Ікони Суздаля і Володимира
Десь після 1132 року давня Київська держава розпалася, з’явилося дванадцять самостійних держав, і одним із найсильніших руських князівств було Велике Ростово-Суздальське, а потім Володимиро-Суздальське князівство. Назва змінюється у зв’язку з тим, що відбувається перенесення столиці, яка спочатку знаходилася в стольному Ростові, потім, за Юрія Долгорукого, в Суздалі, а за його сина Андрія Боголюбського переїхала вже до Володимира.
З Андрієм Боголюбським пов’язане дуже велике церковне будівництво та віднайдення цією землею своїх святинь, які були важливі не лише для руських людей, а й взагалі для всіх православних християн, включно з візантійцями. Тому розповідь про ікони цієї землі треба обов’язково починати з віднайдення ікони Володимирської Богоматері. Дуже шанованої ікони, яка нині знаходиться в особливій церкві при Третьяковській галереї.
Взагалі, у момент свого написання Володимирською Богоматір’ю ікона не була. Це була ікона столичного – константинопольського візантійського письма, написана, можливо, наприкінці XI – на початку XII століття. Її тип – «Умиління»: Богоматір тримає на правій руці Младенця Ісуса, і вони торкаються одне одного щоками – це дуже улюблений у православ’ї тип ікони. Власне від живопису кінця XI – початку XII століття збереглися тільки лики Богоматері та Самого Младенця Христа. І тут треба знову звернути увагу на особливість середньовічних ікон: обличчя Младенця Христа завжди зображалося, як у дорослої людини. Тому що цим якраз намагалися підкреслити вічність Христа, Його не лише людську, а й Божественну природу. І на цій іконі все це чудово видно.
Яким чином ця чудова ікона потрапила до Володимиро-Суздальської землі та стала її покровителькою, а потім, оскільки є пряма спадкоємність від Володимиро-Суздальського князівства, і Московського, і згодом Росії, що виникла як єдина Московська держава за часів Івана III наприкінці XV століття.
Коли Юрій Долгорукий, здійснивши свою мрію, став великим князем Київським, він хотів тримати при собі й свого другого улюбленого сина Андрія Боголюбського, тому що той був чудовим воєводою і хоробрим воїном. Але Андрію на півдні не подобалося, і він, відгукнувшись на поклик суздальських бояр, вирішив утекти від батька до своєї землі. Але його земля – Ростово-Суздальське князівство – не мала покровительства в особі якоїсь святині. У той час як у Києві вже були знамениті храми – Київська Софія, Золотоверхий Михайлівський собор, у Новгороді теж була Софія, а тут нічого не було. Тому, бажаючи підняти престиж своєї держави, Андрій Боголюбський вирішив привезти в подарунок своїй землі ікону з Вишгорода – цю Константинопольську Богоматір.
За легендою, возик, у якому їхала ікона, зупинився, не доїжджаючи до Суздаля, неподалік від міста Володимира, в чистому полі. І скільки коней не підганяли, далі вони не рухалися. І Андрієві, що заночував у чистому полі, сниться сон, у якому йому з’являється Сама Богородиця і говорить, що Вона хоче, щоб ця ікона залишилася в місті Володимирі, тільки князь повинен пообіцяти збудувати для неї дім, тобто собор. Другим побажанням Богородиці було, щоб, оскільки Вона полюбила це місце, тут стояв храм, для якого була б написана ікона, що зображує той Її образ, у якому Вона з’явилася князю.
І, за літописною легендою, Андрій Боголюбський здійснює обидва ці доручення Богородиці. Він будує знаменитий собор Успіння Богородиці (Успенський) у Володимирі та приносить до нього Константинопольську ікону, звідси вона й отримує назву Володимирської ікони Божої Матері. А вже руський іконописець пише образ Богородиці Боголюбської, як Вона з’явилася у баченні князя. І на місці нічної стоянки князя виникає князівська резиденція – місто Боголюбове. Там було збудовано собор, у якому й зберігалася ця друга ікона.
Боголюбський собор до нас не дійшов, але ми чудово знаємо, як він виглядав, тому що в нього був двійник – знаменитий собор, що стоїть у чистому полі – храм Покрова на Нерлі, поминальний пам’ятник сину Андрія Боголюбського, який загинув у болгарському поході. І точно такий самий храм був домом ікони Боголюбської.
Також припускають, що з Новгорода або, можливо, з Володимиро-Суздальської землі до Москви потрапила ікона «Спас Золоті власи». Це ікона XII – початку XIII століття, дуже оригінальна за формою свого виконання, хоча не дуже добре збереглася оригінальна живопис цього періоду. Але це ікона, мабуть, створена теж руським майстром, тому що в ній видно суттєве відступлення від візантійських особливостей. По-перше, золоті власи, зроблені сусальним золотом, а по-друге, хрест, який найчастіше розміщують у німбі навколо глави Ісуса, і сам німб уособлює це неземне сяйво, що виходить від Ісуса, Богоматері чи святих, тут зображений без німба, але прикрашений своєрідними золотими круглими медальйонами – дробницями, через які руський майстер намагався передати неземне Фаворське світло, що виходить від Ісуса. ...>>>