Іконописні школи. Італія
Під час турецько-венеційської війни (1645–1669) Туреччина захопила острів Крит, але столиця Кандія чинила опір. Облога Кандії тривала з 1648 до 1669 року, після чого багато майстрів, зокрема й іконописців, переселилися до Венеції та далі, на Апеннінський півострів, хоча ще деякий час іконописні майстерні зберігалися на Іонічних островах Егейського моря.
З часом в іконописі італо-критської школи склалося своєрідне поєднання візантійської іконографії з особливостями мистецтва італійського проторенесансу. Ікони італо-критських майстрів замовляли як православні, так і католики. Існувало письмо на вибір: у «грецькій манері» (італ. maniera greca ) або в «латинській манері» (італ. maniera latina ). До характерних рис раннього італійського іконопису належить традиційна візантійська іконографія Богоматері Одигітрії, техніка темпери по дерев’яній дошці, покритій левкасом, золоте тло, жорстке, графічне моделювання складок одягу, золота асистка. Італійські ікони вставляли в дерев’яний кіот – масивну різьблену золочену раму з готичним орнаментом або такою, що імітує архітектонічні обрамлення готичного стилю.
До живописців італо-критської школи відносять Донато, Катеріно та Паоло Венеціано.
З цієї школи вийшли відомі художники М. Базаїті, А. Віварині, В. Карпаччо, Чіма да Конельяно, а також живописці майстерні братів Белліні у Венеції, які відіграли ключову роль у мистецтві італійського Відродження.
Проте вже у XVI ст. живопис цих майстрів, за винятком творів Белліні, називали зневажливо «грецькою манерою», а художників – «примітивами». Також негативно оцінювали «візантизуючий стиль» сієнської школи живопису. Пізніше, у XIX ст. назву «примітиви» стали поширювати на все італійське мистецтво періоду проторенесансу (нині в цьому значенні не вживається). Мистецтво елінізованих країн Близького та Середнього Сходу, що сформувалося в XIII– XV століттях під впливом Заходу, об’єднали поняттям «латинізуючий стиль», а вияв італійського впливу на мистецтво країн Центральної та Північної Європи в наступні століття – «італізуючий стиль». Так завершувався плідний обмін традиціями мистецтва Сходу і Заходу.