Ікони Русі. Домонгольський період
Після хрещення Русі, що відбулося в 10 столітті під впливом Візантії, Київ починає активно переймати культурну спадщину Візантійської імперії. Серед запозичених новацій опиняється мистецтво іконографії, до того на Русі невідоме. Нескладно здогадатися, що спочатку руська іконографія відверто наслідувала візантійську. Головні її риси – спокій, суворість і особлива урочистість. Зображувалися величні спокійні постаті в нерухомих позах, часто з суворими обличчями, зі спрямованим на глядача поглядом. Особливого характеру іконам надавала темна, навіть похмура колірна палітра. До традицій візантійського іконопису сходить і відчуття об’єму зображення: переходи від затінених частин до освітлених мають поступовий характер. У розробленні одягу широко застосовуються золоті лінії, золотими лініями членуються і пасма волосся.
Попри наслідування візантійських прообразів, руським іконам домонгольського періоду властиві й свої унікальні особливості. По-перше, вони набагато монументальніші за візантійські ікони, що виражається не лише в тому, що вони значно перевершують їх своїми розмірами, а й в особливому художньому ладі – більш узагальненому та лаконічному. Руський майстер уже на цьому ранньому етапі піддає візантійські зразки переробці, щоправда не такій радикальній, як це буде пізніше. По-друге, приблизно з 12 століття в руській іконографії з’являється драматизм, виражена емоційна складова. Колишня одноманітна суворість візантійських ікон починає поступатися місцем доброті й розумінню, що виражаються обличчями святих. Звісно, ця тенденція лише починає розвиватися в домонгольський період і повністю розкриється пізніше. Ми бачимо поблажливе, розуміюче ставлення до людини, її пристрастей і прагнень. Добродушність, розуміння та співпереживання – ось ті емоції, що вперше з’являються в домонгольський період і надалі стануть панівними в руському іконописі.