани її стоять у Пскові до сьогодні, є вказані нею місця для лову птахів по Дніпру та по Десні; і село її Ольгичі існує й донині». Погости (від слова «гість» – купець) стали опорою великокняжої влади, осередками етнічного й культурного об’єднання руського народу.
Житіє так розповідає про труди Ольги: «І керувала княгиня Ольга підвладними їй областями Руської землі не як жінка, але як сильний і розумний муж, твердо тримаючи в своїх руках владу й мужньо обороняючись від ворогів. І була вона для останніх страшна, своїми ж людьми улюблена, як правителька милостива і благочестива, як суддя праведний і нікого не кривдячий, що накладає покарання з милосердям і винагороджує добрих; вона вселяла всім злим страх, віддаючи кожному відповідно до гідності його вчинків, але в усіх справах управління вона виявляла далекоглядність і мудрість. При цьому Ольга, милосердна душею, була щедра до жебраків, убогих і малозаможних; до її серця швидко доходили справедливі прохання, і вона швидко їх виконувала ... З усім цим Ольга поєднувала стримане й цнотливе життя, вона не хотіла виходити вдруге заміж, але перебувала в чистому вдовуванні, зберігаючи синові своєму до днів його повноліття князівську владу. Коли ж останній змужнів, вона передала йому всі справи правління, а сама, відсторонившись від поголосу і клопотів, жила поза турботами управління, віддаючись справам благодіяння».
Русь росла й міцніла. Будувалися міста, оточені кам’яними та дубовими стінами. Сама княгиня жила за надійними стінами Вишгорода, оточена вірною дружиною. Дві третини зібраної данини, за свідченням літопису, вона віддавала в розпорядження київського віча, третя частина йшла «до Ольги, на Вишгород» – на ратне будівництво. До часу Ольги належить встановлення перших державних кордонів Київської Русі. Богатирські застави, оспівані в билинах, охороняли мирне життя киян від кочівників Великого Степу, від нападів із Заходу. Чужоземці прагнули до Гардаріки («країни міст»), як вони називали Русь, з товарами. Скандинави, німці охоче вступали найманцями до руського війська. Русь ставала великою державою.
Як мудра правителька, Ольга бачила на прикладі Візантійської імперії, що недостатньо турбот лише про державне й господарське життя. Необхідно було зайнятися устроєнням релігійного, духовного життя народу.
Автор «Степенної книги» пише: «Подвиг її /Ольги/ в тому був, що пізнала вона істинного Бога. Не знаючи закону християнського, вона жила чистим і цнотливим життям, і бажала вона бути християнкою з вільної волі, серцевими очима шлях пізнання Бога знайшла і пішла по ньому без вагань». Преподобний Нестор Літописець розповідає: «Блаженна Ольга змалку шукала мудрості, що є найкращим у цьому світі, і знайшла многоцінний перл – Христа».
Зробивши свій вибір, велика княгиня Ольга, доручивши Київ підрослому синові, вирушає з великим флотом до Константинополя. Давньоруські літописці назвуть цей вчинок Ольги «ходінням», він поєднував у собі і релігійне прочанство, і дипломатичну місію, і демонстрацію військової могутності Русі. «Ольга забажала сама піти до греків, щоб на власні очі побачити службу християнську і цілком переконатися в їхньому вченні про істинного Бога», – розповідає житіє святої Ольги. За свідченням літопису, в Константинополі Ольга ухвалює рішення стати християнкою. Таїнство Хрещення звершив над нею патріарх Константинопольський Феофілакт (933–956), а восприємником був імператор Костянтин Багрянородний (912–959), який залишив у своїй праці «Про церемонії візантійського двору» докладний опис церемоній під час перебування Ольги в Константинополі. На одному з прийомів руській княгині було піднесено золоте, прикрашене дорогоцінним камінням блюдо. Ольга пожертвувала її до ризниці собору Святої Софії, де її бачив і описав на початку XIII століття руський дипломат Добриня Ядрейкович, згодом архієпископ Новгородський Антоній: «Блюдо велико злато служебное Ольги Русской, когда взяла дань, ходивши в Царьград: во блюде же Ольгине камень драгий, на том же камни написан Христос».
Патріарх благословив новоохрещену руську княгиню хрестом, вирізаним із суцільного шматка Животворчого Древа Господнього. На хресті був напис: «Обновися Русская земля Святым Крестом, его же приняла Ольга, благоверная княгиня».
До Києва Ольга повернулася з іконами, богослужбовими книгами – почалося її апостольське служіння. Вона спорудила храм в ім’я святителя Миколая над могилою Аскольда – першого київського князя-християнина – і багатьох киян навернула до Христа. З проповіддю віри вирушила княгиня на північ. У Київських і Псковських землях, у віддалених селах, на перехрестях доріг споруджувала хрести, нищачи язичницьких ідолів.
Свята Ольга поклала початок особливому шануванню на Русі Пресвятої Трійці. З віку у вік передавалася оповідь про видіння, що було їй біля річки Великої, неподалік рідного села. Вона побачила, що зі сходу сходять з неба «три пресвітлі промені». Звертаючись до своїх супутників, які були свідками видіння, Ольга сказала пророчо: «Хай буде вам відомо, що з волі Божої на цьому місці буде церква в ім’я Пресвятої і Животворчої Трійці і буде тут великий і славний град, що рясніє всім». На цьому місці Ольга спорудила хрест і заснувала храм в ім’я Святої Трійці. Він став головним собором Пскова – славного града руського, що відтоді називався «Домом Святої Трійці». Таємничими шляхами духовного спадкоємства через чотири століття це шанування було передано преподобному Сергію Радонезькому.
11 травня 960 року в Києві освятили храм Святої Софії Премудрості Божої. Цей день відзначався в Руській Церкві як особливе свято. Головною святинею храму став хрест, отриманий Ольгою при Хрещенні в Константинополі. Храм, збудований Ольгою, згорів у 1017 році, і на його місці Ярослав Мудрий спорудив церкву святої великомучениці Ірини, а святині Софійського Ольжиного храму переніс до кам’яного храму Святої Софії Київської, що стоїть донині, закладеного 1017 року й освяченого близько 1030 року. У Прологу XIII століття про Ольжин хрест сказано: «Иже ныне стоит в Киеве во Святой Софии в алтаре на правой стороне». Після завоювання Києва литовцями Ольжин хрест було викрадено із Софійського собору й вивезено католиками до Любліна. Подальша його доля нам невідома. Апостольські труди княгині зустрічали таємний і явний опір язичників. Серед бояр і дружинників у Києві знайшлося чимало людей, які, за словами літописців, «зненавиділи Премудрість», як і святу Ольгу, що будувала Їй храми. Ревнителі язичницької старовини все сміливіше піднімали голову, з надією дивлячись на підростаючого Святослава, який рішуче відхилив умовляння матері прийняти християнство. «Повість врем’яних літ» так розповідає про це: «Жила Ольга з сином своїм Святославом, і умовляла його мати хреститися, але нехтував він цим і вуха затикав; однак якщо хтось хотів хреститися, не боронив тому, ані глузував з нього ... Ольга часто говорила: «Сину мій, я пізнала Бога і радію; ось і ти, якщо пізнаєш, теж почнеш радіти». Він же, не слухаючи цього, говорив: «Як я можу захотіти один віру змінити? Мої дружинники з цього сміятимуться!» Вона ж говорила йому: «Якщо ти охрестишся, усі так само зроблять».
Він же, не слухаючи матері, жив за язичницькими звичаями, не знаючи, що якщо хтось матері не слухає, потрапить у біду, як сказано: «Якщо хтось батька або матір не слухає, то смерть прийме». Він же до того ще й сердився на матір ... Але Ольга любила свого сина Святослава, коли говорила: «Нехай буде воля Божа. Якщо Бог захоче помилувати нащадків моїх і землю Руську, нехай повелить їхнім серцям звернутися до Бога, як це було мені даровано». І кажучи так, молилася за сина і за людей його всі дні й ночі, піклуючись про свого сина до його змужніння».
Попри успіх своєї поїздки до Константинополя, Ольга не змогла схилити імператора до угоди з двох найважливіших питань: про династичний шлюб Святослава з візантійською царівною та про умови відновлення існуючої за Аскольда митрополії в Києві. Тому свята Ольга звертає погляди на Захід – Церква була в той час єдина. Навряд чи могла знати руська княгиня про богословські відмінності грецького та латинського віровчення.
У 959 році німецький хроніст записує: «Прийшли до короля посли Олени, королеви русів, яка охрещена в Константинополі, і просили висвятити для цього народу єпископа і священників». Король Оттон, майбутній засновник Священної Римської імперії германської нації, відгукнувся на прохання Ольги. Через рік єпископом Руським було поставлено Лібуція, з братії монастиря святого Альбана в Майнці, але він незабаром помер (15 березня 961 р.). На його місце висвятили Адальберта Трірського, якого Оттон, «щедро забезпечивши всім потрібним», відправив, нарешті, до Росії. Коли 962 року Адальберт з’явився в Києві, він «не встиг ні в чому з того, задля чого був посланий, і бачив свої старання марними». Дорогою назад «деякі з його супутників були вбиті, і сам єпископ не уникнув смертельної небезпеки», – так розповідають літописи про місію Адальберта.
Язичницька реакція виявилася настільки сильною, що постраждали не лише німецькі місіонери, а й деякі з київських християн, які охрестилися разом з Ольгою. За наказом Святослава було вбито племінника Ольги Гліба і зруйновано деякі збудовані нею храми. Святій Ользі довелося змиритися з тим, що сталося, і піти в справи особистого благочестя, надавши керування язичникові Святославу. Звичайно, з нею, як і раніше, рахувалися, до її досвіду й мудрості незмінно зверталися в усіх важливих випадках. Коли Святослав відлучався з Києва, управління державою доручалося святій Ользі. Розрадою для неї були славні військові перемоги руського воїнства. Святослав розгромив давнього ворога Руської держави – Хозарський каганат, назавжди зламавши могутність іудейських правителів Приазов’я та Нижнього Поволжя. Наступний удар було завдано Волзькій Болгарії, потім настала черга Дунайської Болгарії – вісімдесят міст узяли київські дружинники по Дунаю. Святослав і його воїни уособлювали богатирський дух язичницької Русі. Літописи зберегли слова Святослава, оточеного зі своєю дружиною величезним грецьким військом: «Не посоромимо землі руської, але ляжемо кістьми тут! Мертві сорому не імуть!» Святослав мріяв про створення величезної Руської держави від Дунаю до Волги, яка об’єднала б Русь та інші слов’янські народи. Свята Ольга розуміла, що за всієї мужності й відваги руських дружин їм не впоратися з давньою імперією ромеїв, яка не допустить посилення язичницької Русі. Але син не слухав застережень матері.
Багато скорбот довелося пережити святій Ользі наприкінці життя. Син остаточно переселився в Переяславець на Дунаї. Перебуваючи в Києві, вона навчала своїх онуків, дітей Святослава, християнської віри, але не наважувалася хрестити їх, остерігаючись гніву сина. Крім того, він перешкоджав її спробам утвердження християнства на Русі. Останні роки серед торжества язичництва їй, колись усіма шанованій володарці держави, яка охрестилася від Вселенського патріарха в столиці православ’я, доводилося потай тримати при собі священника, щоб не викликати нового спалаху антихристиянських настроїв. У 968 р. Київ оточили печеніги. Свята княгиня з онуками, серед яких був і князь Володимир, опинилися в смертельній небезпеці. Коли звістка про облогу досягла Святослава, він поспішив на допомогу, і печенігів було обернено на втечу. Свята Ольга, будучи вже тяжко хворою, просила сина не від’їжджати до її кончини. Вона не втрачала надії навернути серце сина до Бога і на смертному одрі не припиняла проповіді: «Навіщо залишаєш мене, сину мій, і куди ти йдеш? Шукаючи чужого, кому доручаєш своє? Адже діти Твої ще малі, а я вже стара, та й хвора, – я очікую скорої кончини – відшестя до улюбленого Христа, в якого я вірую; я тепер ні про що не турбуюся, окрім як про тебе: шкодую про те, що хоч я й багато вчила і переконувала залишити ідольське нечестя, увірувати в істинного Бога, пізнаного мною, а ти нехтуєш цим, і знаю я, що за твою непослух до мене тебе чекає на землі лихий кінець, а після смерті – вічна мука, уготована язичникам. Виконай же тепер хоч це моє останнє прохання: не відходь нікуди, доки я не відійду й не буду похована; тоді йди куди хочеш. По моїй кончині не роби нічого, чого вимагає в таких випадках язичницький звичай; але нехай мій пресвітер з клириками поховають за звичаєм християнським моє тіло; не смійте насипати наді мною могильного кургану і робити тризни; але пошли до Царгорода золото до святішого патріарха, щоб він звершив молитву й приношення Богові за мою душу і роздав жебракам милостиню».
«Чуючи це, Святослав гірко плакав і обіцяв виконати все заповідане нею, відмовляючись лише від прийняття святої віри. Після закінчення трьох днів блаженна Ольга впала в крайнє знемогання; вона причастилася Божественних Таїн Пречистого Тіла і Животворчої Крові Христа Спаса нашого; увесь час вона перебувала в щирій молитві до Бога і до Пречистої Богородиці, яку завжди після Бога мала собі помічницею; вона закликала всіх святих; з особливим завзяттям молилася блаженна Ольга про просвітлення по її смерті землі Руської; прозираючи майбутнє, вона неодноразово провіщала, що Бог просвітить людей землі Руської і багато хто з них будуть великими святими; про скорішке виконання цього пророцтва і молилася блаженна Ольга при своїй кончині. І ще молитва була на устах її, коли чесна душа її розлучилася з тілом і як праведна була прийнята руками Божими». 11 липня 969 року свята Ольга скончалася, «і плакали по ній плачем великим син її, і онуки, і всі люди». Пресвітер Григорій достеменно виконав її заповіт.
Свята рівноапостольна Ольга була канонізована на соборі 1547 року, який підтвердив повсюдне шанування її на Русі ще в домонгольську добу.
Бог прославив «начальницю» віри в Руській землі чудесами і нетлінням мощей. За святого князя Володимира мощі святої Ольги були перенесені до Десятинного храму Успіння Пресвятої Богородиці й покладені в саркофазі, в яких було прийнято розміщувати мощі святих на православному Сході. Над гробницею святої Ольги в церковній стіні було вікно; і якщо хто з вірою приходив до мощей, бачив крізь віконце мощі, причому деякі бачили сяйво, що виходило від них, і багато хворих отримували зцілення. А тому, хто приходив з маловір’ям, віконце не відкривалося, і він не міг бачити мощей, а тільки труну.
Так і по кончині свята Ольга проповідувала вічне життя і воскресіння, сповнюючи радістю віруючих і вразумляючи невіруючих.
Збулося її пророцтво про лихий кінець сина. Святослава, як повідомляє літописець, було вбито печенізьким князем Курею, який відтяв голову Святослава і з черепа зробив собі чашу, окував золотом і під час бенкетів пив із неї.
Виповнилося і пророцтво святої про землю Руську. Молитовні труди й діла святої Ольги підтвердило величайше діяння її онука святого Володимира (пам’ять 15 (28) липня) – Хрещення Русі. Образи святих рівноапостольних Ольги і Володимира, взаємно доповнюючи один одного, втілюють материнське й батьківське начало руської духовної історії.
Свята рівноапостольна Ольга стала духовною матір’ю руського народу, через неї почалося його просвітлення світлом Христової віри.
Язичницьке ім’я Ольги відповідає чоловічому Олег (Хельги), що означає «святий». Хоча язичницьке розуміння святості відрізняється від християнського, але воно передбачає в людині особливий духовний настрій, цнотливість і тверезість, розум і прозорливість. Розкриваючи духовне значення цього імені, народ Олега назвав Віщим, а Ольгу – Мудрою. Згодом святу Ольгу почнуть називати Богомудрою, підкреслюючи її головний дар, що став підставою всієї драбини святості руських жон – премудрість. Сама Пресвята Богородиця – Дім Премудрості Божої – благословила святу Ольгу на її апостольські труди. Будівництво нею Софійського собору в Києві – матері міст Руських – стало знаком участі Божої Матері в Домобудівництві Святої Русі. Київ, тобто християнська Київська Русь, став третім уділом Божої Матері по Всесвіту, і утвердження цього уділу на землі почалося через першу зі святих жон Русі – святу рівноапостольну Ольгу.
Християнське ім’я святої Ольги – Олена (в перекладі з давньогрецької «смолоскип») – стало виразом горіння її духу. Свята Ольга (Олена) прийняла духовний вогонь, який не згас за всю тисячолітню історію християнської Русі.