Грецький іконопис
Для візантійського стилю іконопису характерне суворе дотримання усталених канонів
, де було наперед визначено все, від стилю зображення, сюжетів, пози аж до кольорів одягу. На цих іконах джерело світла було відсутнє, саме світло рівномірно розподілялося по всьому простору ікони, а тло було переважно золотим. Фарби при цьому з погляду тону були або однаково яскравими й світлими, або однаково приглушеними.
Грецький іконопис не прагне натуралістично передати світ, що сприймається почуттями; він звертається до духовного, нематеріального. Ікони зображують не обличчя, а лики, звідси певна їхня умовність, яку диктують канонічні традиції.
Особливо виразно виявляються характерні особливості візантійського стилю в зображенні ликів за допомогою санкірного способу письма, тобто побудови об’єму шляхом складного процесу моделювання, який набув широкого поширення ще у 12 столітті. Чудовим зразком цього стилю є Володимирська ікона Божої Матері.
Одним із найбільших центрів іконопису став Афон, іконописці якого продовжили візантійські традиції. Водночас стиль стає більш спрощеним, різкі лінії поєднуються з локальними кольоровими плямами. Попри вплив інших іконописних шкіл, афонська традиція стає однією з найголовніших. Тут виконувалося безліч копій (списків) зі старовинних ікон, які замовлялися для піднесення в дар християнським володарям або призначалися для паломників.