Преподобний Серафим Саровський

Святий преподобний Серафим Саровський
Преподобний Серафим (у миру Прохор Мошнін) вступив до Саровської пустині 1778 року, 20 листопада, напередодні Введення в храм Пресвятої Богородиці, і був відданий у послух старцю ієромонаху Йосипу.
Батьківщиною його було губернське місто Курськ, де його батько, Ісидор Мошнін, мав цегельні заводи і займався як підрядник будівництвом кам’яних будівель, церков і будинків. Ісидор Мошнін мав славу надзвичайно чесної людини, ревного до храмів Божих і багатого, поважного купця. За десять років до своєї смерті він узявся збудувати в Курську новий храм на честь преподобного Сергія за планом знаменитого архітектора Растреллі. Згодом, у 1833 році, цей храм був зроблений кафедральним собором. У 1752 році відбулася закладка храму, і коли нижня церква з престолом на честь преподобного Сергія була готова в 1762 році, благочестивий будівничий, батько великого старця Серафима, засновника Дівеївського монастиря, помер. Передавши весь свій статок доброй і розумній дружині Агафії, він доручив їй довести справу будівництва храму до кінця. Мати о. Серафима була ще благочестивішою і милосерднішою за батька: вона багато допомагала бідним, особливо сиротам і безприданницям.
Агафія Мошніна протягом багатьох років продовжувала будівництво Сергієвої церкви й особисто наглядала за робітниками. У 1778 році храм було остаточно викінчено, і виконання робіт було таким добрим і сумлінним, що родина Мошніних здобула особливу повагу серед мешканців Курська.
Отець Серафим народився 1759 року, 19 липня, і був наречений Прохором. На час смерті батька Прохорові було не більше трьох років від народження, а отже, його цілком виховала богобоязлива, добра і розумна матінка, яка навчала його більше прикладом свого життя, що минало в молитві, відвідуванні храмів і допомозі бідним. Що Прохор був обранцем Божим від самого народження, це бачили всі духовно розвинені люди, і не могла не відчути його благочестива мати. Так, одного разу, оглядаючи будівництво Сергієвої церкви, Агафія Мошніна ходила разом зі своїм семирічним Прохором і непомітно дійшла до самого верху дзвіниці, що тоді будувалася. Відійшовши раптом від матері, жвавий хлопчик перехилився через перила, щоб подивитися вниз, і, з необережності, упав на землю. Налякана мати в жахливому стані збігла з дзвіниці, уявляючи, що знайде сина розбитим на смерть, але, на невимовну радість і найбільше здивування, побачила його цілим і неушкодженим. Дитина стояла на ногах. Мати зі сльозами подякувала Богові за порятунок сина і зрозуміла, що сина Прохора береже особливий Промисел Божий.
Через три роки нова подія ясно виявила покров Божий над Прохором. Йому виповнилося десять років, і він відзначався міцною статурою, гостротою розуму, швидкою пам’яттю і водночас лагідністю та смиренням. Його почали вчити церковної грамоти, і Прохор узявся до справи охоче, але раптом тяжко захворів, і навіть домашні не сподівалися на його одужання. У найтяжчий час хвороби, у сонному видінні, Прохор побачив Пресвяту Богородицю, Яка обіцяла відвідати його й зцілити від хвороби. Прокинувшись, він розповів це видіння своїй матері. Справді, невдовзі під час одного з хресних ходів містом Курськ несли чудотворну ікону Знамення Божої Матері по тій вулиці, де стояв дім Мошніної. Пішов сильний дощ. Щоб перейти на іншу вулицю, хресний хід, імовірно, для скорочення шляху та уникнення бруду, рушив через двір Мошніної. Скориставшись цією нагодою, Агафія винесла хворого сина на двір, приклала до чудотворної ікони й піднесла під її осінення. Помітили, що відтоді Прохор почав видужувати і незабаром зовсім одужав. Так сповнилася обіцянка Цариці Небесної відвідати отрока й зцілити його. З відновленням здоров’я Прохор успішно продовжував своє навчання, вивчав Часослов, Псалтир, навчився писати і полюбив читання Біблії та духовних книг.
Старший брат Прохора, Олексій, займався торгівлею і мав свою крамницю в Курську, тож малолітнього Прохора змушували привчатися до торгівлі в цій крамниці; але до торгівлі й зиску не лежало його серце. Молодий Прохор майже жодного дня не пропускав, щоб не відвідати храм Божий, а через неможливість бути на пізній літургії та вечірні через заняття в крамниці він уставав раніше за інших і поспішав на утреню та ранню обідню. У той час у м. Курськ жив якийсь Христа ради юродивий, ім’я якого тепер забуте, але тоді його всі шанували. Прохор познайомився з ним і всім серцем прилинув до юродивого; той, зі свого боку, полюбив Прохора і своїм впливом ще більше схилив його душу до благочестя та самотнього життя. Розумна мати все помічала і душевно раділа, що її син так близький до Господа. Рідкісне щастя випало і Прохорові – мати таку матір і виховательку, яка не заважала, а сприяла його бажанню обрати духовне життя.
Через кілька років Прохор став заводити мову про чернецтво й обережно випитував, чи не буде мати проти того, щоб він пішов до монастиря. Він, звичайно, помітив, що його добра вихователька не суперечить його бажанню і охочіше відпустила б його, ніж утримала у світі; від цього в його серці ще сильніше розгорялося бажання чернечого життя. Тоді Прохор почав говорити про чернецтво зі знайомими людьми, і в багатьох він знайшов співчуття й схвалення. Так, купці Іван Дружинін, Іван Безходарний, Олексій Меленін та ще двоє висловили надію піти разом з ним до обителі.
На сімнадцятому році життя намір залишити світ і вступити на шлях чернечого життя остаточно визрів у Прохорі. І в серці матері склалася рішучість відпустити його на служіння Богові. Зворушливим було його прощання з матір’ю! Зібравшись зовсім, вони трохи посиділи, за російським звичаєм, потім Прохор устав, помолився Богові, вклонився матері в ноги й попросив у неї батьківського благословення. Агафія дала йому прикластися до ікон Спасителя і Божої Матері, потім благословила його мідним хрестом. Узявши з собою цей хрест, він до кінця життя завжди носив його відкрито на грудях.
Непросте питання належало вирішити Прохорові: куди і до якого монастиря йти. Слава подвижницького життя ченців Саровської пустині, де вже було багато курян і настоятелював о. Пахомій, курський уродженець, схиляла його йти до них, але йому хотілося попередньо побувати в Києві, щоб подивитися на труди Києво-Печерських ченців, випросити настанови й поради від старців, пізнати через них волю Божу, утвердитися у своїх думках, отримати благословення від якогось подвижника і, нарешті, помолитися та узяти благословення біля св. мощей преп. Антонія і Феодосія, першопочатківців чернецтва. Прохор вирушив пішки, з патерицею в руці, і з ним ішли ще п’ятеро курських купців. У Києві, обходячи тамтешніх подвижників, він почув, що недалеко від св. лаври Печерської, у Китаївській обителі, спасається затворник на ймення Досифей, який має дар прозорливості. Прийшовши до нього, Прохор упав йому до ніг, цілував їх, розкрив перед ним усю свою душу і просив настанов та благословення. Прозорливий Досифей, бачачи в ньому благодать Божу, збагнувши його наміри й передбачаючи в ньому доброго подвижника Христового, благословив його йти до Саровської пустині і сказав насамкінець: «Гряди, чадо Боже, і пребудь там. Це місце буде тобі на спасіння, за допомогою Господа. Тут закінчиш ти й земну мандрівку свою. Тільки намагайся здобути невпинну пам’ять про Бога через невпинне призивання імені Божого так: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! У цьому нехай буде вся твоя увага й навчання; ходячи й сидячи, діючи й у церкві стоячи, всюди, на кожному місці, входячи й виходячи, це невпинне волання нехай буде і на устах, і в серці твоєму: з ним знайдеш спокій, здобудеш чистоту духовну й тілесну, і вселиться в тебе Дух Святий, джерело всіх благ, і спрямує життя твоє у святості, у всякому благочесті й чистоті. У Сарові й настоятель Пахомій богоугодного життя; він послідовник наших Антонія і Феодосія!»
Бесіда блаженного старця Досифея остаточно утвердила юнака в добрих намірах. Поговівши, висповідавшись і причастившись Святих Тайн, поклонившись ще раз св. угодникам Києво-Печерським, він рушив у путь і, оберіганий покровом Божим, щасливо прибув знову до Курська, до дому своєї матері. Тут він прожив ще кілька місяців, навіть ходив до крамниці, але торгівлею вже не займався, а читав душекорисні книги на повчання собі й іншим, які приходили поговорити з ним, розпитати про святі місця та послухати читання. Цей час був його прощанням із батьківщиною та рідними.
Як уже сказано, Прохор вступив до Саровської обителі 20 листопада 1778 року, напередодні свята Введення в храм Пресвятої Богородиці. Стоячи в церкві на всенічному бдінні, бачачи благочинне звершення служби, помічаючи, як усі, від настоятеля до останнього послушника, ревно моляться, він захопився духом і зрадів, що Господь указав йому тут місце для спасіння душі. О. Пахомій з малолітства знав батьків Прохора і тому з любов’ю прийняв юнака, в якому бачив істинне прагнення до чернецтва. Він визначив його до числа послушників до скарбника ієромонаха Йосипа, мудрого і сповненого любові старця. Спершу Прохор перебував у келійному послусі старця і точно виконував усі чернечі правила та статути за його вказівкою; у келії він служив не лише без нарікань, а й завжди з ревністю. Така поведінка привернула до нього увагу всіх і здобула йому прихильність старців Йосипа і Пахомія. Тоді йому стали призначати, крім келійного, ще й послухи за чергою: у хлібні, у просфорні, в столярні. В останній він був будильником і виконував цей послух досить довго. Потім він виконував пономарські обов’язки. Загалом, юний Прохор, бадьорий силами, проходив усі монастирські послухи з великою ревністю, але, звичайно, не уник багатьох спокус, як-от смутку, нудьги, зневіри, які сильно діяли на нього.
Життя юного Прохора до постригу в чернецтво щодня розподілялося так: у певні години він був у церкві на богослужінні та правилах. Наслідуючи старця Пахомія, він з’являвся якомога раніше на церковні молитви, вистоював нерухомо все богослужіння, хоч би яким тривалим воно було, і ніколи не виходив до цілковитого закінчення служби. Під час молитви завжди стояв на одному певному місці. Щоб уберегтися від розпорошення і мрійливості, тримаючи очі опущеними долу, він з напруженою уважністю і благоговінням слухав спів і читання, супроводжуючи їх молитвою. Прохор любив усамітнюватися у своїй келії, де в нього, крім молитви, були заняття двох родів: читання і тілесна праця. Псалми він читав і сидячи, кажучи, що втомленому це дозволено, а св. Євангеліє та послання Апостолів – завжди стоячи перед св. іконами, у молитовному положенні, і це називав бдінням (пильнуванням). Постійно він читав твори св. отців, напр. Шестоднев св. Василія Великого, бесіди св. Макарія Великого, Драбину преп. Іоанна, Добротолюбіє та ін. У години відпочинку він віддавався тілесній праці, вирізав хрести з кипарисового дерева для благословення прочанам. Коли Прохор проходив столярний послух, то вирізнявся великою ревністю, мистецтвом і успіхами, так що в розписі він один з усіх названий Прохором-столяром. Він також ходив на спільні для всього братства труди: сплавляти ліс, заготовляти дрова тощо.
Бачачи приклади пустельного життя о. ігумена Назарія, ієромонаха Дорофея, схимонаха Марка, юний Прохор прагнув духом до більшого усамітнення і подвижництва, а тому випросив благословення свого старця о. Йосипа залишати монастир у вільні години й іти до лісу. Там він знайшов самотнє місце, влаштував потаємну кущу й у ній зовсім сам віддавався богорозмисленню та молитві. Споглядання дивної природи підносило його до Бога, і, за словами людини, яка згодом була близькою до старця Серафима, він тут звершував правило, єже даде Ангел Господень Великому Пахомію, засновнику чернечого спільножиття. Це правило звершується в такому порядку: Трисвяте і по Отче наш: Господи, помилуй, 12 разів. Слава і нині: прийдіте поклонімся – тричі. Псалом 50: Помилуй мя, Боже. Вірую во єдиного Бога… Сто молитов: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мя грішного, і по сем: Достойно єсть і відпуст.
Це складало одне моління, але таких молитов належало звершити за числом годин доби: дванадцять удень і дванадцять уночі. З молитвою він поєднував стриманість і піст: у середу та п’ятницю не вкушав жодної їжі, а в інші дні тижня приймав її лише один раз.
У 1780 році Прохор тяжко захворів, і все його тіло розпухло. Жоден лікар не міг визначити виду його хвороби, але припускали, що це водянка. Недуга тривала впродовж трьох років, з яких щонайменше половину Прохор провів у ліжку. Будівничий о. Пахомій і старець о. Ісайя по черзі доглядали його й майже невідлучно були при ньому. Саме тоді й відкрилося, як усі, і передусім начальники, поважали, любили та жаліли Прохора, який був тоді ще простим послушником. Нарешті стали боятися за життя хворого, і о. Пахомій наполегливо пропонував запросити лікаря або, принаймні, пустити кров. Тоді смиренний Прохор дозволив собі сказати ігуменові: «Я віддав себе, отче святий, Істинному Лікареві душ і тіл, Господу нашому Ісусу Христу та Пречистій Його Матері; якщо ж ваша любов вирішить, забезпечте мене, вбогого, Господа ради, небесним лікуванням – причастям Св. Тайн». Старець Йосип, на прохання Прохора і з власної ревності, особливо відслужив за здоров’я хворого всенічне бдіння і літургію. Прохор був висповіданий і причащений. Незабаром він одужав, що дуже здивувало всіх. Ніхто не розумів, як міг він так швидко одужати, і лише згодом о. Серафим відкрив таємницю деяким: після причастя Св. Тайн йому з’явилася Пресвята Діва Марія, у невимовному світлі, з Апостолами Іоанном Богословом і Петром і, повернувшись обличчям до Іоанна й вказуючи перстом на Прохора, Владичиця сказала: «Цей нашого роду!»
«Праву-то ручку, радість моя, – казав о. Серафим церковниці Ксенії, – поклала мені на голову, а в лівій-то ручці тримала жезл; і цим-то жезлом, радість моя, і торкнулася вбогого Серафима; у мене на тому місці, на правому стегні-то, і зробилося заглиблення, матінко; вода-то вся в нього і витекла, і врятувала Цариця Небесна вбогого Серафима; а рана превелика була, і досі яма-то ціла, матінко, поглянь-но, дай ручку!» – «І батюшка, бувало, сам візьме та й вкладе мою руку в яму, – додавала матінка Ксенія, – і велика ж вона була в нього, ось увесь кулак і входив!» Багато душевної користі принесла Прохору ця хвороба: дух його зміцнився у вірі, любові та надії на Бога.
У період послушництва Прохора, за настоятеля о. Пахомія, у Саровській пустині було здійснено багато потрібних будівель. Серед них на місці келії, в якій хворів Прохор, будувалася лікарня для лікування недужих і заспокоєння літніх, а при лікарні – церква на два поверхи з престолами: у нижньому на честь свв. Зосими і Савватія, соловецьких чудотворців, у верхньому – на славу Преображення Спасителя. Прохор після хвороби, ще молодий послушник, був посиланий збирати гроші в різні місця на спорудження церкви. Вдячний за своє зцілення і піклування начальства, він охоче взяв на себе тяжкий подвиг збирача. Мандруючи містами, найближчими до Сарова, Прохор побував і в Курську, на місці своєї батьківщини, але вже не застав матері своєї живою. Брат Олексій, зі свого боку, подав Прохору немалу допомогу для побудови церкви. Повернувшись додому, Прохор, як умілий столяр, збудував власними руками престол із кипарисового дерева для нижньої лікарняної церкви на честь преподобних Зосими і Савватія.
Протягом восьми років юний Прохор був послушником. Зовнішній вигляд його до цього часу змінився: будучи високого зросту, близько 2 аршин і 8 вершків, попри сувору стриманість і подвиги, він мав повне, вкрите приємною білизною обличчя, прямий і гострий ніс, світло-блакитні очі, дуже виразні й проникливі; густі брови та світло-русяве волосся на голові. Обличчя його облямовувала густа, окладиста борода, з якою на кутиках рота зливалися довгі й густі вуса. Він мав мужню статуру, володів великою фізичною силою, захопливим даром слова та щасливою пам’яттю. Тепер він пройшов уже всі ступені монастирського випробування і був здатний та готовий прийняти чернечі обіти.
13 серпня 1786 року, з дозволу Св. Синоду, о. Пахомій постриг послушника Прохора в сан інока. Восприємними отцями його при постригу були о. Йосип та о. Ісайя. При посвяті йому було дано ім’я Серафим (палкий). 27 жовтня 1786 року монах Серафим, за клопотанням о. Пахомія, був висвячений преосвященним Віктором, єпископом Володимирським і Муромським, у сан ієродиякона. Він цілком віддався новому своєму, воістину вже ангельському служінню. З дня возведення в сан ієродиякона він, зберігаючи чистоту душі й тіла, протягом п’яти років і 9 місяців майже безперервно перебував у служінні. Усі ночі на недільні та святкові дні проводив у пильнуванні й молитві, нерухомо стоячи аж до літургії. Після закінчення ж кожної Божественної служби, залишаючись ще надовго в храмі, він, за обов’язком священика-диякона, наводив лад у начинні й дбав про чистоту Престолу Господнього. Господь, бачачи ревність і старанність до подвигів, дарував о. Серафиму силу і міцність, так що він не відчував втоми, не потребував відпочинку, часто забував про їжу та питво і, лягаючи спати, шкодував, що людина, подібно до Ангелів, не може безперервно служити Богові.
Будівничий о. Пахомій тепер ще більше, ніж раніше, прив’язався серцем до о. Серафима і без нього не звершував майже жодної служби. Коли він виїздив у справах монастиря чи для служіння, сам або з іншими старцями, то часто брав із собою о. Серафима. Так, у 1789 році, в першій половині червня, о. Пахомій зі скарбником о. Ісайєю та ієродияконом о. Серафимом вирушили на запрошення до села Леметь, що лежить за 6 верст від нинішнього міста Ардатов, Нижегородської губ., на похорон багатого свого благодійника, поміщика Олександра Соловцева, і заїхали по дорозі до Дівєєва відвідати настоятельку общини Агафію Семенівну Мельгунову, високошановану всіма старицю й також свою благодійницю. Мати Олександра була хвора і, отримавши від Господа сповіщення про свою швидку кончину, просила отців-подвижників, заради любові Христової, її соборувати. О. Пахомій спершу пропонував відкласти єлеосвячення до їхнього повернення з Лемета, але свята стариця повторила своє прохання і сказала, що вони вже не застануть її живою на зворотному шляху. Великі старці з любов’ю звершили над нею таїнство єлеосвячення. Потім, прощаючись із ними, мати Олександра віддала о. Пахомію останнє, що мала й зібрала за роки подвижницького життя в Дівєєві. За свідченням дівчини Євдокії Мартинової, яка жила з нею, своєму духівнику, протоієрею о. Василію Садовському, матінка Агафія Семенівна передала будівничому о. Пахомію: мішечок із золотом, мішечок зі сріблом і два мішки міді, на суму 40 тисяч, просячи видавати її сестрам усе потрібне в житті, оскільки вони самі не зможуть розпорядитися. Матінка Олександра благала о. Пахомія поминати її в Сарові за упокій, не залишати й не покидати її недосвідчених послушниць, а також потурбуватися свого часу про обитель, обіцяну їй Царицею Небесною. На це старець о. Пахомій відповів: «Матінко! Послужити за силою моєю та за твоїм заповітом Цариці Небесній і піклуванням про твоїх послушниць не відрікаюся; також і молитися за тебе не лише я до смерті моєї буду, а й обитель уся наша ніколи твоїх добродійств не забуде, а втім, слова тобі не даю, бо я старий і слабкий, та як же й братися за те, не знаючи, чи доживу до того часу. А ось ієродиякон Серафим – духовність його тобі відома, і він молодий – доживе до цього; йому й доручи цю велику справу».
Матінка Агафія Семенівна почала просити о. Серафима не залишати її обителі, як Цариця Небесна Сама тоді настановить його на те.
Старці попрощалися, поїхали, а дивна стариця Агафія Семенівна померла 13 червня, в день св. мучениці Акилини. О. Пахомій із братією на зворотному шляху якраз устиг на похорон матінки Олександри. Відслуживши літургію і відспівування соборно, великі старці поховали першоначальницю Дівєєвської общини проти вівтаря Казанської церкви. Увесь день 13 червня ішов такий проливний дощ, що ні на кому не лишилося сухої нитки, але о. Серафим, зі своєї цнотливості, не залишився навіть обідати в жіночій обителі і одразу після поховання пішов пішки до Сарова.
Одного разу у Великий Четвер будівничий о. Пахомій, який ніколи не служив без о. Серафима, почав Божественну Літургію о 2 годині по полудні вечірнею, і після малого входу та паремій ієродиякон Серафим проголосив: «Господи, спаси благочестивыя і услыши ны!», але, ледве обернувшись до народу, навів на присутніх орар, проголошуючи: «і во віки віков» – як раптом так змінився на вигляд, що не міг ні зійти з місця, ні промовити слова. Усі це помітили й зрозуміли, що з ним Боже відвідання. Два ієродиякони взяли його під руки, увели до вівтаря й залишили збоку, де він простояв години зо три, безперервно змінюючись на виду, а потім, уже прийшовши до тями, наодинці розповів будівничому та скарбнику своє видіння: «Тільки-но проголосив я, вбогий: Господи, спаси благочестивыя і услыши ны! і, навівши орар на народ, закінчив: і во віки віков! – раптом мене осяяв промінь, ніби сонячного світла; поглянувши на це сяйво, я побачив Господа і Бога нашого Ісуса Христа, в образі Сина Людського, у славі й невимовним світлом сяючого, оточеного небесними силами, Ангелами, Архангелами, Херувимами та Серафимами, наче роєм бджолиним, і від західних церковних врат ідучого по повітрю; наблизившись у такому вигляді до амвона й піднявши Свої пречисті руки, Господь благословив тих, що служили і стояли; після цього, увійшовши в Свій святий місцевий образ, що по правий бік царських врат, переобразився, оточений Ангельськими ликами, що сяяли невимовним світлом на всю церкву. Я ж, земля і попіл, зустрічаючи тоді Господа Ісуса на повітрі, удостоївся особливого від Нього благословення; серце моє зраділо чисто, просвітлено, в солодощі любові до Господа!»
У 1793 році о. Серафиму виповнилося 34 роки, і начальство, бачачи, що він за своїми подвигами став вищим за інших братів і заслуговує переваги перед багатьма, клопоталося про возведення його в сан ієромонаха. Оскільки цього ж року Саровська обитель за новим розписом перейшла з Володимирської єпархії до Тамбовської, то о. Серафима викликали до Тамбова, і 2 вересня єпископ Феофіл висвятив його в ієромонаха. З отриманням вищої благодаті священства о. Серафим став подвизатися в духовному житті з більшою ревністю та подвоєною любов’ю. Протягом довгого часу він продовжував безперервне служіння, щодня причащаючись із гарячою любов’ю, вірою і благоговінням.
Ставши ієромонахом, о. Серафим надумав остаточно оселитися в пустині, оскільки пустельницьке життя було його покликанням і призначенням згори. До того ж від невпинного келійного бдіння, від постійного стояння в церкві на ногах із невеликим відпочинком уночі о. Серафим занедужав: у нього розпухли ноги, і на них відкрилися рани, так що якийсь час він не міг звершувати священнодійство. Ця хвороба була немалою спонукою до обрання пустельницького життя, хоча для відпочинку належало б йому просити в настоятеля о. Пахомія благословення піти в лікарняні келії, а не в пустиню, тобто від менших трудів – до більших і тяжчих. Великий старець Пахомій благословив його. Це було останнє благословення, отримане о. Серафимом від мудрого, доброчесного і шановного старця з огляду на його хворобу та наближення смерті. О. Серафим, добре пам’ятаючи, як під час його хвороби доглядав його о. Пахомій, тепер сам служив йому з самовідданістю. Одного разу о. Серафим помітив, що до хвороби о. Пахомія приєдналася ще якась душевна турбота і скорбота.
– Про що, отче святий, так сумуєш ти? – запитав його о. Серафим.
– Я сумую за сестрами Дівєєвської общини, – відповів старець Пахомій, – хто їх наглядатиме після мене?
О. Серафим, бажаючи заспокоїти старця в передсмертні хвилини, пообіцяв сам наглядати їх і підтримувати все так само після його смерті, як було за нього. Ця обіцянка заспокоїла й потішила о. Пахомія, що відходив до Господа. Він поцілував о. Серафима і невдовзі спочив мирним сном праведника. О. Серафим гірко оплакав втрату старця Пахомія і з благословення нового настоятеля о. Ісайї, також гаряче улюбленого, пішов у пустельну келію (20 листопада 1794 року, в день вступу до Саровської пустині).
Незважаючи на віддалення о. Серафима в пустельку, народ став турбувати його там. Приходили й жінки.
Великий подвижник, починаючи суворе пустельницьке життя, вважав для себе недоречним відвідування жіноцтвом, оскільки це могло спокусити і ченців, і мирян, схильних до осуду. Але, з іншого боку, позбавити жінок настанови, заради якої вони приходили до пустельника, могло бути справою, неугодною Богові. Він став просити Господа і Пресвяту Богородицю про виконання його бажання, і щоб Всевишній, якщо це не суперечить Його волі, дав йому на те знамення нахиленням гілок дерев, що стояли поблизу. У переказах, записаних свого часу, є оповідь, що Господь Бог справді дав йому знамення Свого волевиявлення. Настало свято Різдва Христового; о. Серафим прийшов у монастир на пізню обідню до храму Живоносного Джерела і причастився Св. Христових Тайн. Після обіду у своїй монастирській келії він повернувся на ніч у пустиню. Наступного дня, 26 грудня, що святкується за статутом (Собор Пресвятої Богородиці), о. Серафим повернувся вночі в обитель. Проходячи свій пагорб, де він спускається вниз долом, від чого гору й було названо о. Серафимом Афонською, він побачив, що з обох боків стежки величезні гілляки вікових сосен схилилися й завалили доріжку; увечері нічого цього не було. О. Серафим упав на коліна і подякував Богові за дане, за його молитвою, знамення. Тепер він знав, що Господу Богу угодно, аби жінки не входили на його гору.
Протягом усього подвижництва о. Серафим постійно носив один і той самий убогий одяг: білий полотняний балахон, шкіряні рукавиці, шкіряні бахіли – на зразок панчіх, поверх яких надягали постоли, і поношену камилавку. На балахоні висів хрест, той самий, яким благословила його рідна мати, відпускаючи з дому; а за плечима висіла сумка, в якій він носив при собі св. Євангеліє. Носіння хреста й Євангелія мало, звичайно, глибокий зміст. Наслідуючи давніх святих, о. Серафим носив вериги на обох плечах, і до них були прив’язані хрести: одні спереду в 20 ф., інші ззаду по 8 ф. кожний, і ще залізний пояс. І цей тягар старець носив увесь час свого пустельного життя. У морози він накладав на груди панчоху або ганчірку, а до лазні ніколи не ходив. Видимі його подвиги полягали в молитвослів’ях, читанні книг, тілесних трудах, дотриманні правил великого Пахомія тощо. У холодну пору він топив келію, колов і рубав дрова, але іноді добровільно зносив холод і мороз. Влітку він порав грядки на своєму городі й угноював землю, збирав мох на болотах. Під час такої роботи він ходив іноді без одягу, лише підперезавши стегна свої, і комахи жорстоко жалили його тіло, від чого воно пухло, місцями синіло і запікалося кров’ю. Старець добровільно терпів ці рани заради Господа, керуючись прикладами подвижників давнього часу. На грядках, угноєних мохом, о. Серафим саджав насінням цибулю й інші овочі, якими харчувався влітку. Тілесна праця породжувала в ньому благодушний стан, і о. Серафим працював зі співом молитов, тропарів і канонів.
Проводячи життя в самоті, трудах, читанні та молитві, о. Серафим поєднував із цим піст і якнайсуворішу стриманість. На початку свого поселення в пустині він харчувався хлібом, переважно черствим і сухим; хліб, звичайно, брав із собою щонеділі на цілий тиждень. Є оповідь, що з цієї тижневої порції хліба частину віддавав він пустельним тваринам і птахам, яких приголубив старець, які дуже любили його й відвідували місце його молитвослів’я. Також він вживав овочі, здобуті працею рук його на пустельному городі. З тим і влаштований був цей город, щоб йому не обтяжувати «ничим же» обителі і, за прикладом великого подвижника Ап. Павла, живитися, «делающе своими руками» (1 Кор. 4, 12). З часом він привчив своє тіло до такої стриманості, що перестав вкушати хліб насущний, а, з благословення настоятеля Ісайї, харчувався самими овочами свого городу. Це були картопля, буряк, цибуля і трава, що зветься снить. Протягом же першого тижня Великого посту він узагалі не приймав їжі до причастя Святих Тайн у суботу. Ще через якийсь час стриманість і піст о. Серафима дійшли до неймовірного ступеня. Зовсім перестав брати хліб з обителі, він жив без жодного утримання від неї протягом понад двох з половиною років. Братія, дивуючись, не розуміла, чим міг харчуватися старець увесь цей час, не лише влітку, а й узимку. Він же ретельно приховував свої подвиги від погляду людей.
У будні дні, спасаючись у пустині, о. Серафим напередодні свят і неділь з’являвся в обителі, слухав вечірню, всенічне бдіння і за ранньою літургією в лікарняній церкві святих Зосими і Савватія причащався Святих Христових Тайн. Потім, до вечірні, він приймав у монастирській келії тих із монастирської братії, хто приходив до нього з духовних потреб. Під час вечірні, коли братія залишала його, він, взявши з собою хліба на тиждень, віддалявся у свою пустиню. Увесь перший тиждень Великого посту він проводив в обителі. У ці дні він говів, сповідався і причащався Св. Тайн. Духівником його здавна був будівничий – старець Ісайя.
Так проводив старець дні свої в пустині. Інші пустельники мали при собі по одному учневі, які й служили їм. О. Серафим жив у цілковитій самоті. Дехто із саровської братії намагався співжити з о. Серафимом і був прийнятий ним; але жоден із них не міг витримати труднощів пустельницького життя: ні в кому не знайшлося стільки моральної міцності, щоб постати в ролі учня – наслідувача подвигів о. Серафима. Благочестиві спроби їхні, приносячи користь душі, не увінчалися успіхом; і ті, які були оселилися з о. Серафимом, знову поверталися в обитель. Тому, хоча по кончині о. Серафима знайшлися деякі люди, що зухвало оголошували себе його учнями, але за його життя вони, в строгому розумінні, учнями не були, і назва «Серафимів учень» у той час не існувала. «Під час його перебування в пустині, – говорили тодішні саровські старці, – уся братія була його учнями».
Також багато хто із саровської братії тимчасово приходив до нього в пустиню. Одні просто відвідували його, а інші з’являлися за потребою в порадах і настановах. Старець добре розрізняв людей. Від деяких він віддалявся, бажаючи зберегти мовчання, а тим, хто мав до нього потребу, не відмовляв у духовній поживі, з любов’ю скеровуючи їх до істини, чесноти й благоустрою життя. З постійних відвідувачів о. Серафима відомі: схимонах Марко та ієродиякон Олександр, які також спасалися в пустині. Перший бував у нього двічі на місяць, а останній – одного разу. О. Серафим охоче розмовляв із ними про різні душекорисні предмети.
Бачачи таке щире, ревне та, воістину, високе подвижництво старця о. Серафима, диявол, споконвічний ворог усякого добра, озброївся проти нього різними спокусами. За своєю хитрістю, починаючи з найлегших, він спершу наводив на подвижника різні «страхіття». Так, за оповіддю одного шанованого літами ієромонаха Саровської пустині, одного разу під час молитви він раптом почув за стінами келії виття звіра; потім, ніби юрба народу, почали ламати двері келії, вибили в дверей одвірки і кинули до ніг молільного старця претовсте поліно (обрубок) дерева, яке вісьмома людьми насилу було винесено з келії. В інші рази і вдень, особливо ж уночі, під час стояння на молитві, йому видимо раптом уявлялося, що келія його розвалюється на чотири боки і що до нього з усіх боків рвуться страшні звірі з диким і лютим ревінням та криком. Іноді раптом з’являвся перед ним відкритий гріб, з якого вставав мрець.
Оскільки старець не піддавався страхіттям, диявол здійняв на нього найжорстокіші напади. Так, він, за Божим допущенням, піднімав тіло його у повітря і звідти з такою силою вдаряв об підлогу, що, якби не Ангел-Охоронець, самі кістки від таких ударів могли б розтрощитися. Але й цим не здолав старця. Імовірно, під час спокус він своїм духовним оком, що проникало в горній світ, бачив самих злих духів. Можливо, духи злоби і самі видимо в тілесних образах з’являлися йому, як і іншим подвижникам.
Духовна влада знала о. Серафима і розуміла, як корисно було б для багатьох зробити такого старця аввою, настоятелем десь в обителі. Відкрилося місце архімандрита в місті Алатирі. О. Серафима було призначено туди настоятелем монастиря з возведенням у сан архімандрита. У минулому й нинішньому столітті Саровська пустинь не раз давала зі своєї братії добрих настоятелів до інших обителей. Але старець Серафим якнайпереконливіше просив тодішнього саровського настоятеля Ісайю відхилити від нього це призначення. Будівничому Ісайї та саровській братії шкода було відпускати від себе старця Серафима, ревного молитовника і мудрого наставника. Бажання обох сторін зійшлися: усі стали просити іншого ієромонаха з Сарова, старця Авраамія, прийняти на себе звання архімандрита в Алатирський монастир, і брат, єдино з послуху, прийняв на себе це звання.
У всіх спокусах і нападах на о. Серафима диявол мав на меті вигнати його з пустині. Проте всі зусилля ворога лишилися марними: він був переможений, відступив зі соромом від свого переможця, але в спокої його не залишив. Шукаючи нових способів видалити старця з пустині, злий дух почав воювати проти нього через злих людей. 12 вересня 1804 року підійшли до старця троє невідомих йому людей, одягнених по-селянськи. Отець Серафим у цей час рубав дрова в лісі. Селяни, нахабно підступивши до нього, вимагали грошей, кажучи, що «до тебе ходять мирські люди і гроші носять». Старець сказав: «Я ні від кого нічого не беру». Але вони не повірили. Тоді один із прибулих кинувся на нього ззаду, хотів повалити його на землю, але замість того сам упав. Від цієї незграбності лиходії дещо злякалися, однак не хотіли відступити від свого наміру. О. Серафим мав велику фізичну силу і, озброєний сокирою, міг би не без надії оборонятися. Ця думка й майнула було миттєво в його розумі. Але він згадав при цьому слова Спасителя: «Вси бо приемшіи нож ножем погибнут» (Мт. 26, 52), не захотів чинити опору, спокійно опустив на землю сокиру й сказав, лагідно склавши навхрест руки на грудях: «Робіть, що вам треба». Він наважився витерпіти все безвинно, заради Господа.
Тоді один із селян, підібравши з землі сокиру, обухом так міцно вдарив о. Серафима по голові, що в нього з рота і вух хлинула кров. Старець упав на землю і впав у непритомність. Лиходії потягли його до сіней келії, дорогою люто продовжуючи бити, як звіролівну здобич, хто обухом, хто деревом, хто своїми руками й ногами, навіть поговорювали про те, чи не кинути старця в річку?.. А як побачили, що він уже був ніби мертвий, то мотузками зв’язали йому руки й ноги і, поклавши в сінях, самі кинулися в келію, уявляючи знайти в ній незліченні багатства. У вбогому житлі вони дуже швидко все перебрали, переглянули, розламали піч, розібрали підлогу, шукали-шукали і нічого для себе не знайшли; бачили тільки в нього св. ікону, та трапилося кілька картоплин. Тоді совість сильно заговорила в лиходіїв, у серці їхньому пробудилося каяття, що даремно, без жодної користі навіть для себе, побили благочестиву людину; якийсь страх напав на них, і вони в жаху втекли.
Тим часом о. Серафим від жорстоких смертельних ударів ледве міг прийти до тями, якось розв’язав себе, подякував Господу, що сподобився заради Нього понести рани безвинно, помолився, щоб Бог простив убивць і, провівши ніч у келії в стражданнях, наступного дня з великою працею, однак сам, прийшов до обителі під час самої літургії. Вигляд його був жахливий! Волосся на бороді та голові було змочене кров’ю, збите, сплутане, вкрите пилом і сміттям; обличчя й руки побиті; вибито кілька зубів; вуха й уста запеклися кров’ю; одяг пом’ятий, закривавлений, засох і місцями пристав до ран. Братія, побачивши його в такому стані, жахнулася і питала: що з ним таке сталося? Не відповідаючи ні слова, о. Серафим попросив покликати до себе настоятеля о. Ісайю та монастирського духівника, яким докладно й розповів усе, що трапилося. І настоятель, і братія глибоко засмутилися стражданнями старця. Через таке нещастя о. Серафим змушений був залишитися в монастирі для поправлення здоров’я. Диявол, який підняв лиходіїв, мабуть, торжествував тепер перемогу над старцем, уявляючи, що навіки вигнав його з пустині.
Перші вісім діб були для хворого дуже тяжкі: не приймаючи ні їжі, ні води, він не мав і сну від нестерпного болю. У монастирі не сподівалися, що він переживе свої страждання. Настоятель, старець Ісайя, на сьомий день хвороби, не бачачи перелому на краще, послав до Арзамаса по лікарів. Оглянувши старця, лікарі знайшли його хворобу в такому стані: голова в нього була проломлена, ребра переламані, груди потоптані, усе тіло в різних місцях вкрите смертельними ранами. Дивувалися вони, як це старець міг лишитися живим після таких побоїв. За старим методом лікування лікарі вважали за необхідне пустити кров хворому. Настоятель, знаючи, що хворий і без того втратив її багато від ран, не погоджувався на цей захід, але за наполегливим переконанням консиліуму лікарів вирішив запропонувати про це о. Серафиму. Консиліум знову зібрався в келії о. Серафима. Він складався з трьох лікарів; з ними було три підлікарі. В очікуванні настоятеля вони знову оглянули хворого, довго латинською мовою міркували між собою і постановили: пустити кров, обмити хворого, до ран прикласти пластир, а в деяких місцях вжити спирт. Погодилися також щодо того, що допомогу необхідно подати якомога швидше. О. Серафим із глибокою вдячністю в серці зауважував їхню уважність і піклування про себе.
Коли все це відбувалося, хтось раптом гукнув: «Отець настоятель іде, іде отець настоятель!» У цю хвилину о. Серафим заснув; сон його був короткий, тонкий і приємний. Уві сні він побачив дивне видіння: підходить до нього з правого боку ліжка Пресвята Богородиця в царському вбранні, оточена славою. За Нею йшли свв. Апостоли Петро та Іоанн Богослов. Зупинившись біля одру, Пресвята Діва перстом правої руки вказала на хворого і, звернувши Пречистий Лик Свій у той бік, де стояли лікарі, промовила: «Що ви трудитеся?» Потім знову, обернувшись обличчям до старця, сказала: «Цей від роду Нашого» – і закінчилося видіння, якого присутні не запідозрили.
Коли увійшов настоятель, хворий знову прийшов до свідомості. Отець Ісайя з почуттям глибокої любові та співчуття запропонував йому скористатися порадами і допомогою лікарів. Але хворий, після стількох турбот про нього, за відчайдушного стану свого здоров’я, на подив усіх, відповів, що не бажає тепер допомоги від людей, просячи отця настоятеля віддати його життя Богові та Пресвятій Богородиці, Істинним і Вірним Лікарям душ і тіл. Нічого було робити, залишили старця в спокої, шануючи його терпіння і дивуючись силі та міцності віри. Він же від дивного відвідання сповнився невимовної радості, і ця радість небесна тривала годин чотири. Потім старець заспокоївся, увійшов у звичайний стан, відчувши полегшення від хвороби; сила і міцність стали повертатися до нього; він устав із ліжка, почав трохи ходити по келії і ввечері, о дев’ятій годині, підкріпився їжею, вкусив трохи хліба й білої квашеної капусти. З того ж дня він знову став потроху віддаватися духовним подвигам.
Ще за давнішого часу о. Серафим, одного разу займаючись роботою в лісі, при рубанні дерева був придавлений ним і через цю обставину втратив свою природну прямоту і стрункість, став згорбленим. Після нападу розбійників від побоїв, ран і хвороби згорбленість ще більше збільшилася. Відтоді він почав ходити, підтримуючись сокиркою, мотикою або палицею. Так ця згорбленість, це уражене п’яти, служили впродовж усього життя вінцем перемоги великого подвижника над дияволом.
Від дня хвороби старець Серафим провів у монастирі, не бачачи своєї пустині, близько п’яти місяців. Коли здоров’я повернулося до нього, коли він відчув себе знову міцним для проходження пустельницького життя, то попросив настоятеля Ісайю знову відпустити його з монастиря в пустиню. Настоятель же, за навіюванням братії і сам, щиро жалкуючи старця, вмовляв його залишитися назавжди в монастирі, вважаючи можливим повторення подібних вкрай нещасних випадків. Отець Серафим відповів, що ні за що має такі напади і готовий, наслідуючи свв. мучеників, які страждали за ім’я Господнє, навіть до смерті перенести будь-які образи, які б не трапилися. Поступаючись християнській безстрашності духу і любові до пустельницького життя, о. Ісайя благословив бажання старця, і старець Серафим знову повернувся до своєї пустельної келії.
З новим поселенням старця в пустині диявол зазнав цілковитої поразки. Селяни, які побили старця, були знайдені; вони виявилися кріпаками поміщика Татищева, Ардатовського повіту, із села Кременок. Але о. Серафим не лише простив їх самих, а й благав настоятеля обителі не стягувати з них, а потім таке саме прохання написав поміщикові. Усі були до такої міри обурені вчинком цих селян, що здавалося неможливим простити їх, а о. Серафим наполягав на своєму: «Інакше, – казав старець, – я залишу Саровську обитель і піду в інше місце». Будівничому ж, о. Ісайї, своєму духівнику, він казав, що краще б його вигнали з обителі, ніж завдали селянам якого-небудь покарання. О. Серафим віддав помсту Господу Богу. Гнів Божий справді наздогнав цих селян: невдовзі пожежа знищила їхні житла. Тоді вони самі прийшли просити в о. Серафима, зі сльозами каяття, прощення і святих його молитов.
Старець о. Ісайя дуже шанував і любив о. Серафима, а також дорожив його бесідами; тому він, коли був свіжий, бадьорий і втішався здоров’ям, нерідко сам ходив у пустиню до о. Серафима. У 1806 році Ісайя, через похилий вік і від трудів, понесених для спасіння себе і братії, став особливо кволий здоров’ям і, за власним проханням, звільнився від обов’язку і звання настоятеля. Жереб зайняти його місце в обителі, за спільним бажанням братії, випав на о. Серафима. Ось уже вдруге старець обирається на начальницькі посади по монастирях, але й цього разу, за своєї смиренності і з надзвичайної любові до пустині, він відмовився від запропонованої почесті. Тоді голосом усієї братії настоятелем був обраний старець Ніфонт, який до того часу виконував послух скарбника.
Старець о. Серафим після смерті будівничого Ісайї не змінив колишнього способу життя і залишився жити в пустельці. Він лише узяв на себе ще більший труд, а саме – мовчальництво. До відвідувачів він більше не виходив. Якщо йому самому траплялося несподівано зустріти когось у лісі, старець падав ниць обличчям і доти не піднімав очей, доки зустрічний не проходив повз. Таким чином він безмовствував протягом трьох років і якийсь час перестав відвідувати обитель у недільні та святкові дні. Один із послушників носив йому і їжу в пустиню, особливо взимку, коли в о. Серафима не було своїх овочів. Їжа приносилася раз на тиждень, у день недільний. Важко було призначеному іноку виконувати цей послух узимку, оскільки до пустельки о. Серафима дороги не було. Бувало, бреде він під час хуртовини по снігу, загрузаючи в ньому по коліна, з тижневим запасом у руках для старця-мовчальника. Увійшовши до сіней, він промовляв молитву, а старець, сказавши про себе: «Амінь», відчиняв двері з келії в сіни. Склавши руки на грудях навхрест, він ставав біля дверей, потупивши обличчя долу, на землю; сам ані благословить брата, ані навіть погляне на нього. А прибулий брат, помолившись, за звичаєм, і вклонившись старцю в ноги, клав їжу на лоточок, що лежав на столі в сінях. Зі свого боку, старець клав на той самий лоточок або малу часточку хліба, або трохи капусти. Прийшовший брат уважно це помічав. Цими знаками старець безмовно давав знати, чого принести йому наступної неділі: хліба чи капусти. І знову прибулий брат, сотворивши молитву, кланявся старцю в ноги і, випросивши його молитов про себе, повертався в обитель, не почувши від о. Серафима жодного слова. Усе це були лише видимі, зовнішні ознаки мовчальництва. Сутність же подвигу полягала не в зовнішньому віддаленні від спілкування, а в безмовності розуму, відреченні від усіляких життєвих помислів для чистішого присвячення себе Господу.
Мовчальництво о. Серафим поєднав ще зі стоянням на камені. У глухому лісі, на півдорозі від келії до монастиря, лежав незвичайної величини гранітний камінь. Згадавши про тяжкий подвиг свв. стовпників, о. Серафим вирішив узяти участь у подвижництві цього роду. Для цього він сходив, щоб не бути ні від кого баченим, у нічний час на цей камінь для посилення молитовного подвигу. Молився він, звичайно, або на ногах, або стоячи на колінах, зі здійнятими вгору, подібно до св. Пахомія, руками, волаючи митаревим гласом: «Боже, милостив буди мі грішному». Щоб зрівняти нічні подвиги з денними, о. Серафим і в келії мав камінь. На ньому він молився протягом дня, з ранку до вечора, залишаючи камінь лише для відпочинку від знемоги сил і для підкріплення себе їжею. Такого роду молитовний подвиг він ніс, час від часу, протягом тисячі діб.
Від стояння на каменях, від тяжкості цього молитовного подвигу тіло його дуже помітно змінилося, у ногах відновилася хвороба, яка відтоді до кончини днів не переставала мучити його. Отець Серафим зрозумів, що продовження таких подвигів призвело б до виснаження сил духу й тіла, і залишив моління на каменях. Подвиги ці він проходив у такій таємниці, що жодна душа людська не відала про них і не здогадувалася. До ігумена Ніфонта, який був після Ісайї, надійшов таємний запит про о. Серафима від єпископа Тамбовського. У паперах обителі зберігся чорновий відгук Ніфонта, в якому настоятель відповідав: «Про подвиги й життя о. Серафима ми знаємо; про таємні ж дії будь-які, а також про стояння 1000 днів і ночей на камені, нікому не було відомо». При кінці днів своїх, щоб не лишитися загадкою для людей, за подобою інших подвижників, серед прочих явищ свого життя, він на повчання слухачам розповів і про цей подвиг дехто з братії.
ОТЕЦЬ Серафим, від часу смерті старця Ісайї, поклавши на себе труд мовчання, жив у своїй пустині безвихідно, точно як у затворі. Раніше він ходив у неділі та свята в обитель причащатися Св. Тайн. Тепер, від часу стояння на каменях, у нього боліли ноги; ходити він не міг. Було невідомо, хто його причащає Св. Тайн, хоча ні на хвилину не сумнівалися, що без вкушання Тіла і Крові Христової він не залишався. Будівничий скликав монастирський собор зі старших ієромонахів і питання про причащання о. Серафима запропонував на розгляд. Вирішили ж справу так: запропонувати о. Серафиму, щоб він або ходив, якщо здоровий і міцний на ноги, як і раніше, в обитель у недільні та святкові дні для причащання Св. Тайн, або ж, якщо ноги не служать, перейшов би назавжди жити в монастирську келію. Спільною радою ухвалили спитати через брата, який носив їжу щонеділі, що обере о. Серафим? Брат, за першого ж приходу до старця, виконав рішення Саровського собору, але о. Серафим, вислухавши мовчки пропозицію собору, відпустив брата, не сказавши ні слова. Брат, як усе було, передав будівничому, а будівничий звелів йому повторити соборну пропозицію наступної неділі. Принісши їжу на наступний тиждень, брат повторив пропозицію. Тоді старець Серафим, благословивши брата, разом із ним вирушив пішки до обителі.
Прийнявши другу пропозицію собору, старець показав, що він не в силах був через хворобу ходити, як раніше, у недільні та святкові дні до обителі. Це було навесні, 8 травня 1810 року. Увійшовши в монастирські ворота після 15-річного перебування в пустині, о. Серафим, не заходячи до своєї келії, вирушив прямо до лікарні. Це було вдень, до початку всенічної служби. Коли вдарили в дзвін, о. Серафим з’явився на всенічне бдіння в храмі Успіння Богородиці. Братія здивувалася, коли миттєво рознеслася чутка, що старець вирішив жити в обителі. Але здивування їхнє зросло ще більше, коли сталися такі обставини: наступного дня, 9 травня, в день Святителя і Чудотворця Миколая, о. Серафим прийшов, за звичаєм, до лікарняної церкви на ранню літургію і причастився Св. Христових Тайн. По виході ж із церкви він скерував стопи свої до келії будівничого Ніфонта і, прийнявши від нього благословення, оселився в колишній своїй монастирській келії; нікого до себе не приймав, сам нікуди не виходив і не говорив ні з ким ні слова, тобто він узяв на себе новий найтяжчий подвиг затворництва.
Про подвиги о. Серафима в затворі відомо ще менше, ніж про його пустельне життя. У своїй келії він не хотів мати, для відсікання свавілля, нічого, навіть найнеобхідніших речей. Ікона, перед якою горіла лампада, і обрубок пня, що правив замість стільця, становили все. Для себе ж він не вживав навіть вогню.
Протягом усіх років затвору старець у всі недільні та святкові дні причащався Св. Тіла і Крові Христової. Для збереження у всій чистоті затвору й мовчальництва Пренебесні Тайни, з благословення будівничого Ніфонта, приносили йому з лікарняної церкви до келії після ранньої літургії.
Щоб ніколи не забувати про смертну годину, щоб яскравіше уявити і ближче бачити її перед собою, о. Серафим виготовив собі труну з цільного дуба і поставив її в сінях затворницької келії. Тут старець часто молився, готуючись до відходу з цього життя. О. Серафим у бесідах із саровськими братами часто говорив щодо цієї труни: «Коли я помру, благаю вас, брати, покладіть мене в моїй труні».
Старець провів у затворі близько п’яти років, потім дещо послабив його зовнішній вигляд. Келійні двері в нього були відчинені, кожен міг прийти до нього, побачити його; старець не соромився присутності інших у своїх духовних заняттях. Дехто, увійшовши до келії, ставив різні питання, маючи потребу в порадах і настановах старця; але, взявши на себе обіт мовчання перед Богом, старець на запитання не давав відповідей, продовжуючи звичайні заняття.
У 1815 році Господь, за новим явленням о. Серафиму Пречистої Матері Своєї, повелів йому не ховати свого світильника під спудом і, відчинивши двері затвору, бути доступним і видимим для кожного. Взявши собі за приклад Великого Іларіона, він став приймати всіх без винятку, бесідуючи й повчаючи спасіння. Маленька келія його освітлювалася завжди лише однією лампадою та запаленими перед іконами свічками. Вона не опалювалася ніколи грубкою, мала два маленьких віконця і була завжди завалена мішками з піском і камінням, що правили йому за постіль; обрубок дерева вживався замість стільця, і в сінях – дубова труна, виготовлена його ж руками. Келія відчинялася для всіх братів монастиря в будь-який час, для сторонніх – після ранньої обідні до 8 год. вечора.
Старець приймав до себе всіх охоче, давав благословення і кожному, дивлячись на душевні потреби, робив різного роду короткі настанови. Тих, що приходили, старець приймав так: він був одягнений у звичайний білий балахон і напівмантію; на шиї мав єпитрахиль і на руках поручі. Єпитрахиль і поручі він носив не завжди при прийомі відвідувачів, а лише в ті дні, коли причащався Св. Тайн, отже, у недільні та святкові дні. У кому бачив він щире каяття за гріхи, хто виявляв гаряче завзяття до християнського життя, тих приймав з особливою ревністю і радістю. Після бесіди з ними він, змусивши їх схилити голову, покладав на неї кінець єпитрахилі та свою праву руку, пропонуючи вимовляти за собою таку покаянну молитву: «Согрішив я, Господи, согрішив душею й тілом, словом, ділом, розумом і помислом і всіма моїми почуттями: зором, слухом, нюхом, смаком, дотиком, волею чи неволею, відомо чи невідомо». Сам потім вимовляв молитву розрішення від гріхів. По закінченні такої дії він помазував навхрест чоло прибулого єлеєм від св. ікони і, якщо це було раніше полудня, отже, до прийняття їжі, давав вкушати з чаші «великої агіасми», тобто Св. Богоявленської води, благословляв часточкою антидора, або св. хліба, освяченого на всенічному богослужінні. Потім, цілуючи прибулого в уста, говорив у будь-який час: «Христос Воскрес!» і давав прикладатися до образу Божої Матері або до хреста, що висів у нього на грудях. Іноді ж, особливо знатним особам, він радив зайти до храму помолитися Матері Божій перед св. іконою Її Успіння або Живоносного Джерела.
Якщо той, хто прийшов, не мав потреби в особливих настановах, то старець давав загальнохристиянське повчання. Зокрема, він радив завжди пам’ятати про Бога і для цього невпинно прикликати в серці ім’я Боже, повторюючи молитву Ісусову: Господи, Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя грешнаго. «Нехай у цьому буде,– казав він,– вся твоя увага і навчання! Ідучи й сидячи, працюючи і в церкві до початку богослужіння стоячи, входячи і виходячи, це невпинно тримай на устах і в серці твоєму. З таким прикликанням імені Божого ти знайдеш спокій, досягнеш чистоти духовної й тілесної, і вселиться в тебе Св. Дух, Джерело всіх благ, і спрямує Він тебе у святині, в усякому благочесті й чистоті».
Багато хто, приходячи до о. Серафима, скаржився, що вони мало моляться Богові, навіть облишають необхідні денні молитви. Одні казали, що роблять це через неписьменність, інші – через брак часу. О. Серафим заповідав таким людям наступне молитовне правило: «Уставши зі сну, кожен християнин, ставши перед св. іконами, нехай прочитає молитву Господню: Отче наш – тричі; на честь Пресв. Трійці, потім пісню Богородиці: Богородице Дево, радуйся – так само тричі і, нарешті, Символ віри: Верую во единаго Бога – одного разу.
Звершивши це правило, кожен християнин нехай займається своєю справою, на яку поставлений або покликаний. Під час же роботи вдома чи в дорозі кудись нехай читає тихо: Господи Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй мя грешнаго або грешную; а якщо його оточують інші, то, займаючись справою, нехай каже подумки тільки це: Господи, помилуй – і продовжує до обіду.
Перед самим же обідом нехай звершує вищезазначене ранкове правило.
Після обіду, виконуючи свою справу, кожен християнин нехай читає так само тихо: Пресвятая Богородице, спаси мя грешнаго, і це нехай продовжує аж до самого сну.
Коли трапиться йому проводити час на самоті, то нехай читає він: Господи Иисусе Христе, Богородицею помилуй мя грешнаго або грешную.
Відходячи ж до сну, кожен християнин нехай знову прочитає вищезазначене ранкове правило, тобто тричі Отче наш, тричі Богородице і одного разу Символ віри. Після того нехай засинає, оградивши себе хресним знаменням».
Одного разу прибіг до обителі простий селянин з шапкою в руці, з розкуйовдженим волоссям, у відчаї питаючи в першого стрічного ченця: «Батюшко! Ти, чи що, о. Серафим?» Йому вказали на о. Серафима. Кинувшись туди, він упав йому в ноги й переконливо говорив: «Батюшко! У мене вкрали коня, і я тепер без нього зовсім жебрак; не знаю, чим годуватиму сім’ю. А, кажуть, ти вгадуєш!» О. Серафим, ласкаво взявши його за голову і приклавши до своєї, сказав: «Огради себе мовчанням і поспіши до такого-то (він назвав його) села. Коли будеш підходити до нього, звернеш з дороги праворуч і пройдеш городами чотири двори: там побачиш хвіртку; увійди в неї, відв’яжи свого коня від колоди й виведи мовчки». Селянин негайно з вірою й радістю побіг назад, ніде не зупиняючись. Потім у Сарові був поговір, що він справді відшукав коня в указаному місці.
У Нижньогородській губернії, Ардатовського повіту, у своєму родовому маєтку, селі Нуча, жили сироти, брат із сестрою, дворяни-поміщики Михайло Васильович і Олена Василівна Мантурови. Михайло Васильович багато років служив у Ліфляндії на військовій службі й одружився там із ліфляндською уродженкою Ганною Михайлівною Ернц, але потім так сильно захворів, що змушений був залишити службу і переїхати на проживання до свого маєтку, села Нуча. Олена Василівна, значно молодша за свого брата віком, була веселої вдачі й мріяла лише про світське життя та якнайскоріше заміжжя.
Хвороба Михайла Васильовича Мантурова мала вирішальний вплив на все його життя, і найкращі лікарі не могли визначити її причину та властивості. Таким чином, будь-яку надію на медичну допомогу було втрачено, і залишалося звернутися по зцілення до Господа та Його святої Церкви. Поговір про святе життя батюшки о. Серафима, що вже облетів усю Росію, звичайно, досяг і села Нуча, яке лежало всього за 40 верст від Сарова. Коли хвороба набула загрозливих розмірів, так що в Михайла Васильовича випадали шматочки кістки з ніг, він наважився їхати, за порадою близьких і знайомих, до Сарова до о. Серафима. З великою працею його привели кріпаки до сіней келії старця-затворника. Коли Михайло Васильович, за звичаєм, сотворив молитву, батюшка о. Серафим вийшов і милостиво запитав його: «Що завітав, подивитися на вбогого Серафима?» Мантуров упав йому в ноги і став зі сльозами просити старця зцілити його від жахливої недуги. Тоді з найживішою участю й батьківською любов’ю тричі запитав його о. Серафим: «Чи віруєш ти в Бога?» І, отримавши так само тричі у відповідь найщирішу, сильну, гарячу впевненість у безумовній вірі в Бога, великий старець сказав йому: «Радосте моя! Якщо ти так віруєш, то вір же й у те, що віруючому все можливе від Бога, а тому вір, що й тебе зцілить Господь, а я, вбогий Серафим, помолюся». Потім о. Серафим посадив Михайла Васильовича біля труни, що стояла в сінях, а сам пішов до келії, звідки згодом вийшов, несучи із собою святого єлею. Він наказав Мантурову роздягнутися, оголити ноги і, приготувавшись потерти їх принесеним святим єлеєм, промовив: «За даною мені від Господа благодаттю я першого тебе зцілюю!» О. Серафим помазав ноги Михайлові Васильовичу й одягнув на них панчохи з конопляного полотна. Після того старець виніс із келії велику кількість сухарів, висипав йому їх у поли сюртука і наказав так і йти з ношею до монастирського готелю. Михайло Васильович спочатку виконав наказ батюшки не без остраху, але потім, пересвідчившись у звершеному з ним чуді, прийшов у невимовну радість і якийсь благоговійний жах. Кілька хвилин тому він не був у змозі зійти в сіни до о. Серафима без сторонньої допомоги, а тут раптом, за словом святого старця, ніс уже цілу купу сухарів, почуваючись зовсім здоровим, міцним і ніби ніколи не хворілим. Із радості він кинувся в ноги о. Серафиму, цілуючи їх і дякуючи за зцілення, але великий старець підняв Михайла Васильовича і суворо сказав: «Хіба Серафимова справа умертвляти й оживляти, зводити в ад і виводити? Що ти, батюшко! Це справа Єдиного Господа, Який творить волю тих, хто боїться Його, і молитву їхню слухає! Господу Всемогутньому, та Пречистій Його Матері віддай подяку!» Потім о. Серафим відпустив Мантурова.
Минув деякий час. Раптом Михайло Васильович із жахом згадав про минулу свою хворобу, яку він уже почав зовсім забувати, і вирішив ще раз поїхати до о. Серафима, прийняти його благословення. Дорогою Мантуров розмірковував: адже повинен же я, як сказав батюшка, подякувати Господу… І тільки-но він приїхав до Сарова і ввійшов до о. Серафима, як великий старець зустрів його словами: «Радосте моя! А адже ми обіцяли подякувати Господу, що Він повернув нам життя!» Здивувавшись прозорливості старця, Михайло Васильович відповів: «Я не знаю, батюшко, чим і як; що ж ви накажете?!» Тоді о. Серафим, поглянувши на нього особливим чином, весело сказав: «Ось, радосте моя, усе, що маєш, віддай Господу й візьми на себе добровільну убогість!» Збентежився Мантуров; тисяча думок пробігла в нього в голові в одну мить, адже він ніяк не очікував такої пропозиції з боку великого старця. Йому згадався євангельський юнак, якому Христос запропонував також добровільну убогість для досконалого шляху в Царство Небесне… Йому згадалося, що він не один, має молоду дружину і що, віддавши все, не буде на що жити… Але прозорливий старець, збагнувши його думки, продовжив: «Залиш усе і не журися про те, про що ти думаєш; Господь тебе не залишить ні в цьому житті, ні в майбутньому; багатим не будеш, а хліб щоденний завжди матимеш». Гарячий, вразливий, люблячий і готовий, з чистоти своєї душі, виконати кожну думку, кожну вимогу такого великого й святого старця, якого він бачив лише вдруге, але вже любив, безсумнівно, понад усе на світі, Михайло Васильович негайно відповів: «Згоден, батюшко! Що ж благословите мені зробити?» Але великий мудрий старець, бажаючи випробувати палкого Михайла Васильовича, відповів: «А ось, радосте моя, помолімося, і я вкажу тобі, як умудрить мене Бог!» Після цього вони розлучилися як майбутні друзі й найвірніші слуги Дівеївської обителі, обраної Царицею Небесною Собі в земний уділ.
За благословенням батюшки о. Серафима Михайло Васильович Мантуров продав свій маєток, відпустив на волю кріпаків своїх і, зберігши до часу гроші, купив лише в Дівеєві 15 десятин землі на вказаному йому о. Серафимом місці, зі суворим наказом: зберігати цю землю, ніколи не продавати, нікому не віддавати її і заповісти по смерті своїй Серафимовій обителі. На цій землі Михайло Васильович оселився з дружиною і став терпіти нестатки. Він зазнавав безлічі кпинів від знайомих і друзів, а також докорів від своєї дружини Ганни Михайлівни, лютеранки, зовсім непідготовленої до духовних подвигів молодої жінки, яка не терпіла бідності, дуже нетерплячого й гарячого характеру, хоча, загалом, доброї та чесної особи. Усе своє життя дивний Михайло Васильович Мантуров, справжній учень Христів, терпів приниження за свій євангельський учинок. Але він переносив усе безмовно, мовчки, терпляче, смиренно, лагідно, з добродушністю, з любові й надзвичайної віри своєї до святого старця, у всьому беззастережно його слухаючись, не роблячи кроку без його благословення, ніби віддавши всього себе і все своє життя в руки о. Серафима. Не дивно, що Михайло Васильович став найвірнішим учнем о. Серафима і найближчим, найулюбленішим його другом. Батюшка о. Серафим, говорячи про нього з ким би то не було, не інакше називав його, як «Мишенька», і все, що стосувалося влаштування Дівеєва, доручав лише йому одному, внаслідок чого всі знали це і свято шанували Мантурова, підкоряючись йому в усьому беззастережно, ніби розпоряднику самого батюшки.
О. Серафим після зцілення М. В. Мантурова почав приймати інших відвідувачів і, вірний обіцянці, даній о. Пахомію, не забував Дівеївської общини. Він посилав деяких послушниць до начальниці Ксенії Михайлівни і, щоденно молячись за них, отримував одкровення про майбутнє цієї общини.
Приймаючи відвідувачів у себе в монастирській келії протягом 15 років, о. Серафим усе-таки не залишив затвору і нікуди не виходив. Але в 1825 році він почав просити Господа про благословення його на закінчення затвору.
25 листопада 1825 року, у день пам’яті святителя Климента, папи Римського, і Петра Олександрійського, у сонному видінні Матір Божа в супроводі цих святих з’явилася о. Серафиму і дозволила йому вийти із затвору й відвідувати пустинь.
Як відомо, з 1825 року до о. Серафима почали ходити по благословення спершу сестри, а потім і сама доброчесна начальниця Дівеївської общини, Ксенія Михайлівна, яку батюшка називав: «вогненний стовп від землі до неба» і «терпуг духовний». Звичайно, стариця Ксенія Михайлівна глибоко поважала і високо шанувала о. Серафима, але, проте, вона не погодилася змінити статут своєї общини, який здавався важким як о. Серафиму, так і всім сестрам, що спасалися в общині. Число сестер настільки збільшилося в общинці, що потрібно було розширити їхні володіння; але це було неможливо ні в той, ні в інший бік. Батюшка о. Серафим, прикликавши до себе Ксенію Михайлівну, став умовляти її замінити важкий Саровський статут легшим, але вона й слухати не хотіла. «Послухайся мене, радосте моя!» – казав о. Серафим – але непохитна стариця, нарешті, відповіла йому: «Ні, батюшко, нехай буде по-старому, нас уже влаштував отець будівничий Пахомій!» Тоді о. Серафим відпустив начальницю Дівеївської общинки, заспокоєний тим, що заповідане йому великою старицею матір’ю Олександрою більше не лежить на його совісті, або ж тим, що не настала ще для того година волі Божої. Тимчасово о. Серафим не втручався в справи общинки і лише за даром передбачення посилав обраних Божою Матір’ю сестер на проживання до Дівеєва, кажучи: «Гряди, чадо, в общинку, тут, поблизу, матушки-то полковниці Агафії Семенівни Мельгунової, до великої раби Божої і стовпа, матушки Ксенії Михайлівни – вона всього тебе навчить!»
У записках М. О. Мотовилова про заснування млинової обителі о. Серафима говориться:
«Коли 1825 року, 25 листопада, у день святих угодників Божих Климента, папи Римського, і Петра Олександрійського, як те сам батюшка Серафим особисто мені, а також і багатьом постійно розповідав, пробираючись, за звичаєм, крізь хащі лісу берегом річки Саровки до своєї дальньої пустельки, побачив він нижче того місця, де колись був Богословський колодязь, і майже біля берега річки Саровки, Божу Матір, що з’явилася йому тут (де нині його колодязь і де тоді була лише трясовина), а далі й позаду Неї на пагорбку двох Апостолів: Петра Верховного й Апостола Євангеліста Іоанна Богослова. І Божа Матір, вдаривши жезлом землю так, що вибухнуло із землі джерело фонтаном світлої води, сказала йому: «Навіщо ти хочеш залишити заповіт раби Моєї Агафії – черниці Олександри? Ксенію з сестрами її залиш, а заповіт цієї раби Моєї не тільки не залишай, але й постарайся сповна виконати його, бо за волею Моєю вона дала тобі його. А Я вкажу тобі інше місце, теж у селі Дівеєві, і на ньому влаштуй цю обітовану Мною обитель Мою. А на пам’ять обітниці, їй даної Мною, візьми з місця кончини її з общини Ксенії вісім сестер». І назвала йому на ім’я, яких саме взяти, а місце вказала на сході, на задвірках села Дівеєва, навпроти вівтаря церкви Казанського явлення Свого, влаштованої черницею Олександрою. І вказала, як обнести це місце ровом і валом; і з цих восьми сестер звеліла йому почати обитель цю, Її четвертий вселенський уділ на землі, для якої наказала спочатку з Саровського лісу йому зрубати двопоставний вітряний млин і келії перші, а потім, з часом, спорудити на честь Різдва Її та Сина Її Єдинородного двопрестольну церкву для цієї обителі, приклавши її до паперті церкви Казанського явлення Свого дівеївської черниці Олександри. І Сама дала йому для цієї обителі статут новий і ніде до того часу в жодній обителі ще не існуючий. І за неодмінне правило поставила заповідь, щоб у цю обитель не смів бути прийнятий жодна вдовиця, а приймав би і він, і потім завжди приймалися б лише одні дівчата, на прийом яких Сама Вона виявить своє благовоління; і пообіцяла Сама бути вічною Ігуменею цієї обителі Своєї, виливаючи на неї всі милості Свої та всі благодаті Божі, благословення з усіх Своїх трьох колишніх уділів: Іверії, Афона і Києва. Місце ж, де стояли Пречисті стопи Ніг Її і де від удару жезлом Її вибухнуло джерело й набуло цілющості на пам’ять майбутнім родам викопуванням тут колодязя, пообіцяла дати водам його більше благословення Своє, ніж колись мали води Віфезди Єрусалимської».
Нині на місці явлення Божої Матері отцю Серафиму 25 листопада 1825 р. влаштовано колодязь, що відзначається чудотворною силою, і нижче, поблизу нього, існує колишній Богословський колодязь. Влітку 1826 року, за бажанням старця, Богословське джерело було відновлено. Накат, що закривав басейн, знято; зроблено новий зруб із трубою для витоку води. Біля басейну старець став тепер займатися тілесними трудами. Збираючи в річці Саровці камінці, він викидав їх на берег і ними обкладав басейн джерела. Влаштував тут для себе грядки, угноював їх мохом, садив цибулю й картоплю. Старець обрав собі це місце, тому що через хворобу не міг ходити в колишню свою келію за шість верст від монастиря. Навіть важко ставало йому, після ранкових трудів на ногах, відвідувати для відпочинку в обідню пору келію о. Дорофея, яка стояла від джерела всього за чверть версти. Для о. Серафима було влаштовано на березі гори, біля джерела, новий невеликий зруб, заввишки в три аршини, завдовжки в три і завширшки у два. Зверху його накривав скат на один бік. Не було в ньому ні вікон, ні дверей. Вхід же в цей зрубець був відкритий земляний з боку гори, під стінкою. Підлізши під стінку, старець відпочивав у цьому прихистку після трудів, ховаючись від полуденної спеки. Потім, у 1827 році, тут же, на гірці біля джерела, йому поставили нову келію з дверима, але без вікон; усередині її була піч, ззовні збиті сінці з дощок. Протягом 1825 – 1826 років старець щодня ходив до цього місця. А коли влаштували йому келію, він почав уже постійно проводити всі дні тут, у пустелі; ввечері повертався в обитель. Ідучи в обитель і з обителі в звичайному білому, старому полотняному балахоні, в убогій камилавці, з сокирою або мотикою в руках, він носив за плечима торбу, важко наповнену камінням і піском, у якій лежало і св. Євангеліє. Деякі питали: «Для чого він це робить?» Він відповідав словами св. Ефрема Сирина: «Я томлю томящаго мя». Це місце відоме відтоді під назвою ближньої пустелі о. Серафима, а джерело стали називати колодязем о. Серафима.
З часу побудови нової келії, в 1827 році, діяльність і труди о. Серафима розділилися між обителлю і ближньою пустелькою. У монастирі він залишався по недільних і святкових днях, причащаючись за ранньою літургією; у будні ж він майже щодня ходив у ліс до ближньої пустелі. У монастирі він проводив ночі. Число його відвідувачів дуже збільшилося. Одні чекали на нього в монастирі, прагнучи побачити його, прийняти благословення й почути слово повчання. Інші приходили до нього в пустельну келію. Старець майже не мав спокою ні в пустелі, ні на дорозі, ні в монастирі. Зворушливо було бачити, як старець після причастя Св. Таїн повертався з церкви до своєї келії. Він ішов у мантії, єпитрахилі й поручах, як звичайно приступав до таїнства. Хода його була повільна через безліч люду, що товпився, з-посеред якого кожен намагався хоча б мигцем поглянути на старця. Але він у цей час ні з ким не говорив, нікого не благословляв і ніби жодної душі не бачив навколо себе; погляд його був похилений додолу, а розум занурений у себе. У ці хвилини він входив своєю душею в розмірковування про великі благодіяння Божі, явлені людям таїнством Св. Причастя. І, благоговіючи перед дивним старцем, ніхто не смів навіть доторкнутися до нього. Прийшовши до своєї келії, він уже всіх, хто приходив з ревністю, приймав до себе, благословляв, а бажаючим пропонував і душекорисне слово.
Але найбільше принадною була його бесіда. Розум у о. Серафима був світлий, пам’ять тверда, погляд істинно християнський, серце для всіх доступне, воля непохитна, дар слова живий і рясний. Мова його була настільки дійова, що слухач отримував від неї душевну користь. Бесіди його були сповнені духом смирення, зігрівали серце, знімали з очей ніби якусь завісу, осявали розум співрозмовників світлом духовного розуміння, приводили їх у почуття розкаяння і спонукали до рішучої зміни на краще; мимоволі підкоряли собі волю і серце інших, розливали в них мир і тишу. Як власні дії свої, так і свої слова старець Серафим ґрунтував на слові Божому, підтверджуючи їх переважно місцями Нового Заповіту, писаннями св. отців і прикладами святих, що догодили Богові. Усе це тим ще мало особливу силу, що прямо прикладалося до потреб слухачів. За чистотою духу свого він мав дар прозорливості; одним, ще до розкриття обставин, давав настанови, що стосувалися прямо їхніх внутрішніх почуттів і сердечних помислів.
Особливою властивістю його поводження і бесід були любов і смиренномудрість. Хто б не приходив до нього, бідняк чи в лахмітті, чи багатій у світлому одязі, з якими б потребами хто не приходив, у якому б гріховному стані не перебувала його совість, він усіх цілував з любов’ю, всім кланявся до землі й, благословляючи, сам цілував руки навіть у невисвячених людей. Нікого не вражав він жорстокими докорами чи суворими доганами; ні на кого не покладав тяжкого тягаря, сам несучи хрест Христів з усіма скорботами. Говорив він іншим і викриття, але лагідно, розчиняючи слово своє смиренням і любов’ю. Намагався збудити голос совісті порадами, вказував шляхи спасіння і часто так, що слухач його спершу й не розумів, що йдеться про його душу. Потім же сила слова, осяяного благодаттю, неодмінно чинила своє. Не виходили від нього без дійсного повчання ні багаті, ні бідні, ні прості, ні вчені, ні вельможі, ні простолюдини; для всіх було досить живої води, що текла з уст колишнього мовчальника, смиренного й убогого старця. Люду, особливо в останні десять років його життя, до нього стікалося щодня цілі тисячі. Щодня при численному зібранні прочан у Сарові в нього в келії бувало близько 2000 чоловік і більше. Він не обтяжувався і з кожним знаходив час побесідувати на користь душі. Короткими словами він пояснював кожному те, що саме йому було потрібне, часто відкриваючи найпотаємніші помисли тих, хто звертався до нього. Усі відчували його привітну, справді родинну любов і її силу, потоки сліз іноді виривалися і в таких людей, які мали тверде й скам’яніле серце.
Приїхав якось до Сарова заслужений генерал-лейтенант Л. Метою його приїзду була цікавість. І так, оглянувши монастирські будівлі, він хотів уже й попрощатися з монастирем, не отримавши для своєї душі ніякого духовного дару, але зустрів тут поміщика Олексія Неофітовича Прокудіна і розговорився з ним. Співрозмовник запропонував генералові зайти до затворника старця Серафима, але генерал лише насилу поступився переконанням Прокудіна. Щойно вони вступили до келії, старець Серафим, ідучи їм назустріч, уклонився генералові в ноги. Таке смирення вразило гординю Л… Прокудін, помітивши, що йому не слід залишатися в келії, вийшов у сіни, і генерал, прикрашений орденами, близько півгодини бесідував із затворником. Через кілька хвилин почувся з келії старця плач: то плакав генерал, мов мале дитя. Через півгодини відчинилися двері, і о. Серафим вивів генерала під руки; він продовжував плакати, закривши обличчя руками. Ордени і кашкет були забуті ним від горя в о. Серафима. Переказ говорить, ніби ордени звалилися в нього під час бесіди самі собою. О. Серафим виніс усе це і ордени начепив на кашкет. Згодом цей генерал говорив, що він пройшов усю Європу, знає безліч людей різного роду, але вперше в житті побачив таке смирення, з яким зустрів його Саровський затворник, і ще ніколи не знав про ту прозорливість, за якою старець розкрив перед ним усе його життя до таємних подробиць. Між іншим, коли хрести звалилися в нього, о. Серафим сказав: «Це тому, що ти отримав їх незаслужено».
З особливою ревністю дбав старець Серафим про тих, у кого бачив схильність до добра; на шляху добра він намагався утвердити їх усіма духовно-християнськими засобами і силами. Втім, незважаючи на любов до всіх, о. Серафим до деяких був суворий. Але й з тими, хто не любив його, він був мирний, поводився лагідно й любовно. Не було помічено, щоб він якусь справу приписав собі або хвалив себе, але завжди, благословляючи Господа Бога, говорив: «Не нам, Господи, не нам, но имени Твоему даждь славу» (Псал. 113, 9). Коли ж бачив, що ті, хто приходив до нього, дослухалися до його порад, дотримувалися його настанов, то не захоплювався цим, як би плодом своєї справи. «Ми,– казав він,– повинні всяку земну радість віддаляти від себе, наслідуючи вчення Ісуса Христа, Який сказав: «О сем не радуйтеся, яко дуси вам повинуются: радуйтеся же, яко имена ваша написана суть на небесех» (Лук. 10, 20)».
Крім дару прозорливості, Господь Бог продовжував являти в старці Серафимі благодать зцілення недуг і хвороб тілесних. Так, 11 червня 1827 року була зцілена Олександра, дружина (Нижньогородської губернії, Ардатовського повіту, села Єлизар’єва) дворової людини Варфоломія Тимофієва Лебедєва. На той час цій жінці було 22 роки, і вона мала двох дітей. 6 квітня 1826 року, в день сільського свята, вона, повернувшись після літургії з церкви, пообідала і потім вийшла за ворота прогулятися з чоловіком. Раптом, Бог знає від чого, їй стало млосно, запаморочилася голова; чоловік ледве зміг довести її до сіней. Тут вона впала на підлогу. Почалися в неї блювота і жахливі судоми; хвора заніміла і впала в цілковите безпам’ятство. Через півгодини, ніби прийшовши до тями, вона почала скрегтати зубами, гризти все, що траплялося, і, нарешті, заснула. Минув місяць, ці хворобливі напади стали повторюватися в неї щодня, хоча не щоразу в однаково сильному ступені.
Спочатку хвору лікував домашній сільський лікар Опанас Яковлєв, але вжиті ним засоби не мали ніякого успіху. Потім возили Олександру на Ілевський і Вознесенський залізні заводи – там був іноземний лікар; він узявся лікувати її, давав різні ліки, але, не бачачи успіху, відмовився від подальшого лікування і радив ще поїхати до Вікси, на чавунні заводи. «У Віксі ж,– за описом чоловіка хворої,– лікар був іноземець з великою привілеєю». За добрим погодженням з управителем, який брав участь у хворій, віксинський лікар вичерпав усю свою увагу, знання та мистецтво і, нарешті, дав таку пораду: «Тепер ви покладіться на волю Всевишнього і просіть у Нього допомоги та захисту; з людей же ніхто вас вилікувати не зможе». Такий кінець лікування дуже засмутив усіх, а хвору поверг у відчай.
У ніч на 11 червня 1827 року хвора побачила сон: з’явилася їй незнайома жінка, дуже стара, із запалими очима, і сказала: «Що ти страждаєш і не шукаєш собі лікаря?» Хвора злякалася і, поклавши на себе хресне знамення, почала читати молитву св. Хресту: «Да воскреснет Бог и расточатся врази Его…» Та, що з’явилася, відповіла їй: «Не бійся мене, я така сама людина, тільки тепер не цього світу, а з царства мертвих. Встань зі свого одра і поспішай скоріше в Саровську обитель до о. Серафима: він тебе чекає до себе завтра і зцілить тебе». Хвора насмілилася запитати її: «Хто ти і звідки?» Та, що з’явилася, відповіла: «Я з Дівеївської общини, перша тамтешня настоятелька Агафія». Наступного дня вранці рідні запрягли пару панських коней і поїхали до Сарова. Тільки хвору неможливо було везти швидко: безперестанку траплялися з нею непритомності та судоми. Сарова хвора досягла вже після пізньої літургії, під час трапези братії. Отець Серафим замкнувся і нікого не приймав, але хвора, наблизившись до його келії, ледве встигла сотворити молитву, як о. Серафим вийшов до неї, взяв її за руки і ввів у свою келію. Там він накрив її єпитрахиллю й тихо проказав молитви до Господа і Пресвятої Богородиці; потім він напоїв хвору св. Богоявленською водою, дав їй частку св. антидора та три сухарики і сказав: «Щодоби приймай по сухарю зі св. водою, та ще: піди в Дівеєво на могилу раби Божої Агафії, візьми собі землі і сотвори на цьому місці, скільки можеш, поклонів: вона (Агафія) за тобою шкодує і бажає тобі зцілення». Потім додав: «Коли тобі буде сумно, ти помолись Богу і скажи: отче Серафиме! Пом’яни мене в молитві і помолися за мене грішну, щоб не впасти мені знову в цю хворобу від супостата і ворога Божого». Тоді від хворої недуга відійшла відчутно з великим шумом; вона була здорова в усі наступні часи і неушкоджена. Після цієї недуги вона народила ще чотирьох синів і п’ять дочок. Власноручний запис про це чоловіка зціленої закінчується такою післямовою: «Ім’я о. Серафима ми й донині в нашому серці глибоко зберігаємо і на кожній панахиді поминаємо його зі своїми рідними».
9 грудня 1826 року в Дівеївській общині, за наказом о. Серафима, відбулася закладка млина, а влітку, 7 липня, він замолов.
Цього ж 1827 року отець Серафим сказав Михайлові Васильовичу Мантурову, який постійно приходив до нього по накази та розпорядження: «Радосте моя! Бідна-то общинка наша в Дівеєві своєї церкви не має, а ходити-то їм до парафіяльної, де хрестини та весілля, не випадає: адже вони дівчата. Цариці Небесній угодно, щоб була в них своя церква до паперті ж Казанської церкви прибудована, бо паперть ця гідна вівтаря, батюшко! Адже матушка Агафія Семенівна, стоячи на молитві, всю потоками сліз свого смирення омила її; ось, радосте моя, і збудуй ти храм цей Різдву Сина Її Єдинородного – сиротам моїм!» У Михайла Васильовича Мантурова зберігалися недоторканими гроші від продажу маєтку, які батюшка наказав сховати до часу. Тепер настала година Михайлові Васильовичу віддати все своє надбання Господу, і такі гроші були, безсумнівно, угодні Спасителю світу. Отже, церква Різдва Христового створилася коштом людини, яка добровільно взяла на себе подвиг убогості.
Наскільки часто сестри Дівеївські мусили на початку ходити до о. Серафима працювати і по провізію, яку він посилав їм від себе з Сарова, видно, наприклад, з розповіді сестри Парасковії Іванівни, згодом черниці Серафими. Тих, хто вступав нещодавно, він ще примушував частіше за інших приходити, щоб подати їм духовне повчання. На свято Стрітення 1828–29 рр. він наказав сестрі Парасковії Іванівні, яка щойно вступила до обителі, двічі встигнути прийти до нього й повернутися. Отже, їй треба було пройти 50 верст і ще провести час у Сарові. Вона збентежилася і сказала: «Не встигну так, батюшко!» «Що ти, що ти, матушко,– відповів о. Серафим,– адже день тепер триває 10 годин». «Добре, батюшко» – сказала Парасковія з любов’ю. Перший раз вона прийшла в келію до батюшки в монастир, коли йшла рання обідня. Батюшка відчинив двері й весело зустрів її, назвавши: радосте моя! Посадив відпочити, нагодував частками просфори зі святою водою і потім дав нести в обитель до себе великий мішок з толокном та сухарями. У Дівеєві вона трохи відпочила й знову пішла до Сарова. Правили вечірню, коли вона увійшла до батюшки, який у захваті привітав її, кажучи: «Гряди, гряди, радосте моя! Ось я нагодую тебе своєю їжею». Посадив Парасковію і поставив перед нею велику миску пареної капусти з соком. «Це все твоє» – сказав батюшка. Вона почала їсти й відчула такий смак, який її невимовно здивував. Потім із розпитувань вона дізналася, що за трапезою не буває цієї їжі, і вона була добра, тому що батюшка сам за молитвою своєю приготував таку незвичайну їжу. Одного разу батюшка їй наказав працювати в лісі, збирати дрова, і заготував їй їжі. Години о третій дня він сам захотів поїсти і каже: «Піди-но, матушко, у пустельку, там у мене на мотузочку висить шматочок хліба, принеси його». Сестра Парасковія принесла. Батюшка посолив черствий хліб, змочив його в холодній воді й почав куштувати. Частку він відділив Парасковії, але вона не могла навіть розжувати – так засох хліб – і подумала: ось яке поневіряння терпить батюшка. Відповідаючи їй на думку, о. Серафим сказав: «Це, матушко, ще хліб насущний! А коли я був у затворі, то харчувався зіллям, траву снить обливав гарячою водою, так і вкушав; це пустельна їжа, і ви її вкушайте». Іншим разом сестра Парасковія Іванівна впала в спокусу: почала занепадати духом, нудьгувати, тужити і надумала піти з обителі, але не знала, чи відкритися батюшці? Раптом він присилає по неї. Вона входить збентежена й полохлива. Батюшка почав розповідати про себе і про своє життя в монастирі, а потім додав: «Я, матушко, усе монастирське життя пройшов і ніколи, ані думкою, не виходив із монастиря». Повторюючи ще кілька разів це і наводячи приклади зі свого минулого, він цілком зцілив її, так що Парасковія Іванівна свідчить у своїй розповіді, що протягом розповіді «усі мої думки потроху заспокоїлися, а коли скінчив батюшка, то я відчула таку розраду, ніби хворий член відрізано геть ножем». За перебування Парасковії Іванівни при батюшці в ближній пустельці до нього підійшли курські купці, що заїхали до Сарова з Нижньогородського ярмарку. Перед прощанням вони запитали батюшку: «Що накажете сказати вашому братові?» О. Серафим відповів: «Скажіть йому, що я молю про нього Господа і Пречисту Його Матір день і ніч». Вони відійшли, а батюшка, здійнявши руки, із захватом кілька разів повторив: «Немає кращого чернечого життя, немає кращого!» Одного разу, коли Парасковія Іванівна працювала біля джерела, до неї батюшка вийшов зі світлим сяючим обличчям і в новому білому балахончику. Ще здалеку вигукнув він: «Що я тобі, матушко, приніс!» – і підійшов до неї, тримаючи в руках зелену гілочку з фруктами. Зірвавши один, він вклав їй в уста, і смак його був невимовно приємний і солодкий. Потім, вкладаючи в уста ще такий самий фрукт, він промовив: «Скуштуй, матушко, це райська їжа!» У ту пору року ще не могли дозріти жодні фрукти.
Старша сестра в млиновій обителі о. Серафима, Парасковія Семенівна, свідчила багато про батюшчині милості до сестер і, між іншим, розповіла, як страшно було не послухатися його. Одного разу батюшка наказав їй, щоб вона приїхала з отроковицею Марією Семенівною на двох конях по колоди. Вони поїхали прямо до батюшки в ліс, де він їх уже чекав і приготував на кожного коня по два тоненькі колодочки. Думаючи, що всі чотири колоди може відвезти один кінь, сестри переклали дорогою ці колодочки на одного, а на другого коня звалили велику, товсту колоду. Але щойно вони рушили з місця, як цей кінь упав, захрипів і почав здихати. Усвідомлюючи себе винними, що вони вчинили проти благословення батюшки, вони, впавши на коліна, тут же, у сльозах, заочно почали просити прощення, а потім скинули товсту колоду й розклали колодочки по-старому. Кінь сам скочив і так швидко побіг, що вони ледве-ледве змогли його наздогнати.
Батюшка о. Серафим постійно зціляв своїх сиріт від різних хвороб. Якось сестра Ксенія Кузьмівна страждала від зубного болю, від якого не спала ночей, нічого не їла й знемогла, оскільки вдень доводилося працювати. Сказали про неї старшій сестрі Парасковії Семенівні; вона послала Ксенію до батюшки. «Щойно він мене побачив,– розповідала Ксенія,– то й каже: що це ти, радосте моя, давно до мене не приходила! Піди до отця Павла, він тебе зцілить. – А я подумала: що це? Хіба він сам не може мене зцілити? Але заперечувати не посміла. Я відшукала отця Павла і сказала йому, що мене послав до нього батюшка. Він міцно-міцно стиснув мені обличчя обома руками й кілька разів провів по щоках. І зуби вщухли, ніби рукою зняло».
Сестра Євдокія Назарова також розповідала, що, будучи молодою дівчиною, вона страждала два роки на параліч рук і ніг, і її привезли до батюшки о. Серафима, який, побачивши її, став кликати до себе. Її з великою працею підвели до батюшки, але він дав їй у руки граблі й велів згрібати сіно. Тут відчула вона, що з неї щось спало, і вона почала згрібати, як здорова. Одночасно працювали в батюшки Парасковія Іванівна та Ірина Василівна. Останні стали дорікати їй, навіщо вона, така хвора, прийшла з ними трудитися, але батюшка, збагнувши духом помисли їхні, сказав їм: «Прийміть її до себе в Дівеєво, вона буде вам прясти й ткати». Так трудилася вона до вечірні. Батюшка нагодував її обідом, і потім вона дійшла до дому цілком здоровою.
Стариця Варвара Іллівна також свідчила про зцілення її отцем Серафимом: «Він, годувальник мій, двічі зціляв мене,– казала вона. – Першого-то разу я ніби зурочена була, а потім у мене дуже боліли зуби, весь рот був у наривах. Я прийшла до нього, він мене поставив віддалік від себе, а мені велів рот відкрити; сильно дмухнув на мене, зав’язав хусточкою мені все обличчя, та тут же велів іти додому, а сонце-то було вже на заході. Я нічого не злякалася за його святою молитвою, вночі ж прийшла додому, а біль ніби рукою зняло. У батюшки я часто бувала. Він мені казав: «Радосте моя! Ти будеш забута всіма». І достеменно, бувало, прийду до матушки Ксенії Михайлівни просити чогось або з взуття, або з одягу, а вона скаже: «Ти б вчасно приходила й просила; іди на поклони». Усім дає, а мені ні. Якось Тетяна Григорівна щось на мене образилася і каже: «Ах ти, забута!», а я згадала це слово батюшки, та як закричу, заплачу! Так і збулося слово батюшки: усе своє життя я була в усіх «забута». Якось ми з Акуліною Василівною прийшли до батюшки, довго щось він говорив їй наодинці, все в чомусь переконував, але, видно, вона послухалася. Він вийшов і каже: «Виймі з мого ковчега (так називав свою труну) сухарів». Зав’язав їх цілий вузол, віддав Акуліні, а інший вузол мені; потім насипав цілий мішок сухарів, та й почав його бити палицею, а ми сміємося, так і качаємося зі сміху! Батюшка гляне на нас, та ще дужче його б’є, а ми – мабуть, нічого не розуміємо. Потім зав’язав батюшка, та й повісив на шию Аграфені і велів нам іти в обитель. Згодом уже зрозуміли, як ця сестра Акуліна Василівна пішла з обителі й у миру терпіла страшні побої. Вона потім знову вступила до нас і померла в Дівеєві. Я, як повернулася в обитель, прямо прийшла до матушки Ксенії Михайлівни, та сказала, що ми три ночі ночували в Сарові. Вона суворо мені сказала: «Ах ти, самовольнице! Як без благословення стільки жила!» Я прошу пробачення, кажу: батюшка нас затримав, і подаю їй сухарі, що принесла. Вона відповідає: «Коли батюшка залишив, то Бог простить. Тільки він дав їх тобі на терпіння». Так незабаром і вийшло: на мене багато наговорили матушці, і вона мене вислала. Я все плакала, та й пішла до батюшки Серафима, усе йому розповіла; сама плачу, стою перед ним на колінах, а він сміється, та так ручками сплескує. Став молитися і наказав іти до своїх дівчат на млин, до начальниці Парасковії Степанівни. Вона, за його благословенням, і залишила мене в себе».– «Якось я приходжу до батюшки Серафима в пустельку, а в нього на обличчі мухи, а кров струмками біжить по щоках. Мені шкода його стало, хотіла змахнути їх, а він каже: «Не чіпай їх, радосте моя, всяке дихання нехай хвалить Господа!» Такий він терплячий».
ВЕЛИКА стариця, високого життя, Євдокія Юхимівна (черниця Євпраксія) так говорила про гоніння, які зазнавав о. Серафим: «То всім уже відомо, як не любили саровці за нас батюшку о. Серафима; навіть гнали й переслідували його за нас постійно, багато-багато завдаючи йому терпіння і скорботи! А він, рідний наш, усе переносив добродушно, навіть сміявся, і часто, сам знаючи це, жартував над нами. Приходжу я до батюшки-то, а він усіх же за життя-то свого сам живив і постачав нас завжди з батьківською дбайливістю, питаючи: чи все є? Чи не треба чого? Зі мною, бувало, та ось з Ксенією Василівною і посилав, більше меду, полотна, єлею, свічок, ладану й вина червоного для служби. Так-то й тут, прийшла я, наклав він мені, за звичаєм, велику суму-ношу, так що насилу сам її з трунки-то підняв, аж крекнув, і каже: «Ось, неси, матушко, і прямо йди через святі ворота, нікого не бійся!» Що це,– думаю,– батюшка-то, завжди, бувало, сам посилає мене повз кінний двір задніми воротами, а тут раптом прямо на терпіння, та на скорботу-то святими воротами посилає! А тоді в Сарові-то стояли солдати і завжди біля воріт на варті були. Саровські ігумен і скарбник з братією дуже скорбіли на батюшку, що все дає-де нам, посилає; і наказали солдатам-то завжди стерегти та ловити нас, особливо ж мене їм указали. Не послухатися батюшки я не посміла і пішла, сама не своя, так і тремтіла вся, бо не знала, чого мені так багато наклав батюшка. Тільки підійшла я, це, до воріт, читаю молитву; солдати-то, двоє, зараз тут-де мене за комір і заарештували. «Іди,– кажуть,– до ігумена!» Я й благаю-то їх, і тремчу вся; не тут-то було. «Іди,– кажуть,– та й годі!» Притягли мене до ігумена в сінці. Його звали Нифонтом; він був суворий, батюшку Серафима не любив, а нас – ще дужче. Наказав він мені, так суворо, розв’язати суму. Я розв’язую, а руки-то в мене тремтять, так ходуном і ходять, а він дивиться. Розв’язала, виймаю все… а там: старі личаки, скоринки поламані, відрубки та каміння різне, і все-то міцно так напхано. «Ах, Серафиме, Серафиме! – вигукнув Нифонт.– Дивіться-но, ось який, сам-то мучиться, та й дівеївських-то мучить!» – і відпустив мене. Так ось і другого разу прийшла я до батюшки, а він мені торбинку дає ж. «Іди,– каже,– прямо до святих воріт!» Пішла, зупинили ж мене і знову взяли й повели до ігумена. Розв’язали суму, а в ній пісок та каміння! Ігумен ахав-ахав, та відпустив мене. Приходжу, розповіла я батюшці, а він і каже мені: «Ну, матушко, вже тепер востаннє, ходи й не бійся! Вже більше чіпати вас не будуть!» І воістину, бувало, йдеш, і в святих воротах тільки запитають: що несеш? – «Не знаю, годувальнику,– відповіси їм,– батюшка послав». Тут же пропустять».
Щоб видимо переконати всіх, що Господу й Цариці Небесній угодно, аби о. Серафим займався Дівеївською обителлю, великий старець вибрав віковічне дерево і помолився, щоб воно схилилося, на знак Божого визначення. Справді, наступного ранку це дерево виявилося виверненим з величезним корінням за цілковито тихої погоди. Про це дерево є безліч записаних розповідей сиріт о. Серафима.
Так, Ганна Олексіївна, одна з 12-ти перших сестер обителі, розповідає таке: «Була я теж свідком великого чуда з покійною сестрою обителі, Ксенією Іллівною Потєхіною, згодом недовго бувшою начальницею нашої млинової общинки, пізніше благочинною нашого монастиря, черницею Клавдією. Приходить до батюшки Серафима живописець тамбовський, саровський послушник Іван Тихонович. Довго тлумачив з ним батюшка, що даремно спокушаються на нього, що дбає він про нас; що це він робить не від себе, а за наказом йому Самої Цариці Небесної. «Помолімося, – каже батюшка Серафим.– Гадаю, що цьому дереву більше ста років…» – при цьому він указав на дерево величезних розмірів. «Простоїть воно ще багато років… Якщо ж я виконую послух Цариці Небесної,– схилиться дерево це в їхній бік!..» – і вказав на нас. «Так і знай,– продовжував о. Серафим,– що немає мені дороги залишати їх, хоча вони й дівчата! І якщо кину я їх, то й до Царя, мабуть, дійде!» Приходимо ми наступного дня, а батюшка-то й показує нам це саме здорове й величезне дерево, мовби бурею якоюсь вивернене з усім своїм корінням. І наказав батюшка, радісний, увесь сяючий, розрубати дерево й відвезти до нас у Дівеєво». (Корінь його зберігається досі в цвинтарній церкві з іншими речами о. Серафима.)
Настоятель Миколо-Барківської пустині, ігумен Георгій, колишній гостинник Саровської пустині Гурій, свідчить, що, прийшовши якось до старця о. Серафима в пустельку, застав його за тим, що він перерубував сосну на дрова, яка впала з корінням. Після звичайного привітання старець відкрив про цю сосну, яку рубав, таке: «Ось, я займаюся Дівеївською общиною; ви й багато хто мене за це дорікали, що для чого я ними займаюся; ось, я вчорашнього дня був тут, просив Господа для вашого запевнення, чи угодно Йому, що я ними займаюся? Якщо угодно Господу, то, на запевнення того,– щоб це дерево схилилося. На цьому дереві, від кореня аршин півтора заввишки, була вирубана відмітка хрестом. Я просив Господа цього запевнення; разом з тим, що якщо ви чи хтось про них попечеться, то чи буде це угодно Богу? Господь виконав для вашого запевнення: ось – дерево схилилося. Чому я займаюся ними? Я про них маю піклування за послухом старців будівничого Пахомія і скарбника Ісаї, моїх покровителів; вони про них обіцяли дбати до кончини своєї, а по кончині заповіли вони, щоб Саровська обитель вічно не залишала їх. А за що? Коли будувався холодний соборний храм, грошей не було в обителі, і тоді мандрувала вдова полковника, на ім’я їй Агафія; вона прийшла сюди, і з нею три рабині однодумні. Ця Агафія, забажавши спастися поблизу старців, обрала місцем спасіння село Дівеєво, тут оселилася й зробила пожертву грошима на спорудження собору; не знаю, скільки тисяч, але знаю лише, що привезено було від неї три мішки грошей: один був із золотими, один зі срібними, а третій з мідними, і були вони повні тими-то грошима. Собор і споруджено її ревністю; ось, за що обіцяли про них вічно дбати й мені заповідали. Ось, і я вас прошу: майте про них піклування, адже вони жили тут дванадцять осіб, а тринадцята сама Агафія. Вони трудилися для Саровської обителі, шили й обмивали білизну, а їм з обителі давали на утримання всю їжу; як у нас трапеза була, і в них така ж була. Це тривало довго, але батюшка ігумен Нифонт це припинив і відокремив їх від обителі; з якого приводу, не знаю! Батюшка Пахомій та Ісая дбали про них, але ніколи в їхні розпорядження не входили, ні Пахомій, ні Йосип; я й то не розпоряджався ними, і нікому немає дороги ними розпоряджатися».
У такий скрутний час дивного старця о. Серафима схвалювала й зміцнювала Цариця Небесна. Ось що пише з цього приводу протоієрей о. Василій Садовський: «Одного разу (1830 р.), днів за три після свята ікони Успіння Пресвятої Богородиці, прийшов я до батюшки Серафима в Саровську пустинь і застав його в келії без відвідувачів. Прийняв він мене дуже милостиво, лагідно і, благословивши, почав бесіду про богоугодне житіє святих, як вони від Господа сподоблялися дарів, чудесних явлень, навіть відвідин Самої Цариці Небесної. І, досить побесідувавши таким чином, він запитав мене: «Чи є в тебе, батюшко, хустинка?» Я відповів, що є. «Дай її мені!» – сказав батюшка. Я подав. Він її розстелив, став класти з якогось посуду пригорщами сухарики в хустинку, які були такі надзвичайно білі, що відроду я таких не бачив. «Ось і в мене, батюшко, була Цариця, так ось, після гостей і залишилося!» – зволив сказати батюшка. Личко його до того стало божественним при цьому й веселим, що й висловити неможливо! Він наклав повну хустинку і, сам зав’язавши її міцно-накрепко, сказав: «Ну, йди, батюшко, а прийдеш додому, то самих цих сухариків покуштуй, дай своїй подрузі (так він завжди називав дружину мою), потім іди в обитель і духовним своїм дітям, кожному вклади сам в уста по три сухарики, навіть і тим, які поблизу обителі живуть у келіях: вони всі наші будуть!» Справді, згодом усі вступили в обитель. З молодості літ я й не зрозумів, що Цариця Небесна відвідала його, а просто думав, чи не якась земна цариця інкогніто була в батюшки, а запитати його не наважився, але потім сам угодник Божий уже пояснив мені це, кажучи: «Небесна Цариця, батюшко, Сама Цариця Небесна відвідала вбогого Серафима, і ось! Радість же яка нам, батюшко! Матір Божа невимовною благістю покрила вбогого Серафима. «Любимиче мой! – рекла Преблагословенная Владычица, Пречистая Дева.– Проси от меня, чего хощеши!» Чуєш, батюшко? Яку милість явила нам Цариця Небесна!» – і угодник Божий весь сам так і просвітлів, так і сяяв від захвату. «А вбогий Серафим,– продовжував батюшка,– Серафим вбогий і умолив Матір Божу за сиріт своїх, батюшко! І просив, щоб усі, усі в Серафимовій пустині спаслися, сиротини, батюшко! І пообіцяла Матір Божа вбогому Серафиму цю невимовну радість, батюшко! Лише трьом не дано, три загинуть, рекла Матір Божа! – при цьому світле лице старця затуманилося.– Одна згорить, одну млин змеле, а третя… (скільки не намагався я пригадати, ніяк не можу; видно, так треба)».
Благодатна сестра Євдокія Юхимівна, яка сподобилася бути присутньою при наступному відвідуванні Цариці Небесної о. Серафима, у 1831 році, переказала свою розмову з батюшкою про те саме відвідування, яке щойно передав о. Василій:
«Ось, матінко,– сказав мені батюшка Серафим,– в обитель мою до тисячі чоловік збереться, і всі, матінко, всі спасуться; я випросив, вбогий, Матір Божу, і зволила Цариця Небесна на смиренне прохання вбогого Серафима; і, крім трьох, усіх пообіцяла Милосердна Владичиця спасти, усіх, радість моя! Тільки там, матінко,– продовжував, трохи помовчавши, батюшка,– там, у майбутньому, всі розділяться на три розряди: сполучені, які чистотою своєю, невпинними молитвами й справами своїми, через те й усім єством своїм, сполучені з Господом; усе життя і подих їхні в Богові, і вічно вони з Ним будуть! Обрані, які мої справи будуть робити, матінко, і зі мною ж і будуть в обителі моїй. І покликані, які лише тимчасово будуть наш хліб тільки їсти, котрим темне місце. Дасться їм тільки ліжечко, в самих сорочечках будуть, та завжди тужитимуть! Це недбалі й ліниві, матінко, які спільну справу та послух не бережуть і зайняті тільки своїми справами; як же похмуро й тяжко буде їм! Будуть сидіти, все похитуючись з боку в бік, на одному місці!» І, взявши мене за руку, батюшка гірко заплакав. «Послух, матінко, послух вищий за піст і молитву!» – продовжував батюшка. «Кажу тобі, нічого немає вищого за послух, матінко, і ти розказуй усім!» Потім, благословивши, відпустив мене».
За рік і 9 місяців до своєї кончини о. Серафим сподобився ще відвідин Богоматері. Відвідини були рано-вранці, у день Благовіщення, 25 березня 1831 року. Записала їх і докладно переказала дивна старенька Євдокія Юхимівна (згодом мати Євпраксія).
«В останній рік життя батюшки Серафима приходжу я до нього ввечері, за його наказом, напередодні свята Благовіщення Пресвятої Богородиці. Батюшка зустрів і каже: «Ах, радість моя, я тебе давно очікував! Яка нам з тобою милість і благодать від Божої Матері готується в нинішнє свято! Великий цей день буде для нас!» «Чи гідна я, батюшко, отримувати благодать за гріхами моїми?» – відповідаю я. Але батюшка наказав: «Повторюй, матінко, кілька разів поспіль: «Радуйся, Невесто Неневестная! Аллилуйя!» Потім почав говорити: «І чути ніколи не доводилося, яке свято нас з тобою очікує!» Я почала було плакати… Кажу, що я негідна; а батюшка не дозволив, став мене втішати, кажучи: «Хоч і негідна ти, але я про тебе випросив у Господа і Божої Матері, щоб побачити тобі цю радість! Давай молитися!» І, знявши з себе мантію, наділ її на мене і почав читати акафісти: Господу Іісусу, Божій Матері, Святителю Миколаю, Іоанну Хрестителю; канони: Ангелу Хранителю, всім святим. Прочитавши все це, каже мені: «Не бійся, не лякайся, благодать Божа до нас являється! Тримайся за мене міцно!» І раптом зчинився шум, подібний до вітру, з’явилося блискуче світло, почулося спів. Я не могла все це бачити й чути без трепету. Батюшка упав на коліна і, здійнявши руки до неба, вигукнув: «О, Преблагословенная, Пречистая Дево, Владычице Богородице!» І бачу, як попереду йдуть два Ангели з гілками в руках, а за ними Сама Владичиця наша. За Богородицею йшли дванадцять дів, потім ще св. Іоанн Предтеча та Іоанн Богослов. Я впала від страху замертво на землю і не знаю, довго чи я була в такому стані, і що зволила говорити Цариця Небесна з батюшкою Серафимом. Я нічого не чула також, про що батюшка просив Владичицю. Перед кінцем видіння почула я, лежачи на підлозі, що Матір Божа зволила запитувати батюшку Серафима: «Хто це в тебе лежить на землі?» Батюшка відповів: «Це та сама старенька, про яку я просив Тебе, Владичице, бути їй при явленні Твоєму!» Тоді Пречиста зволила взяти мене, недостойну, за праву руку, а батюшка за ліву, і через батюшку наказала мені підійти до дів, що прийшли з Нею, і запитати: як їхні імена і яке було їхнє життя на землі. Я й пішла по ряду запитувати. По-перше, підходжу до ангелів, запитую: хто ви? Вони відповідають: ми Ангели Божі. Потім підійшла до Іоанна Хрестителя, він також сказав мені ім’я своє й життя коротко; так само св. Іоанн Богослов. Підійшла до дів і запитала їх, кожну про ім’я; вони розповіли мені своє життя. Святі діви на ім’я були: великомучениці Варвара і Катерина, св. первомучениця Фекла, св. великомучениця Марина, св. великомучениця і цариця Ірина, преподобна Євпраксія, св. великомучениці Пелагія і Доротея, преподобна Макрина, мучениця Іустина, св. великомучениця Іуліанія і мучениця Анисія. Коли я запитала їх усіх, то подумала: піду, впаду до Ніжок Цариці Небесної і проситиму прощення гріхів моїх, але раптом усе стало невидимим. Після батюшка каже, що це видіння тривало чотири години.
Коли ми залишилися самі з батюшкою, я кажу йому: «Ах, батюшко, я думала, що помру від страху, і не встигла попросити Царицю Небесну про відпущення гріхів моїх». Але батюшка відповів мені: «Я, вбогий, випросив у Божої Матері за вас і не тільки за вас, але й за всіх, хто любить мене, і за тих, хто служив мені і моє слово виконував; хто трудився для мене, хто обитель мою любить, а кольми паче вас не оставлю и не забуду. Я батько ваш, попекусь о вас и в сём веке, и в будущем; и кто в моей пустыне жить будет, всех не оставлю, и роды ваши не оставлены будут. Ось якої радості Господь сподобив нас, навіщо нам занепадати духом!» Тоді я стала просити батюшку, щоб він навчив мене, як жити й молитися. Він відповів: «Ось як моліться: Господи, сподоби меня умереть христианскою кончиною, не остави меня, Господи, на страшном суде Твоём, не лиши Царствия Небесного! Царице Небесная, не остави меня!» Після всього я вклонилася в ніжки батюшці, а він, благословивши мене, сказав: «Іди, чадо, з миром у Серафимову пустинь!»
В іншій розповіді старенької Євдокії Юхимівни трапляються ще більші подробиці. Так, вона говорить: «Попереду йшли два Ангели, тримаючи – один у правій, а другий у лівій руці – по гілці, всипаній щойно розквітлими квітами. Волосся їхнє, схоже на золотисто-жовтий льон, лежало розпущеним на плечах. Одяг Іоанна Предтечі й Апостола Іоанна Богослова був білий, блискучий від чистоти. Цариця Небесна мала на Собі мантію, подібну до тієї, як пишеться на образі Скорботної Божої Матері, блискучу, але якого кольору – сказати не можу, невимовної краси, застебнуту під шиєю великою круглою пряжкою (застібкою), прикрашеною хрестами, різноманітно оздобленими, але чим – не знаю, а пам’ятаю тільки, що вона сяяла надзвичайним світлом. Сукня, поверх якої була мантія,– зелена, підперезана високим поясом. Поверх мантії було ніби єпитрахиль, а на руках нарукавники, які, так само як і єпитрахиль, були прикрашені хрестами. Владичиця здавалася на зріст вищою за всіх дів; на голові Її була високо піднесена корона, прикрашена різноманітними хрестами, прекрасна, дивна, що сяяла таким світлом, що не можна було дивитися очима, так само як і на пряжку (застібку), і на Саме Лице Цариці Небесної. Волосся Її було розпущене, лежало на плечах і було довшим та прекраснішим за ангельське. Діви йшли за Нею парами, у вінцях, в одежах різного кольору і з розпущеним волоссям; вони стали довкола всіх нас. Цариця Небесна була посередині. Келія батюшки стала просторою, і весь верх сповнився вогнів, ніби горящих свічок. Світло було особливе, несхоже на денне світло і світліше за сонячне.
Взявши мене за праву руку, Цариця Небесна зволила сказати: «Встань, діво, і не бійся Нас. Такі ж діви, як ти, прийшли сюди зі Мною». Я не відчула, як устала. Цариця Небесна зволила повторити: «Не бійся, Ми прийшли відвідати вас». Батюшка Серафим стояв уже не на колінах, а на ногах перед Пресвятою Богородицею, і Вона говорила так милостиво, ніби з рідною людиною. Огорнена великою радістю, запитала я батюшку Серафима: де ми? Я думала, що я вже не жива; потім, коли запитала його: Хто це? – то Пречиста Богородиця наказала мені підійти до всіх самій і запитати їх тощо.
Діви всі говорили: «Не так Бог дарував нам цю славу, а за страждання і за наруги; і ти постраждаєш!» Пресвята Богородиця багато говорила батюшці Серафиму, але всього не могла я розчути, а ось що чула добре: «Не оставь дев Моих Дивеевских!» Отець Серафим відповідав: «О, Владичице! Я збираю їх, але сам собою не можу їх упорядкувати!» На це Цариця Небесна відповіла: «Я тебе, любимиче Мой, во всём помогу! Возложи на них послушание; если исправят, то будут с тобою и близ Меня, и если потеряют мудрость, то лишатся участи сих ближних дев Моих; ни места, ни венца такого не будет. Кто обидит их, тот поражён будет от Меня; кто послужит им ради Господа, тот помилован будет пред Богом!» Потім, звернувшись до мене, сказала: «Ось, подивися на цих дів Моїх і на вінці їхні: деякі з них залишили земне царство й багатство, забажавши Царства Вічного і Небесного, полюбивши добровільну убогість, полюбивши Єдиного Господа. І за це, бачиш, якої слави й почестей сподобилися! Як було раніше, так і нині. Тільки колишні мучениці страждали явно, а нинішні – таємно, серцевими скорботами, і нагорода їм буде така сама». Видіння скінчилося тим, що Пресвята Богородиця сказала о. Серафиму: «Скоро, любимиче Мой, будеш с Нами!» – і благословила його. Попрощалися з ним і всі святі; діви цілувалися з ним рука в руку. Мені сказано було: «Це видіння тобі дано заради молитов о. Серафима, Марка, Назарія та Пахомія». Батюшка, звернувшись після цього до мене, сказав: «Ось, матінко, якої благодати сподобив Господь нас, вбогих! Мені таким чином уже дванадцятий раз було явлення від Бога, і тебе Господь сподобив. Ось якої радості досягли! Є нам чому віру й надію мати до Господа! Перемагай ворога-диявола і проти нього будь у всьому мудра; Господь тобі в усьому допоможе!»
Батюшка Серафим, як сказано, приймав безліч відвідувачів. Він повчав мирян, викривав у них хибні напрямки розуму й життя. Так, один священник привів із собою до о. Серафима професора, який не стільки хотів слухати бесіду старця, скільки прийняти його благословення на вступ до чернецтва. Старець благословив його за звичаєм священства, але щодо його бажання вступити до чернецтва не давав жодної відповіді, зайнявшись бесідою зі священником. Професор, стоячи осторонь, прислухався до їхньої бесіди. Священник, тим часом, під час розмови часто зводив мову на мету, з якою прийшов до нього вчений. Але старець, навмисно ухиляючись від цього предмета, продовжував свою бесіду і тільки раз, ніби мимохідь, зауважив про професора: «Чи не потрібно йому ще чогось повчитися?» Священник на це рішуче пояснив йому, що він знає Православну віру, сам – професор семінарії, і став якнайпереконливіше просити розв’язати лише його сумнів щодо чернецтва. Старець на це відповів: «І я знаю, що він умілий складати проповіді. Але вчити інших так само легко, як з нашого собору кидати на землю камінці, а проходити ділом те, чого вчиш, усе одно, що самому носити камінці на верх собору. Так ось яка різниця між навчанням інших і проходженням самому діла». На завершення він радив професору прочитати історію св. Іоанна Дамаскина, кажучи, що з неї той побачить, чому ще треба йому повчитися.
Одного разу прийшли до нього четверо старообрядців запитати про двоперсте складення. Щойно вони переступили поріг келії, не встигли ще сказати своїх помислів, як старець підійшов до них, узяв першого з них за праву руку, склав персти в триперсте складення за чином Православної Церкви і, таким чином хрестячи його, тримав таку мову: «Ось християнське складення хреста! Так моліться і решті скажіть. Це складення передане від св. Апостолів, а складення двоперсте суперечить святим уставам. Прошу й молю вас, ходіть до Церкви Греко-російської: вона у всій славі й силі Божій! Як корабель, що має багато снастей, вітрил і велике стерно, вона керується Святим Духом. Добрі стернові її – вчителі Церкви, архіпастирі – є наступники Апостольські. А ваша каплиця подібна до маленького човна, що не має стерна й весел; вона причалена мотузом до корабля нашої Церкви, пливе за нею, заливана хвилями, і неодмінно потонула б, якби не була прив’язана до корабля».
Іншого часу прийшов до нього один старообрядець і запитав: «Скажи, старче Божий, яка віра краща: нинішня церковна чи стара?»
– Облиш свої нісенітниці,– відповідав о. Серафим.– Життя наше є море, св. Православна Церква наша – корабель, а Стерновий – Сам Спаситель. Якщо з таким Стерновим люди через свою гріховну слабкість насилу перепливають море життєве і не всі рятуються від потоплення, то куди ж прямуєш ти зі своїм човником і на чому будуєш свою надію – спастися без Стернового?
Одного разу взимку привезли на санях хвору жінку до монастирської келії о. Серафима і доповіли йому про це. Незважаючи на безліч народу, що юрмився в сінях, о. Серафим попросив принести її до себе. Хвора була вся скорчена, коліна підтягнуті до грудей. Її внесли в житло старця і поклали на підлогу. О. Серафим замкнув двері й запитав її:
– Звідки ти, матінко?
– З Володимирської губернії.
– Чи давно ти хвора?
– Три роки з половиною.
– Яка ж причина твоєї хвороби?
– Я була раніше, батюшко, Православної віри, але мене видали заміж за старообрядця. Я довго не схилялася до їхньої віри, і все була здорова. Нарешті вони мене вмовили: я змінила хрест на двоперстя і до церкви ходити перестала. Після того, ввечері, пішла я якось у домашніх справах на подвір’я; там одна тварина здалася мені вогненною, навіть опалила мене; я, зі страху, впала, мене почало ламати й корчити. Минуло чимало часу. Домашні схопилися, шукали мене, вийшли на подвір’я й знайшли – я лежала. Вони мене внесли в кімнату. Відтоді я хворію.
– Розумію… відповів старець. А чи віруєш ти знову в св. Православну Церкву?
– Вірую тепер знову, батюшко,– відповіла хвора. Тоді о. Серафим склав по-православному персти, поклав на собі хрест і сказав:
– Перехрестися ось так, в ім’я Святої Трійці.
– Батюшко, рада б,– відповіла хвора,– та руками не володію.
О. Серафим узяв з лампади у Божої Матері Розчулення єлею і помазав груди й руки хворої. Раптом її почало розпрямляти, навіть суглоби затріщали, і тут же вона отримала досконале здоров’я.
Народ, що стояв у сінях, побачивши чудо, розголосив по всьому монастирю, і особливо в гостиниці, що о. Серафим зцілив хвору.
Коли ця подія закінчилася, то прийшла до о. Серафима одна з Дивіївських сестер. О. Серафим сказав їй:
– Це, матінко, не Серафим вбогий зцілив її, а Цариця Небесна.
Потім запитав її:
– Чи немає в тебе, матінко, в роду таких, які до церкви не ходять?
– Таких немає, батюшко,– відповіла сестра,– а двоперстим хрестом моляться мої батьки й усі рідні.
– Попроси їх від мого імені,– сказав о. Серафим,– щоб вони складали персти в ім’я Святої Трійці.
– Я їм, батюшко, говорила про це багато разів, та не слухають.
– Послухають, попроси від мого імені. Почни з твого брата, який мене любить; він першим погодиться. А чи були в тебе з померлих рідні, які молилися двоперстим хрестом?
– На жаль, у нас у роду всі так молилися.
– Хоч і чеснотливі були люди,– зауважив о. Серафим, поміркувавши,– а будуть зв’язані: св. Православна Церква не приймає цього хреста… А чи знаєш ти їхні могили?
Сестра назвала могили тих, кого знала, де поховані.
– Сходи ти, матінко, на їхні могили, поклади по три поклони і молись Господу, щоб Він розрішив їх у вічності.
Сестра так і зробила. Сказала й живим, щоб вони прийняли православне складення перстів в ім’я Святої Трійці, і вони достеменно послухалися голосу о. Серафима: бо знали, що він угодник Божий і розуміє таємниці св. Христової віри.
Одного разу о. Серафим у невимовній радості сказав довіреному іноку: «Ось, я тобі скажу про вбогого Серафима! Я усолодився словом Господа мого Іісуса Христа, де Він говорить: в дому Отца Моего обители мнози суть (тобто для тих, які служать Йому і прославляють Його святе ім’я). На цих словах Христа Спасителя я, вбогий, зупинився і забажав побачити ті небесні обителі і молив Господа мого Іісуса Христа, щоб Він показав мені ці обителі; і Господь не позбавив мене, вбогого, Своєї милості; Він виконав моє бажання й прохання; ось, я й був захоплений у ці небесні обителі; тільки не знаю, з тілом чи окрім тіла – Бог відає; це непостижне. А про ту радість і солодощі небесні, які я там вкусив, сказати тобі неможливо». І з цими словами о. Серафим замовк… Він схилив голову, тихенько гладячи рукою проти серця, обличчя його стало поступово змінюватися і, нарешті, до того просвітліло, що неможливо було дивитися на нього. Під час таємничого свого мовчання він ніби споглядав щось із розчуленням. Потім о. Серафим знову заговорив:
– Ах, якби ти знав,– сказав старець іноку,– яка радість, яка солодкість очікує душу праведного на небесах, то ти наважився б у тимчасовому житті переносити всілякі скорботи, гоніння й наклепи з подякою. Якби сама ця келія наша,– при цьому він показав на свою келію,– була повна черв’яків, і якби ці черв’яки їли плоть нашу протягом усього тимчасового життя, то з усією охотою треба б на це погодитися, щоб лише не позбутися тієї небесної радості, яку приготував Бог тим, хто любить Його. Там немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання; там солодкість і радість невимовні; там праведники просвітяться, як сонце. Але якщо тієї небесної слави й радості не міг пояснити й сам св. Апостол Павло (2 Кор. 12, 2-4), то яка ж інша мова людська може пояснити красу горішнього селища, в якому оселяться душі праведних?
На завершення своєї бесіди старець говорив про те, як необхідно нині якнайретельніше дбати про своє спасіння, поки ще не минув слушний час.
Прозорливість старця Серафима сягала дуже далеко. Він давав настанови для майбутнього, яке звичайній людині ніяк не передбачити. Так, прийшла до нього в келію одна молода особа, яка ніколи не думала залишити світ, щоб попросити настанови, як їй спастися. Ледве тільки ця думка майнула в її голові, старець уже почав говорити: «Багато не бентеж себе, живи так, як живеш; у більшому Сам Бог тебе навчить». Потім, уклонившись їй до землі, сказав: «Тільки про одне прошу тебе: будь ласка, в усі розпорядження входь сама і суди справедливо; цим і спасешся». Перебуваючи тоді ще у світі й зовсім не думаючи ніколи бути в монастирі, ця особа ніяк не могла зрозуміти, до чого хилять такі слова о. Серафима. Він же, продовжуючи свою мову, сказав їй: «Коли прийде цей час, тоді згадайте мене». Прощаючись з о. Серафимом, співрозмовниця сказала, що, може, Господь приведе їм знову побачитися. «Ні,– відповів о. Серафим,– ми вже прощаємося назавжди, а тому прошу не забувати мене у святих своїх молитвах». Коли ж вона попросила помолитися і за неї, він відповів: «Я буду молитися, а ти тепер іди з миром: на тебе вже сильно ремствують». Супутниці, справді, зустріли її в гостиниці з сильним ремствуванням за повільність. Тим часом слова о. Серафима не були вимовлені на вітер. Співрозмовниця, за незбагненними долями Промислу, вступила в чернецтво з ім’ям Калісти і, будучи ігуменею в Свіяжському монастирі Казанської губернії, пам’ятала настанови старця і за ними влаштовувала своє життя.
В іншому випадку відвідали о. Серафима дві дівчини, духовні доньки Стефана, саровського схимонаха. Одна з них була купецького стану, молодих літ, інша з дворянок, уже немолода віком. Остання з юності горіла любов’ю до Бога і давно бажала стати черницею, тільки батьки не давали їй на те благословення. Обидві дівчини прийшли до о. Серафима прийняти благословення і попросити в нього порад. Шляхетна, понад те, просила благословити її на вступ до монастиря. Старець, навпаки, став радити їй вийти заміж, кажучи: «Шлюбне життя благословенне Самим Богом. У ньому потрібно лише з обох боків дотримуватися подружньої вірності, любові й миру. У шлюбі ти будеш щаслива, а в чернецтво тобі немає дороги. Чернече життя важке; не для всіх зношуване». Дівчина ж із купецького стану, юна віком, про чернецтво не думала і слова про те о. Серафиму не говорила. Тим часом він, сам від себе, благословив її, за своєю прозорливістю, вступити в чернечий сан, навіть назвав монастир, у якому вона спасатиметься. Обидві залишилися однаково незадоволені бесідою старця; а дівчина літнього віку навіть образилася його порадами і охолола у своїй ревності до нього. Сам духовний отець їхній, ієромонах Стефан, дивувався й не розумів, чому, справді, старець немолоду особу, ревну до чернечого шляху, відвертає від чернецтва, а діву юну, що не бажає чернецтва, благословляє на цей шлях? Наслідки, однак, виправдали старця. Шляхетна дівчина, вже в похилих літах, вступила в шлюб і була щаслива. А юна справді пішла в той монастир, який назвав прозорливий старець.
Даром своєї прозорливості о. Серафим приносив багато користі ближнім. Так, була в Сарові з Пензи благочестива вдова диякона, на ім’я Євдокія. Бажаючи прийняти благословення старця, вона, серед безлічі народу, прийшла за ним з лікарняної церкви і зупинилася на ґанку його келії, чекаючи позаду всіх, коли настане її черга підійти до о. Серафима. Але о. Серафим, залишивши всіх, раптом каже їй: «Євдокіє, іди ти сюди скоріше». Євдокія була надзвичайно здивована, що він назвав її на ім’я, ніколи не бачивши її, і підійшла до нього з почуттям благоговіння й трепету. О. Серафим благословив її, дав св. антидору і сказав: «Тобі треба поспішити додому, щоб застати вдома сина». Євдокія поспішила і справді ледве застала сина свого вдома: за її відсутності начальство Пензенської семінарії призначило його студентом Київської академії і, з причини далекої відстані Києва від Пензи, поспішало скоріше відправити його на місце. Цей син, по закінченні курсу в Київській академії, пішов у чернецтво з ім’ям Іринарх, був наставником у семінаріях; нині перебуває в званні архімандрита і глибоко шанує пам’ять о. Серафима.
Олексію Гур’євичу Воротілову не раз говорив о. Серафим, що колись на Росію повстануть три держави і багато виснажать її. Але за Православ’я Господь помилує й збереже її. Тоді ця мова, як розповідь про майбутнє, була незрозумілою; але події пояснили, що старець говорить це про Кримську кампанію.
Молитви старця Серафима були такі сильні перед Богом, що є приклади піднесення хворих із одра смерті. Так, у травні 1829 року сильно захворіла дружина Олексія Гур’євича Воротілова, мешканця Горбатовського повіту, села Павлово. Воротілов же мав велику віру в силу молитов о. Серафима, і старець, за свідченням знаючих людей, любив його, ніби свого учня й довіреного. Негайно Воротілов вирушив до Сарова і, незважаючи на те, що приїхав туди опівночі, поспішив до келії о. Серафима. Старець, ніби чекаючи на нього, сидів на ґаночку келії і, побачивши його, привітав такими словами: «Що, радість моя, поспішив у такий час до вбогого Серафима?» Воротілов зі сльозами розповів йому про причину поспішного прибуття до Сарова і просив допомогти хворій дружині його. Але о. Серафим, на велику скорботу Воротілова, оголосив, що дружина його повинна померти від хвороби. Тоді Олексій Гур’євич, обливаючись потоком сліз, припав до ніг подвижника, з вірою і смиренням благаючи його помолитися про повернення їй життя й здоров’я. О. Серафим негайно поринув в умну молитву хвилин на десять, потім розплющив очі свої і, піднімаючи Воротілова на ноги, з радістю сказав: «Ну, радість моя, Господь дарує дружині твоїй життя. Іди з миром у дім твій». З радістю Воротілов поспішив додому. Тут він дізнався, що дружина його відчула полегшення саме в ті хвилини, коли о. Серафим перебував у молитовному подвигу. Незабаром вона й зовсім одужала.
Після затвору о. Серафим змінив свій спосіб життя і став інакше одягатися. Він приймав їжу раз на день, увечері, і одягався в підрясник із чорного, грубого сукна. Влітку накидав зверху білий полотняний балахон, а взимку носив кожух і рукавиці. У погоду осінню й ранньої весни носив каптан із грубого руського чорного сукна. Від дощу й спеки одягав напівмантію, зроблену з цілої шкіри, з вирізами для надягання. Поверх одягу підперезувався білим і завжди чистим рушником і носив мідний свій хрест. На монастирські труди влітку виходив у личаках, взимку в бахілах, а, ідучи до церкви на богослужіння, одягав, належним чином, шкіряні коти. На голові носив узимку і влітку камилавку. Окрім того, коли належало за монастирським уставом, він одягав мантію і, приступаючи до причащання Св. Тайн, облачався в єпитрахиль і нарукавники і потім, не знімаючи їх, приймав у келії прочан.
Одна багата людина, відвідавши о. Серафима і бачачи його убогість, стала говорити йому: «Навіщо ти таке лахміття носиш на собі?» О. Серафим відповів: «Іоасаф царевич подаровану йому пустельником Варлаамом мантію вважав вищою й дорожчою за царську багряницю» (Четьї-мінеї, 19 листопада).
Проти сну о. Серафим подвизався дуже суворо. Стало відомо в останні роки, що він віддавався нічному спочинку іноді в сінях, іноді в келії. Спав же він, сидячи на підлозі, спиною притулившись до стіни і витягнувши ноги. Іншим разом він схиляв голову на камінь або на дерев’яний обрубок. Іноді ж повалювався на мішках, цеглі й поліннях, що були в його келії. Наближаючись же до хвилини свого відходу, він почав спочивати таким чином: ставав на коліна і спав долілиць до підлоги на ліктях, підтримуючи руками голову.
Його чернече самозречення, любов і відданість до Господа та Божої Матері були такі великі, що, коли один пан, Іван Якович Каратаєв, будучи в нього в 1831 році на благословенні, запитав, чи не накаже він сказати що-небудь своєму рідному братові та іншим родичам у Курську, куди Каратаєв їхав, то старець, указуючи на лики Спасителя і Божої Матері, з усмішкою сказав: «Ось мої Рідні, а для живих рідних я вже живий мрець».
Час, який о. Серафиму залишався від сну і занять з відвідувачами, він проводив у молитві. Звершуючи молитовне правило з усією точністю й ревністю за спасіння своєї душі, він був водночас великим молитовником і заступником перед Богом за всіх живих і усопших православних християн. Для цього, під час читання Псалтиря, на кожній главі він неодмінно промовляв від усього серця такі молитви:
1: За живих: «Спаси, Господи, и помилуй всех православных христиан и на всяком месте владычествия Твоего православно живущих: подаждь им, Господи, душевный мир и телесное здравие и прости им всякое согрешение, вольное же и невольное: и их святыми молитвами и меня, окаянного, помилуй».
2: За померлих: «Упокой, Господи, души усопших раб Твоих: праотец, отец и братий наших, зде лежащих и повсюду православных христиан преставившихся: подаждь им, Господи, царствие и причастие Твоей бесконечной и блаженной жизни, и прости им, Господи, всякое согрешение, вольное же и невольное».
У молитві за усопших і живих особливе значення мали воскові свічки, що горіли в його келії перед святинею. Це пояснив у листопаді 1831 року сам старець о. Серафим у бесіді з М. О. Мотовіловим. «Я,– розповідав Микола Олександрович,– побачивши в батюшки о. Серафима багато лампад, особливо численні купи воскових свічок, і великих, і малих, на різних круглих підносах, на яких від воску, що розтавав багато років і крапав зі свічок, утворилися ніби воскові горбики, подумав собі: навіщо це батюшка о. Серафим запалює таку безліч свічок і лампад, створюючи в келії своїй нестерпну спеку від вогняного тепла? А він, ніби змушуючи мої помисли замовкнути, сказав мені:
– Ви хочете знати, ваше боголюбство, навіщо я запалюю так багато лампад і свічок перед святими іконами Божими? Це ось навіщо: я маю, як і вам відомо, багатьох осіб, що ревно ставляться до мене і благодіють млиновим сиротам моїм. Вони приносять мені єлей і свічки та просять помолитися за них. Ось, коли я читаю правило своє, то й поминаю їх спочатку одноразово. А що через безліч імен я не зможу повторювати їх на кожному місці правила, де слід,– тоді й часу мені не вистачило б на звершення мого правила – то я й ставлю всі ці свічки за них у жертву Богові, за кожного по одній свічці, за деяких – за кількох осіб одну велику свічку, за інших же постійно палю лампади; і, де слід на правилі поминати їх, кажу: Господи, помяни всех тех людей, рабов Твоих, за их же души возжег Тебе аз, убогий, сия свещи и кандила (тобто лампади). А що це не моя, вбогого Серафима, людська вигадка, або так, просто моя ревність, ні на чому божественному не заснована, то й наведу вам на підкріплення слова Божественного Писання. У Біблії говориться, що Мойсей чув глас Господа, що глаголав до нього: «Моисее, Моисее! Рцы брату твоему Аарону, да возжигает пред Мною кандила во дни и в нощи: сия бо угодно есть пред Мною и жертва благоприятна Ми есть». Так ось, ваше боголюбство, чому св. Церква Божа прийняла за звичай запалювати у св. храмах і в домах вірних християн кандила чи лампади перед святими іконами Господа, Божої Матері, св. Ангелів і св. людей, що догодили Богові».
Молячись за живих, особливо за тих, хто просив у нього молитовної допомоги, о. Серафим завжди поминав усопших і пам’ять про них звершував у келійних молитвах своїх за уставом Православної Церкви.
Якось сам о. Серафим розповів таку обставину: «Померли дві монахині, обидві бувши ігуменями. Господь відкрив мені, як душі їхні були ведені по повітряних митарствах, що на митарствах вони були допитувані і потім засуджені. Три доби молився я, вбогий, просячи за них Божу Матір. Господь, за Своєю благістю, молитвами Богородиці, помилував їх: вони пройшли всі повітряні митарства і отримали від милосердя Божого прощення».
Одного разу було помічено, що під час молитви старець Серафим стояв у повітрі. Цей випадок розповіла княгиня Є. С. Ш.
Приїхав до неї з Петербурга хворий небіж її, п. Я. Вона, не зволікаючи довго, повезла його в Саров до о. Серафима. Молодий чоловік був охоплений таким недугом і слабкістю, що не ходив сам, і його на ліжку внесли в монастирську огорожу. О. Серафим у цей час стояв біля дверей своєї монастирської келії, ніби очікуючи зустріти розслабленого. Негайно він попросив внести хворого в свою келію і, звернувшись до нього, сказав: «Ти, радість моя, молись, і я буду за тебе молитися; тільки дивись, лежи, як лежиш, і в інший бік не обертайся». Хворий довго лежав, підкоряючись словам старця. Але терпіння його ослабло, цікавість підштовхувала його поглянути, що робить старець. Оглянувшись же, він побачив о. Серафима, що стоїть у повітрі в молитовному положенні, і від несподіванки та незвичайності видіння скрикнув. О. Серафим, по завершенні молитви, підійшовши до нього, сказав: «Ось, ти тепер будеш усім розповідати, що Серафим – святий, молиться в повітрі… Господь тебе помилує… А ти дивись, огороди себе мовчанням і не повідай того нікому до дня відходу мого, інакше хвороба твоя знову повернеться». П. Я. справді підвівся з ліжка і, хоч і спираючись на інших, але вже сам, на своїх ногах, вийшов з келії. У монастирській гостиниці його оточували запитаннями: «Як і що робив, і що казав о. Серафим?» Але, на подив усіх, він не сказав жодного слова. Молодий чоловік, цілком зцілившись, знову був у Петербурзі і знову через деякий час повернувся в маєток княгині Ш. Тут він дізнався, що старець Серафим спочив від трудів своїх, і тоді розповів про його молитву в повітрі. Один випадок такої молитви був ненароком помічений, але, звісно, старець не один раз благодаттю Божою був підносимий у повітря під час своїх тривалих молитовних подвигів.
За рік до смерті о. Серафим відчув крайню знемогу сил душевних і тілесних. Йому було тепер близько 72 років. Звичайний порядок його життя, заведений із закінчення затвору, неминуче зазнав тепер зміни. Старець став рідше ходити в пустельну келію. У монастирі також обтяжувався постійно приймати відвідувачів. Народ, який звик до думки безперешкодно бачити о. Серафима в будь-який час, сумував, що тепер він почав ухилятися від поглядів. Однак ревність до нього змушувала багатьох не малий час проживати в монастирській гостиниці, щоб знайти необтяжливу для глибокого старця нагоду побачити його і почути з уст його бажане слово повчання чи втіхи.
Окрім передбачень іншим, старець почав тепер передбачати й про свою смерть.
Так, прийшла якось до нього сестра Дивіївської общини Параскева Іванівна з іншими співпрацівницями з сестер же. Старець почав говорити їм: «Я силами слабну; живіть тепер самі, залишаю вас». Скорботна бесіда про розлуку розчулила слухачок; вони заплакали і з тим розлучилися зі старцем. Однак вони подумали з приводу цієї бесіди не про смерть його, а про те, що о. Серафим, через похилість літ, хоче відкласти піклування про них, щоб віддалитися в затвор.
Іншого разу старця відвідала одна Параскева Іванівна. Він був у лісі, в ближній пустині. Благословивши її, о. Серафим сів на дерев’яний обрубок, а сестра біля нього стала на коліна. О. Серафим повів духовну бесіду і прийшов у надзвичайний захват: підвівся на ноги, руки підняв угору, погляд до неба. Благодатне світло осяяло його душу від уявлення блаженства майбутнього життя. Бо старець розмовляв цього разу саме про те, яка вічна радість очікує людину на небі за нетривалі скорботи тимчасового життя. «Яка радість, який захват,– говорив він,– охоплюють душу праведника, коли, по розлученні з тілом, її зустрічають Ангели і представляють перед Лице Боже!» Розкриваючи цю думку, старець кілька разів запитував сестру: чи розуміє вона його? Сестра ж усе слухала, не кажучи ні слова. Вона розуміла бесіду старця, але не бачила, щоб мова хилилася до його кончини. Тоді о. Серафим знову став говорити попереднє: «Я силами слабну; живіть тепер самі, залишаю вас». Сестра подумала, що він хоче знову сховатися в затвор, але о. Серафим на її думки відповів: «Шукав я вам матері (настоятельки), шукав… і не міг знайти. Після мене ніхто вам не замінить мене. Залишаю вас Господу і Пречистій Його Матері».
За пів року до смерті о. Серафим, прощаючись із багатьма, з рішучістю говорив: «Ми не побачимося більше з вами». Деякі просили благословення приїхати у великий піст, поговіти в Сарові й ще раз насолодитися лицезрінням та бесідою його. «Тоді двері мої зачиняться,– відповідав на це старець,– ви мене не побачите». Стало дуже помітно, що життя о. Серафима згасає; тільки дух його, як і раніше, а ще більше, ніж раніше, бадьорився. «Життя моє скорочується,– говорив він деяким між братією,– духом я ніби щойно народився, а тілом по всьому мертвий».
1 січня 1833 року, у день недільний, о. Серафим прийшов востаннє до лікарняної церкви в ім’я свв. Зосими і Савватія, до всіх ікон поставив сам свічки й приклався, чого раніше за ним не помічали; потім причастився, за звичаєм, Св. Христових Тайн. По закінченні ж літургії він попрощався з усією братією, що тут молилася, усіх благословив, поцілував і, втішаючи, говорив: «Спасайтеся, не занепадайте духом, пильнуйте: нинішнього дня нам вінці готуються». Попрощавшись же з усіма, він приклався до хреста й до образу Божої Матері; потім, обійшовши навколо св. престолу, зробив звичайний поклін і вийшов із храму північними дверима, ніби позначаючи цим, що людина одними вратами, шляхом народження, входить у світ цей, а іншими, тобто вратами смерті, виходить із нього. У цей час усі помітили в ньому крайню знемогу тілесних сил; але духом старець був бадьорий, спокійний і веселий.
Після літургії в нього була сестра Дивіївської общини Ірина Василівна. Старець передав із нею Параскеві Іванівні 200 руб. асигнаціями, доручаючи останній купити в ближньому селі хліба на ці гроші, бо на той час увесь запас вийшов, і сестри перебували у великій скруті.
Старець Серафим мав звичай, виходячи з монастиря в пустинь, залишати у своїй келії горіти запалені з ранку перед образами свічки. Брат Павло, користуючись його прихильністю, іноді казав старцю, що від запалених свічок може статися пожежа; але о. Серафим завжди відповідав на це: «Поки я живий, пожежі не буде; а коли я помру, кончина моя відкриється пожежею». Так і сталося.
Першого дня 1833 року брат Павло помітив, що о. Серафим протягом цього дня разів зо три виходив на те місце, яке було ним указане для його поховання, і, залишаючись там досить довгий час, дивився на землю. Увечері ж о. Павло чув, як старець співав у своїй келії пасхальні піснеспіви.
Другого січня, години о шостій ранку, брат Павло, вийшовши зі своєї келії на ранню літургію, відчув у сінях поблизу келії о. Серафима запах диму. Звершивши звичайну молитву, він постукав у двері о. Серафима, але двері зсередини були замкнені на гачок, і відповіді на молитву не було. Він вийшов на ґанок і, помітивши в темряві іноків, що йшли до церкви, сказав їм: «Отці й брати! Чути сильний димний запах. Чи не горить щось біля нас? Старець, певно, пішов у пустинь». Тут один із тих, що проходили, послушник Анікіта, кинувся до келії о. Серафима і, відчувши, що вона замкнена, посиленим поштовхом зірвав її з внутрішнього гачка. Багато християн з ревності приносили о. Серафиму різні полотняні речі. Ці речі разом з книгами лежали цього разу на лаві в безладі біля дверей. Вони-то й тліли, ймовірно, від свічкового нагару або від упавшої свічки, свічник якої тут же стояв. Вогню не було, а тліли тільки речі й деякі книги. На дворі було темно, ледь розвиднялося; у келії о. Серафима світла не було, самого старця також не було ні видно, ні чути. Думали, що він відпочиває від нічних подвигів, і з цими думками прибулі юрмилися біля келії. У сінях виникло невелике сум’яття. Деякі з братії кинулися по сніг і загасили речі, що тліли.
Рання літургія тим часом безперервно звершувалася своїм порядком у лікарняній церкві. Співали Достойно есть… У цей час несподівано прибіг до церкви хлопчик, один із послушників, і тихенько сповістив деяких про те, що сталося. Братія поспішила до келії о. Серафима. Іноків зібралося немало. Брат Павло і послушник Анікіта, бажаючи пересвідчитися, чи не відпочиває старець, у темряві почали обмацувати невеликий простір його келії й знайшли його самого, що стояв на колінах у молитві, зі складеними хрестоподібно руками. Він був мертвий.
Після обідні о. Серафима поклали в труну, за його заповітом, із фініфтевим зображенням препод. Сергія, отриманим із Троїце-Сергієвої лаври. Могилу блаженному старцю приготували на тому самому місці, яке було давно намічене ним самим, і його тіло протягом восьми діб стояло відкритим в Успенському соборі. Саровська пустинь до дня поховання була наповнена тисячами народу, що зібрався з навколишніх країв і губерній. Кожен наввипередки тіснився, щоб поцілувати великого старця. Усі одностайно оплакували втрату його і молилися за упокій душі його, як він за життя свого молився про здоров’я і спасіння всіх. У день поховання за літургією народу було в соборі так багато, що місцеві свічки біля труни гасли від жару.
У той час у Глинській обителі, Курської губернії, подвизався ієромонах Філарет. Його учень повідомив, що 2 січня, виходячи з храму після утрені, отець Філарет показав на небі надзвичайне світло і сказав: «Ось, так-то душі праведних возносяться на небо! Це душа отця Серафима возноситься!»
Архімандрит Митрофан, який займав посаду ризничого в Невській Лаврі, був послушником у Саровській пустині й перебував при труні о. Серафима. Він переказав Дивіївським сиротам, що особисто був свідком дива: коли духівник хотів покласти розрішальну молитву в руку о. Серафима, то рука сама розтислася. Ігумен, скарбник та інші бачили це і довго залишалися в сум’ятті, вражені тим, що сталося.
Поховання о. Серафима звершено було о. ігуменом Нифонтом. Тіло його предано землі з правого боку соборного вівтаря, поряд з могилою Марка-затворника. (Згодом, за старанням нижньогородського купця Я. Сирєва, над могилою його споруджено чавунний пам’ятник у вигляді гробниці, на якому написано: жив на славу Божу 73 роки, 5 місяців і 12 днів).
Джерело статті: pravoslavie.ru