Ікона Богородиці «Про Тебе радіє»
Ікона Богородиці О Тебе радуется
Знайомлячись із творами давньоруського мистецтва, сучасні глядачі часто не знають того, що церковний спів і живопис нерозривно пов’язані – іконами та фресками прикрашали храми, службу супроводжував спів молитов. На жаль, ми поки що сприймаємо давній живопис і спів окремо, забуваючи про їхню єдність.
Найповніше злиття пісенного та живописного начала відбулося наприкінці XV – на початку XVI століття. Знаменитий ансамбль фресок того часу – розпис Діонісія у Ферапонтовому монастирі – містить багато «пісенних» композицій. Наприклад, сюжети на тему акафіста, урочистого піснеспіву на честь Богоматері. Там само ми зустрічаємо одну з перших композицій, що ілюструють молитву: «О Тебе радуется, обрадованная, всякая тварь, архангельский собор и человеческий род, освященная церковь, храме раю словесный, девственное похвало, из нея же Бог воплотится и младенец бысть». Вона співалася в центральний момент літургії Василія Великого. Крім того, молитва «О Тебе радуется...» читається на ранковій службі.
У той самий час зароджується традиція писати великі ікони на тему «О Тебе радуется…». Зазвичай вони ставилися в нижньому, місцевому, ряду іконостаса і були добре видні парафіянам. Створення цієї іконографії належить російським майстрам московських та новгородсько-псковських земель. Збереглося понад двадцять великих ікон XVII століття «О Тебе радуется..» і кілька дрібних. Із загального спадку слід виділити дві ікони з різним типом іконографії, які вже за місцем свого створення мали правити за зразки. Одна з московського Успенського собору, інша – двостороння таблетка із Софійського собору в Новгороді.
Центр і смисл усієї композиції, як і піснеспіву,– образ Богоматері з немовлям Христом на троні. Її оточує «архангельський собор», що співає Їй славу. Внизу «людський рід» за чинами святості в молінні перед престолом. Верхню частину завершують п’ятиглавий собор і райський сад. Храм – земний притулок Бога, символічно порівнюється з Богоматір’ю, одушевленим Храмом. Райський сад символізує, прославляючи, Богоматір – «раю словесний». У новгородській іконі особливо виділені у верхньому ряду дві групи черниць, праворуч і ліворуч.
Образ Марії з Немовлям Христом для художників усіх часів став символом досконалої матері. Але, з іншого боку, Богородиця – досконала Діва, що й славиться в тексті – «девственное похвало». Цей бік жіночої досконалості пов’язувався з мудрістю. У слов’янстві виразне саме слово, що означає дівство, – цнотливість. Тому зображення черниць-дівственниць на іконі, що прославляє Богоматір, мало й особливий смисл… Найближче до престолу стоїть старець, права рука якого вказує на Богоматір, у лівій руці розгорнутий сувій. Це можливий автор молитви «О Тебе радуется...» Іоанн Дамаскін, святий VIII століття.
Чудова особливість цих ікон полягає в тому, що в них образно втілена ідея єдності всесвіту: світу горнього, укладеного в круговий символ вічної гармонії, і світу земного біля підніжжя гори. Відмінність між московською та новгородською іконами насамперед у зображенні «людського роду». У московській іконі чини святості представлені докладніше: замість лівої групи черниць – праотці на чолі з Іоанном Хрестителем; праворуч унизу – немовля з німбом – образ праведної душі померлого.
Нова іконографія в середньовічній російській творчості не могла виникнути поза існуючими традиційними формами. Богоматір з немовлям на троні, райський сад, групи людей за чинами святості, архангельський собор – усе це зустрічається в церковних пам’ятках Візантії та слов’янства. Об’єднання ж їх у нову за композицією з назвою «О Тебе радуется...» належить російським майстрам іконопису. Принципова новизна рішення передусім у тому, що іконописці зуміли образно висловити глибоку філософську ідею, яка випливає зі смислу Божественної літургії.
Новгородська і московська ікони стали зразками, яким надалі наслідували художники або ж варіювали їх. Змінювалася форма храму, малюнок райських квітів, добір святих, але незмінною залишалася гармонійна рівновага між земним і небесним, що образно передає основний смисл обряду, ідею Боговтілення.
Гармонія композиції та кольору створює для того, хто дивиться, відчуття, співзвучне піснеспіву, яке починається і закінчується словами радості. Найдосконаліше цю тему радування втілили майстри кола Діонісія – вже згадана московська ікона та ікона з міста Дмитрова. Кожна з них – своєрідна пісня радості. Слід зазначити, що російське мистецтво того часу загалом дуже радісне. Можна згадати світлу, ніколи не гнітючу архітектуру, яскраві фарби ікон, калатання дзвонів. У давньому акафісті, на тему якого розписано Ферапонтів монастир, слово «радуйся» повторюється як рефрен.
Ми чудово знаємо, що життя наших предків, як і будь-яке життя на землі, було сповнене бід і страждань. І тим не менш мистецтво їхнє світле. Пояснення, думається, треба шукати в іншому підході до життя, ніж у сучасної людини. Прагнення до щастя не могло бути для середньовічної людини таким важливим, як сьогодні.
Вірячи в безсмертя, людина бачила, що земне щастя оманливе, якщо не сказати – хибне. За повного задоволення всіх своїх бажань людина може бути навіть нещасною. Наші предки надавали великого значення внутрішньому духовному стану душі. Тому – так часто зустрічається в їхньому словнику слово «радість», радість чистого серця, яка не залежить від зовнішніх обставин, тому ніхто не може її відняти в людини. Це почуття глибоко особистісне, духовне, пов’язане з винятковим значенням особистості в християнстві. Особистість у християнстві має космічний смисл, і мета її – у набутті духовної радості.
Нині прийнято захоплюватися формальним боком давнього іконопису – технікою, кольором, композицією, малюнком, а досконалістю та бездоганністю форми нерідко намагаються пояснити привабливість цього мистецтва для нас. Але найважливіше – розуміння смислу та символіки ікони, її образного впливу. Постійне повторення одних і тих самих образів і композицій в іконах пройняте такою любов’ю, що не залишає враження одноманітності, навпаки, вражає і тішить новизною розуміння. Для порівняння можна згадати розбіжність стилів у сучасному живописі, який при цьому часто гнітить одноманітністю.
Зрозуміти секрет старого мистецтва можна, лише звернувшись до категорій загальнолюдських, а не естетичних. Любов до матері або коханої – почуття абсолютні. Не оригінальні, але для кожного з нас вони неповторні. Давньоруське мистецтво пройняте особистою любов’ю до вічних категорій Істини та Краси. Ці поняття не можуть зникнути, застаріти, змінитися. Лише завдяки живому почуттю іконописцю вдається щоразу написати так, що слава навколо престолу Богоматері схожа на нескінченний, таємничий простір, а сам престол Богоматері – на корабель, що велично і легко лине в цьому просторі. П’ятиглавий собор і райський сад, об’єднані символом вічності, не просто ілюстрація слів, що прославляють Богоматір як «одушевлений храм» і «раю словесний» – увесь всесвіт бачиться тут як напрочуд прекрасний храм, а храм як всесвіт.
На дмитровській іконі центральний купол оточений наче деревами, що ростуть із нього. Ряди людей зображені на гірках, що здіймаються вгору і символізують Землю. Нагорі – слава з престолом Богоматері. Як бачимо, композиція побудована таким чином, що Марія з немовлям одночасно є і метою земного сходження, і перебуває в центрі горнього світу. Обов’язково присутні руські святі, у кожній іконі свої, пов’язані з місцем її створення. На іконі з Успенського собору Московського Кремля в другому ряду ліворуч зображені перші московські митрополити Петро та Олексій у білих клобуках – головних уборах митрополитів. На іконі з Дмитрова – князі Володимир, Борис і Гліб (праворуч у другому ряду). Трапляються зображення Сергія Радонезького, Варлаама Хутинського, Пафнутія Боровського та інших. Добре відомі були російській людині їхні житія й творіння. У такій єдності наочно виявлялася рівність різних культур і наступність людського духу, що не дозволяло нації ізолюватися, замикатися в собі. І російська людина відчувала себе гідно, бачачи, що й її народ вніс свою значну лепту у світову скарбницю святості.
Якщо вдивитися в пози та обличчя тих, хто стоїть перед престолом, то ми не знайдемо в них психологічної розмаїтості. Усі вони охоплені єдиним почуттям споглядання Божественної величі та краси. Метою мистецтва було не створення чогось оригінального, а лише причасність до краси як видимого вираження істини; до тієї самої краси, яка, за словами Достоєвського, врятує світ.
До нас дійшли крихти того, що колись існувало на Русі. При всій розмаїтості художнього рівня та стилів жоден майстер не спотворив смислу взаємин світів земного й небесного, дотримуючись класичної міри у співвідношенні верхньої та нижньої частин композиції. Простіша, ніж мордовські, ікона з Мурома вражає безпосередністю сприйняття. Край небесної сфери ніби врізається в земний світ праворуч, дещо порушуючи загальну симетрію. Це ні в якому разі не гра у форму, а радше підкреслене, майже матеріальне ставлення до ідеї єдності космосу.
Неправильно було б вважати, що сам пафос іконописного мистецтва належить лише нашій давній культурі. Справжнє мистецтво і краса народжуються там, де є віра в непорушність вічних істин. Російська культура наступних століть своїм корінням сягає в ці традиції, і по-справжньому зрозуміти її поза традицією неможливо.
Є. Спорова