Собор Звіринецьких святих

Давній монастир Святого Михаїла на Звіринецькій горі в Києві

Крилатий вислів «Київ – Єрусалим землі Руської» передає ту гаму сокровенних переживань, яка охоплює душу православної людини, що хоч раз у житті торкнулася цього давнього міста. Благоговійно споглядаючи давні київські святині, подумки можна переноситися в ті далекі часи, коли посіяне Великим князем Володимиром зерно християнської віри дало свої благодатні сходи і стало приносити рясні плоди – собори святих душ, що догодили Богові. Багатьох із цих угодників Божих прославляє Свята Церква за їхні мученицькі страждання, святительські труди та преподобницькі подвиги. Але також і багато таємниць зберігає свята київська земля, час від часу відкриваючи їх прийдешнім поколінням, аби за буденністю життєвих будень не згасав у людях вогонь любові до Бога, підкріплюваний благодатним прикладом наших благочестивих предків.

Так, у 1888 році в одній з київських газет з’явилося повідомлення про відкриття 12 жовтня того ж року печери, розташованої неподалік від Свято-Троїцького монастиря на Звіринці. Першою відвідувачкою новознайденої печери стала благочестива жінка на ім’я Феодосія Матвієнко, яка мешкала неподалік від цього місця. Їй не раз уві сні було видіння рухомої веселки, кінець якої впирався в те місце, де утворився печерний провал. Феодосія спустилася в цей провал і змогла першою побачити безліч людських останків, одні з яких були поховані в спеціальних нішах, а інші були розкидані вздовж усієї печери в різних положеннях, очевидно, де кого застала смертна година. Щоб відслужити панахиду за душами знайдених нею спочилих у новій печері людей, Феодосія звернулася до братії Свято-Троїцького монастиря. Вислухавши її розповідь, дехто з братії за благословенням настоятеля старця-архімандрита Йони отримав доручення обстежити печеру. У ній разом із безліччю людських останків були знайдені деталі чернечого одягу, параманди, хрести, шкіряні чернечі пояси, церковне начиння та посуд. Усе це вказувало на те, що знайдено не випадкове зібрання людських поховань, а один із давніх печерних монастирів, якими здавна славився Київ..

Через різні обставини деякий час не було можливості впритул зайнятися дослідженням знайденої давньої обителі. Лише в 1911 році духівник Свято-Троїцького Йонинського монастиря, ігумен Валентин (Коротенко), збудувавши собі на печерах невеликий курінь, переселяється в нього, зазнаючи спеки, холоду та всіляких поневірянь, щоб охороняти в недоторканному вигляді нову святиню, яка містила безсумнівно давні чернечі поховання, і щоб тут же служити панахиди за похованими, як про те часто просили прочани, що приходили туди, таким чином поклавши початок новому скиту.

22 жовтня 1911 року на свято Казанської ікони Божої Матері в Свято-Троїцькому храмі Йонинського монастиря отець Валентин познайомився зі старшим радником Київського губернського управління, князем Володимиром Давидовичем Жеваховим, розповівши йому про новознайдений давній печерний Звіринецький монастир. Цей день відкрив нову сторінку в житті князя Володимира Давидовича. Щиро перейнявшись любов’ю до цієї святині, він докладає величезних зусиль, щоб допомогти в організації на місці печер скиту. З його особистих коштів було взято в оренду землю над печерами, і за благословенням Високопреосвященнішого Митрополита Київського і Галицького Флавіана (Городецького) проведено археологічні розкопки, які дали змогу пролити світло на життя досі забутих подвижників одного з перших монастирів на Русі, заснованого в Х-ХІ століттях. Чим далі просувалася справа, тим більше виявлялася цінність відкритого місця як найдавнішої пам’ятки церковної старовини. Розкопки неодноразово відвідував Митрополит, який не раз надавав їм свою підтримку.

Результат копіткої праці археологів був представлений у книзі І.М. Каманіна «Звіринецькі печери в Києві, їхня давність і святість», виданій за благословенням Високопреосвященнішого Митрополита Флавіана в друкарні Києво-Печерської Лаври в 1914 році, і яка отримала схвальні відгуки наукової критики.

Як відомо з прийнятого наукою передання, на пам’ять про хрещення Русі та скинення язичницького ідола Перуна першим Митрополитом Київським Михаїлом було засновано два храми-монастирі, обидва названі Михайлівськими: Золотоверхо-Михайлівський і Видубицький. Літопис же повідомляє, що в 1070 році великий князь Всеволод Ярославич заклав церкву св. Михаїла в «монастирі Всеволожі на Видобичі». Є й інші вказівки на те, що біля Видубицького храму вже існував монастир в ім’я св. Михаїла. Необхідно зауважити, що найдавніші київські монастирі всі були підземними і лише згодом, зі збільшенням числа насельників, вони «виходили з-під землі» і поступалися місцем розташованим поблизу них монастирям і храмам надземним тієї ж назви. Виходячи з цього та беручи до уваги географічне розташування описуваної місцевості, цей старий монастир не міг бути розташований ніде, окрім виявлених Звіринецьких печер зі збереженим у них печерним монастирським храмом.

Незважаючи на те, що у Звіринецьких печерах було знайдено 48 ніш-могил, у яких налічувалося 96 похованих, а також безліч людських останків, які, як уже згадувалося, лежали в різних положеннях уздовж усього печерного проходу (свідчення того, що над цими людьми не було звершено обряду поховання), імен спочилої братії цього печерного монастиря історичні документи до нас не донесли. Так би їх ніхто й не дізнався, якби не збережені на глиняному ґрунті печерних проходів написи та накреслений над жертовником печерного вівтаря унікальний синодик, що складається із семи імен звіринецьких ігуменів.

З цього синодика стало відомо, що першим ігуменом Звіринецького печерного монастиря і, слід гадати, його устроїтелем від часу заснування – наприкінці Х століття – був якийсь Леонтій. Є підстави припускати, що Леонтій, єпископ Ростовський, ім’я якого трапляється в літописі, і Леонтій, ігумен Звіринецький, – одна й та сама особа. Справді: Ростовська єпархія була заснована одразу ж по хрещенні Русі. У літописі є вказівки на те, що єпископ Леонтій був киянином. У його житії зазначається, що поставлений він був на єпископську кафедру з Києво-Печерського монастиря. Тут необхідно відзначити деякий розбіг у датах: на час поставлення Леонтія на Ростовську єпископію Києво-Печерського монастиря ще не існувало.

«Беручи до уваги час виникнення Звіринецького монастиря святого Михаїла та ігуменство в ньому Леонтія, судячи з синодика, і маючи на увазі час єпископства святого Леонтія в Ростові, ми дозволяємо собі стверджувати, – каже історик Звіринецьких печер, – що перший звіринецький ігумен, Леонтій, і святий мученик Леонтій-чудотворець, третій єпископ Ростовський, – одна й та сама особа».

Наступними ігуменами Звіринецького монастиря були Маркіан, Михаїл (згодом єпископ Юр’ївський), Софроній, Мина (згодом єпископ Полоцький), Климент, Мануїл і Лазар.

Окрім згаданих в олтарному синодику імен звіринецьких ігуменів збереглися також написи над нішами-усипальницями Феодора Калики, Андроніка Печерника та Іоанна.

За часів Київської Русі досить часто можна було зустріти людей, яких народ називав калічами-перехожими. Усі вони, як правило, зовсім не мали жодного майна і все життя проводили в мандрах по святих місцях. Так за цим прізвиськом можна уявити життя преподобного Феодора.

Щодо прізвиська «Печерник», що належить преподобному Андроніку, то тут необхідно зауважити, що так називалося послух одного з насельників печерного монастиря, в обов’язки якого входило викопування печерних ходів і поховальних ніш. Про подібне заняття можна знайти згадку в житії преподобного Марка Гробокопателя, мощі якого спочивають у Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври Але які ж причини сприяли тоді забуттю цієї обителі, яка навіть із виникненням надземного, зручнішого та багатшого монастиря, не повинна була все ж утратити своє значення давнини, а продовжувати шануватися народом, хоча б як така, що вже виконала свою рятівну роль, святиня?

На думку істориків, причина загибелі печер полягала в сплюндруванні монастиря під час одного з численних набігів половців або татар, які в той час спустошували Руську землю. Виходячи з розміщення людських останків уздовж печерного проходу, а також ураховуючи той факт, що найбільше їх було виявлено вздовж виходу, можна припустити, що під час одного з таких набігів братія з метою сховатися спустилася в печери. Вороги, що напали на Київ, могли помітити, куди зникли переслідувані; зважаючи на вузькість печер, двоє-троє людей могли довго відбивати напад ворогів; останні, втративши надію взяти переслідуваних живими, засипали печери так сильно, що ченці монастиря, які рятувалися в них, виявилися похованими живцем. Умираючи, вони падали там, де втрачали останні сили. Доказом цього слугують знайдені в різних місцях на підлозі печер поодинокі скелети і безліч скелетів у келії при вході, куди, мабуть, зібралися в передсмертну хвилину ті, що гинули, і потім падали один на одного в різних напрямках. Число загиблих – 35 осіб. Поховані живцем помирали, як уже говорилося, і від голоду, і від спраги, і від браку повітря повільною мучительною смертю.

Так закінчив своє буття Звіринецький печерний монастир, проіснувавши трохи більше одного століття і не залишивши про себе пам’яті в нащадків через безчасність своєї загибелі та мовчання про те літопису.

Але не допустив Бог на віки приховати від людей цю давню святиню нашого народу. Практично одразу після відкриття Звіринецьких печер у 1888 році це місце стало притягувати до себе величезну безліч віруючих. Сюди йшли люди прості та інтелігентні, «струджені й обтяжені» з Сибіру, Архангельська, Кавказу – з усіх кінців тодішньої Росії. Першому ігуменові Звіринецького скиту, отцю Валентину, безоплатно допомагали люди різного віку та станів. Про кількість відвідувачів печер можна судити за таким фактом: протягом усього часу існування скиту між ним і Археологічним товариством, яке відало розкопками на Звіринці, не згасав конфлікт, суть якого полягала в тому, що щодня Звіринецькі печери відвідували десятки й сотні прочан, що не могло не позначитися на руйнуванні первісного вигляду. Безперечно, серед цих відвідувачів були не лише дозвільні любителі старовини, а передусім глибоко віруючі люди, вражені суворістю й аскетизмом відлюдницького життя звіринецьких подвижників, які бажали піднести свої молитви перед їхніми мощами. Багато хто з них залишав записи про свої враження та подяку преподобним за різні добродійства в «книзі відгуків відвідувачів Звіринецьких печер», але ще більше зберігали свої найсокровенніші почуття глибоко в серці, яке змушувало їх знову і знову повертатися до цього святого місця.

Цей факт не міг не позначитися на церковному шануванні давніх насельників Звіринецького монастиря. Збереглися згадки про звіринецьких преподобних як про місцевошанованих київських святих. Очевидно, їхнє широке церковне шанування почалося після 23 квітня 1914 року, коли урочистим Хресним ходом із величезним збіговиськом народу та духовенства, за участі двох архієреїв, переносився з Києво-Печерської Лаври престольний хрест і дорогоцінна ікона Спаса Вседержителя, пожалувані Його Імператорською Величністю церкві-скиту над новознайденими Києво-Звіринецькими печерами. У цій же церкві зберігалася ікона преподобного Сергія Радонезького, подарована преподобномученицею Великою Княгинею Єлисаветою Федорівною Звіринецьким печерам.

Дивовижна доля князя Володимира Жевахова, який, як згадувалося на початку оповіді, разом з отцем Валентином стояв біля витоків шляхетної справи відродження давнього Звіринецького монастиря. Коли він уперше побачив Звіринецькі печери в 1911 році, турбота про їх відродження стала центральною в житті князя, незважаючи на його зайнятість і становище. За його ж власним визнанням, це місце настільки змінило його життя, що в 1924 році за благословенням Святійшого Тихона, Патріарха Московського, у надпечерному храмі він приймає чернечий постриг з ім’ям Йоасаф. З часом, попри безбожний терор і переслідування, ієромонах Йоасаф Жевахов приймає єпископський сан, добровільно прирікаючи себе тим самим на мученицький шлях, яким пройшов практично весь єпископат Російської Православної Церкви в 20-30-ті роки XX ст. З 11 років єпископства на волі він пробув близько трьох років, і 4 грудня 1937 року, на свято Введення до храму Пресвятої Богородиці, у в’язниці Курського НКВС був розстріляний. Священним Синодом Російської Православної Церкви 17 липня 2002 року цей щедрий благодійник, полум’яний проповідник і мученик за святу віру був зарахований до лику святих нашої землі.

Прикрашений вінцем мучеництва й останній настоятель Звіринецького скиту – Архімандрит Філарет (Кочубей), що загинув від рук безбожників у 1933 році.

У 1934 році Звіринецьким печерам належало пережити ще одну катастрофу. Звіринецький скит був зруйнований, і печери почали нещадно розкрадатися їхніми новими відвідувачами. І лише дивом можна назвати те, що, зазнавши зловісних «безбожних п’ятирічок», опинившись у центрі бойових дій під час Великої Вітчизняної війни, вціливши від численних багатоповерхових забудов новітнього періоду історії Києва, які впритул наблизилися до цієї давньої пам’ятки, одним словом, пережив руйнування, з якими не зрівнялися б жодні давні набіги половців або татар, Звіринецькі печери збереглися до наших днів і передають нам ту атмосферу, в якій проростало зерно святості, що розвинулося в повноплідну ниву сонму святих нашої землі.

Господь зберіг для нашого покоління безцінні мощі Звіринецьких подвижників, які, як і на початку минулого століття, притягують до себе безліч віруючих людей. Багато хто, відвідавши Звіринецькі печери одного разу, прагне знову приїхати, щоб помолитися в цьому святому місці. Дехто з прочан розповідає про ті події, які відбулися в їхньому житті за молитвою до Звіринецьких преподобних. Одні дякують за зцілення від якогось недуги, інші – за допомогу в важких життєвих ситуаціях. Люди, одержимі бісами, отримують полегшення своїх страждань, приклавшись до мощей, що зберігаються в печері. Багато парафіян і прочан можуть засвідчити чудо, яке полягає в тому, що деякі мощі видають приємні пахощі, а інші стали рівномірно вкриватися олійною рідиною, пролежавши перед цим багато років у цілком сухому стані.

У 1993 році на кафедрі рентгенорадіології Київського медичного інституту були проведені дослідження мощей, що перебувають у Звіринецьких печерах. Ці дослідження підтвердили давність здійснених у печерах поховань, відносячи їх приблизно до Х-ХІІ століть. Крім того, було показано, що всі люди, чиї мощі збереглися у Звіринецькому печерному монастирі, за життя страждали на захворювання, які вражають організм в умовах високої вологості та холоду. Цей факт ще раз свідчить про самовідданість і аскетизм давніх насельників Звіринецьких печер, які, прагнучи підкорити плоть духові, умертвляли своє тіло різними подвигами в непохитній надії воскреснути для славного життя в Царстві Небесному.

На жаль, багато сторінок з історії давнього печерного монастиря святого Михаїла на Звіринецькій горі й донині залишаються для нас прихованими. Але навіть ті відгомони подвигу його давніх насельників, які крізь віки донесли до наших днів Звіринецькі печери, складають у душах віруючих людей, що дивляться на них, відчуття глибокого й благоговійного трепету перед святістю життя тих, чиї мощі зберігає це святе місце.

Молитвами сонму преподобних і мучеників, які очистили свої душі подібно до золота в горнилі в убогих печерах давнього Звіринецького монастиря, Господь нехай очистить нашу землю від гріховної скверни та утвердить на ній Святу Православну Віру непохитно від усіляких єресей і розколів на віки вічні.

Імена подвижників благочестя Звіринецького монастиря*:

Священномученик Йоасаф (21 листопада/ 4 грудня) Святитель Леонтій, єпископ Ростовський (23 травня/ 5 червня) Святитель Михаїл, єпископ Юр’ївський (6 вересня/ 19 вересня) Святитель Мина, єпископ Полоцький (20 червня/ 3 липня) Преподобний Маркіан, ігумен звіринецький (25 жовтня/ 7 листопада) Преподобний Софроній, ігумен звіринецький (11 березня/ 24 березня) Преподобний Климент, ігумен звіринецький (25 листопада/ 8 грудня) Преподобний Мануїл, ігумен звіринецький (17 червня/ 30 червня) Преподобний Лазар, єпископ Переяславський (6 вересня/ 19 вересня) Преподобний Феодор Калика (17 лютого/ 2 березня) Преподобний Іоанн звіринецький (24 червня/ 7 липня) Преподобний Андронік Печерник (17 травня/ 30 травня) Священномученик Філарет, архімандрит звіринецький (1 грудня/ 14 грудня) Преподобномученики києво-звіринецькі, від половців убієні (20 липня/ 2 червня) За встановленою в Свято-Троїцькому Йонинському Київському монастирі традицією святкування на честь собору всіх преподобних звіринецьких звершується в 5-ту Неділю Великого Посту

↑ На початок сторінки