Іконописні школи. Грузія
З IV століття, відтоді, як християнство поширилося в Грузії, спостерігається розквіт монументального живопису та іконопису. Грузинські майстри славляться роботами по металу, і безліч ікон виконано в цій техніці. Живопис теж посідає особливе місце у світовій культурі – давні грузинські фрески вирізняються особливим стилем.
Звісно ж, багато чого було взято в засновників – візантійських майстрів, але матеріали використовуються дещо відмінні від тих, що віддавали перевагу античні живописці. Дошку просочують теплим желатиновим клеєм кілька разів, потім обклеюють паволокою. Великі заготовки обклеюють ще й із зворотного боку, щоб дошка не деформувалася з часом. Ґрунтують левкасом. Розвівши водою, левкас обов’язково проціджують крізь органзу, відсіюючи великі частинки, здатні пошкодити наступний за ним золотий шар. За допомогою шкурки поверхню доводять до гладкого стану, дуже обережно, щоб не оголити паволоку, потім наносяться контури малюнка.
Сучасні школи художнього живопису придумали безліч хитрощів для нанесення ескіза. Малюнок можна збільшити або зменшити за допомогою сучасної техніки до потрібного розміру, потім папір натирається барвним пігментом, кріпиться до підготовленої основи і, за допомогою продавлювання, на дошці залишається чіткий відбиток. Контури коригуються олівцем, для великих картин прописуються фарбою.
Золочення потребує вправності, спеціальних пристосувань і обережності. Можна різати золоті листочки за допомогою ножиць або ножа, попередньо знежирити спиртом. На основу наносять два шари білого лаку з проміжком у двадцять хвилин, пластинки золота накладаються й проглажуються м’яким пензликом. Далі пишуть ікону в техніці темпери.
Дошка при створенні копії ікони повинна відповідати розмірам. У разі зміни параметрів, насамперед, виважуються пропорції постатей відносно нового розміру дошки. Канони іконопису не допускають сліпого копіювання, грузинські майстри ретельно вивчають кілька ізводів, перш ніж створити нове зображення, лише в цьому випадку вдасться передати духовний сенс ікони. Перш ніж писати, потрібно вивчити історію ікони, прочитати опис життя святого, зображеного на ній, помолитися, і лише відчувши присутність образу святого на підготовленій для його написання дошці, можна приступати до роботи. Такий заповіт для іконописців у будь-які часи, в будь-якій державі. Дотримання його лежить глибоко на совісті майстра.
Широко відома ікона Божої матері. За переказом, 1622 р. її вкрали перси під час військових дій у Грузії. 1625 р. Стефан Лазарєв, прикажчик купця Литкіна, випадково виявив її під час візиту до Персії, викупив і повернув на історичну батьківщину. Через чотири роки купець збудував церкву під Архангельськом, подарував начиння, богослужбову літературу та ікону. Відтоді в монастирі розпочалися чудесні зцілення, і 1658 р. царем Олексієм було ухвалено рішення щороку відзначати святкуванням день внесення чудесної ікони до церкви. З 1698 р. почали влаштовувати ходу з іконою, щоб освятити місто й християн. Ікона набула такої популярності та слави, що її носили до багатьох інших міст, у тому числі до Москви, у розпал чуми. Завдяки чудодійній силі зцілився син срібних справ майстра Гавриїла Євдокимова. Вдячний батько замовив список із грузинської ікони, який помістили на почесне місце. Ще копії перебувають у Миколаївському приділі, у храмі папи Римського, в Москві. Оригінал зник за нез’ясованих обставин.
Ікона благовірної Тамари не менш шанована. За часів правління цариці Тамари Грузія досягла свого розквіту. Були налагоджені не лише соціальні й економічні зв’язки держави, а й релігійні. Можна сказати, що своїм прикладом вона показала, що таке істинна християнська любов, довела, що владу можна перетворити на Божу зброю, використовуючи її виключно для милосердя. Подібне ставлення цариця мала не лише до свого народу, а навіть до ворогів. Попри доброзичливе до всіх ставлення, Тамара пережила чимало нападок з боку сусідніх держав і зраду свого чоловіка. Останні роки життя провела в монастирі, віддаючись роздумам і молитвам. Місце поховання достеменно не відоме. 1213 р. царицю було зараховано до лику святих.
Наприкінці XIX століття, натхненний давньогрузинськими фресками історик і живописець Михайло Сабінін (монах Геброн) подарував світові один зі своїх шедеврів – ікону «Слава Грузинської Католикосської церкви». Увібравши з раннього віку духовну спадщину своєї країни, художник постарався передати історію становлення церкви, щоб прославити її та дати настанову нащадкам.