Святий Миколай чудотворець
Святитель Миколай народився в другій половині III століття в місті Патари, в області Лікії в Малій Азії. Батьки його Феофан і Нонна були з шляхетного роду й вельми заможні, що не заважало їм бути благочестивими християнами, милосердними до бідних і щирими до Бога.
До глибокої старості вони не мали дітей; у невпинній гарячій молитві вони просили Всевишнього дати їм сина, обіцяючи присвятити його служінню Богу. Молитва їхня була почута: Господь подарував їм сина, який при святому хрещенні отримав ім’я Миколай, що означає грецькою – «переможець народів».
Уже в перші дні свого немовляцтва святитель Миколай показав, що він призначений для особливого служіння Господу. Зберіглося передання, що під час хрещення, коли обряд був дуже тривалим, він, ніким не підтримуваний, простояв у купелі протягом трьох годин. Із перших же днів святитель Миколай розпочав суворе подвижницьке життя, якому залишився вірним до гробу.
Уся незвичайна поведінка дитини показала батькам, що він стане великим Угодником Божим, тому вони звернули особливу увагу на його виховання й постаралися передусім навіяти синові істини християнства та спрямувати його на праведне життя. Отрок невдовзі, завдяки багатим обдаруванням, ведений Святим Духом, осягнув книжну премудрість.
Досягаючи успіхів у навчанні, отрок Миколай досягав їх також і в благочестивому житті. Його не цікавили пусті розмови однолітків: заразливий приклад товариства, що веде до чогось поганого, був йому чужий.
Уникаючи марних гріховних розваг, отрок Миколай відзначався зразковою цнотливістю й уникав усяких нечистих думок. Майже весь час він проводив у читанні Святого Письма, у подвигах посту й молитви. До храму Божого плекав таку любов, що проводив там іноді цілі дні й ночі в богомисній молитві та читанні божественних книг.
Благочестиве життя юного Миколая незабаром стало відомим усім мешканцям міста Патари. Єпископом у цьому місті був його дядько, на ім’я також Миколай. Помітивши, що племінник вирізняється серед інших молодих людей чеснотами та суворим подвижницьким життям, він почав умовляти батьків віддати його на служіння Господу. Вони охоче погодилися, бо ще перед народженням сина дали такий обіт. Дядько-єпископ висвятив його на пресвітера.
Під час звершення над святителем Миколаєм Таїнства священства єпископ, сповнений Духа Святого, пророчо передрік народові велике майбутнє Угодника Божого: «Ось, брати, я бачу нове сонце, що сходить над кінцями землі, яке стане розрадою для всіх засмучених. Блаженна та отара, яка удостоїться мати такого пастиря! Добре він пастиме душі тих, що заблукали, годуючи їх на пасовиськах благочестя; і всім, що перебувають у бідах, явиться теплим помічником!»
Прийнявши сан священника, святитель Миколай став проводити ще суворіше подвижницьке життя. Через глибоке смирення він звершував свої духовні подвиги наодинці. Але Промислу Божому було угодно, щоб доброчесне життя святителя спрямовувало й інших на шлях істини.
Дядько-єпископ вирушив до Палестини, а управління своєю єпархією доручив своєму племіннику пресвітеру. Він усією душею віддався виконанню многотрудних обов’язків єпископського управління. Багато добра зробив він своїй пастві, виявляючи широку благодійність. На той час батьки його померли, залишивши йому багату спадщину, яку він увесь використав на допомогу неімущим. Наступний випадок свідчить, до того ж, про його крайнє смирення. У Патарах жила одна бідна людина, в якої були три доньки-красуні. Він був настільки бідний, що не мав за що видати заміж своїх доньок. До чого може довести нужда людину, недостатньо перейняту християнською свідомістю!
Нещасного батька нужда привела до жахливої думки – пожертвувати честю своїх доньок і з їхньої краси здобути кошти, необхідні для їхнього посагу.
Але, на щастя, у їхньому місті був добрий пастир, святитель Миколай, який пильно стежив за потребами своєї пастви. Отримавши від Господа одкровення про злочинний намір батька, він вирішив позбавити його тілесної убогості, щоб тим самим урятувати його родину від духовної загибелі. Він задумав зробити благодіяння так, щоб ніхто не знав про нього як про благодійника, не знав навіть той, кому він зробив добро.
Взявши великий вузол із золотом, опівночі, коли всі спали й не могли його бачити, він підійшов до хатини нещасного батька і крізь вікно кинув усередину золото, а сам поспішно повернувся додому. Уранці батько знайшов золото, але не міг знати, хто був його таємним благодійником. Вирішивши, що Сам Промисел Божий послав йому цю допомогу, він віддячив Господу і невдовзі зміг видати заміж старшу доньку.
Святитель Миколай, коли побачив, що його благодіяння принесло належний плід, вирішив довести його до кінця. В одну з наступних ночей він так само таємно кинув крізь вікно в хатину бідняка інший мішок із золотом.
Батько невдовзі видав заміж і другу доньку, твердо сподіваючись, що Господь у такий самий спосіб явить милість і третій доньці. Але він вирішив будь-що дізнатися про свого таємного благодійника й гідно подякувати йому. Для цього він не спав ночей, очікуючи його приходу.
Недовго йому довелося чекати: незабаром прийшов і втретє добрий пастир Христів. Почувши дзвін золота, що впало, батько поспішно вийшов із дому й наздогнав свого таємного благодійника. Упізнавши в ньому святителя Миколая, він упав до його ніг, цілував їх і дякував йому як визволителю від духовної загибелі.
Після повернення дядька з Палестини святитель Миколай сам зібрався туди ж. У дорозі на кораблі він виявив дар глибокого прозріння і чудотворення: передрік наближення жорстокої бурі й силою своєї молитви вгамував її. Невдовзі тут же на кораблі він звершив велике чудо, воскресивши юнака-матроса, який упав з щогли на палубу й розбився на смерть. У дорозі корабель часто причалював до берега. Святитель Миколай скрізь докладав турбот до лікування недуг місцевих жителів: одних зцілив від невиліковних хвороб, з інших вигнав злих духів, які їх мучили, іншим, нарешті, подав розраду в скорботах.
Після прибуття до Палестини святитель Миколай оселився неподалік від Єрусалима в селищі Бейт-Джала (біблійна Ефрафа), яке знаходиться на шляху до Віфлеєма. Усі мешканці цього благословенного села – православні; там знаходяться дві православні церкви, з яких одна, на ім’я святителя Миколая, збудована на тому місці, де колись проживав святитель у печері, що править тепер за місце поклоніння.
Є передання, що під час відвідування святих місць Палестини святитель Миколай побажав одного разу вночі помолитися в храмі; підійшов до дверей, замкнених на замок, і двері Чудесною Силою самі відчинилися, щоб Обранець Божий міг увійти до храму й виконати благочестиве бажання своєї душі.
Запалавши любов’ю до Божественного Чоловіколюбця, святитель Миколай прагнув назавжди залишитися в Палестині, віддалитися від людей і потай подвизатися перед Небесним Отцем.
Але Господу було угодно, щоб такий світильник віри не залишався під спудом у пустелі, а яскраво освітлював Лікійський край. І ось, за зволенням згори, благочестивий пресвітер повернувся на батьківщину.
Бажаючи віддалитися від мирської суєти, святитель Миколай вирушив не до Патар, а до Сіонської обителі, заснованої його дядьком-єпископом, де його було прийнято братією з великою радістю. У тихій самоті чернечої келії він думав залишитися на все життя. Але настав час, коли великий Угодник Божий мусив виступити верховним керівником Лікійської Церкви, щоб просвічувати людей світлом євангельського вчення і своїм доброчесним життям.
Одного разу, стоячи на молитві, він почув глас: «Миколаю! Ти повинен вступити на служіння народові, якщо хочеш отримати вінець від Мене!»
Священний жах охопив пресвітера Миколая: що саме велить звершити йому дивний глас? «Миколаю! Ця обитель не та нива, на якій можеш ти принести очікуваний Мною від тебе плід. Іди звідси й іди у світ, до людей, щоб прославилося в тобі ім’я Моє!»
Підкоряючись цьому велінню, святитель Миколай віддалився з обителі й місцем проживання обрав не своє місто Патари, де всі його знали і віддавали йому шану, а велике місто Міри, столицю й митрополію Лікійської землі, де, ніким не знаний, він міг швидше уникнути мирської слави. Жив він як жебрак, не мав де прихилити голову, але неодмінно відвідував усі церковні служби. Наскільки Угодник Божий упокорював себе, настільки Господь, що принижує гордих і возвеличує смиренних, возвеличив його. Помер архієпископ усієї Лікійської країни Іоанн. Для обрання нового архієпископа зібралися в Міри всі місцеві архієреї. Багато було запропоновано до обрання розумних і чесних людей, але спільної згоди не було. Господь судив для заняття цієї посади гіднішого мужа, ніж ті, що перебували в їхньому середовищі. Єпископи ревно молилися Богу, просячи вказати особу найдостойнішу.
Одному зі старіших єпископів з’явився у видінні муж, осяяний неземним світлом, і звелів цієї ночі стати в притворі храму й помітити, хто першим прийде до храму на ранкове богослужіння: це і є угодний Господу муж, якого єпископи повинні поставити своїм архієпископом; відкрито було і ім’я його – Миколай.
Отримавши це боже одкровення, старець-єпископ повідомив про нього інших, які в сподіванні милості Божої ще посилили свої молитви.
З настанням ночі старець-єпископ став у притворі храму, очікуючи прибуття обранця. Святитель Миколай, устав опівночі, прийшов до храму. Його зупинив старець і запитав про ім’я. Він тихо й скромно відповів: «Називаюся я Миколай, раб святині твоєї, владико!»
За ім’ям і глибоким смиренням того, хто прибув, старець переконався, що це і є обранець Божий. Він узяв його за руку й повів на собор єпископів. Усі з радістю прийняли його і поставили посеред храму. Незважаючи на нічний час, звістка про чудесне обрання рознеслася містом; зібралося безліч народу. Старець-єпископ, удостоєний видіння, звернувся до всіх зі словами: «Прийміть, брати, свого пастиря, якого помазав для вас Святий Дух і якому він доручив управління вашими душами. Не людський собор, а Суд Божий поставив його. Ось тепер ми маємо того, кого чекали, прийняли й знайшли, кого шукали. Під його мудрим керівництвом ми сміливо можемо сподіватися постати перед Господом у день Його слави й суду!»
При вступі до управління Мирлікійською єпархією святитель Миколай сказав сам у собі: «Тепер, Миколаю, твій сан і твоя посада вимагають від тебе, щоб ти цілком жив не для себе, а для інших!»
Тепер він не став приховувати свої добрі справи для блага пастви й для прославлення імені Божого; але був, як завжди, лагідний і смиренний духом, незлобивий серцем, чужий усякої пихи й користолюбства; дотримувався суворої поміркованості й простоти: носив простий одяг, споживав пісну їжу раз на добу – ввечері. Цілий день великий архіпастир творив справи благочестя й пастирського служіння. Двері його дому були відчинені для всіх: кожного він приймав із любов’ю й привітністю, будучи для сиріт батьком, для жебраків – годувальником, для тих, що плачуть, – утішителем, для гноблених – заступником. Паства його процвітала.
Але наближалися дні випробувань. Церква Христова зазнала гонінь імператора Діоклетіана (285–305 рр.). Храми руйнувалися, божественні й богослужбові книги палилися; єпископи й священики ув’язнювалися до темниць і піддавалися катуванням. Усі християни зазнавали всіляких образ і мук. Гоніння дійшло і до Лікійської Церкви.
Святитель Миколай у ці важкі дні підтримував у вірі свою паству, голосно й відкрито проповідуючи ім’я Боже, за що був ув’язнений до темниці, де не переставав зміцнювати віру серед ув’язнених і утверджував їх у твердому сповіданні Господа, щоб вони були готові постраждати за Христа.
Наступник Діоклетіана Галерій припинив гоніння. Святитель Миколай, вийшовши з темниці, знову посів Мирлікійську кафедру і з ще більшою ревністю віддався виконанню своїх високих обов’язків. Він прославився особливо ревністю в утвердженні Православної віри та викоріненні язичництва й єресей.
Особливо сильно постраждала Церква Христова на початку IV століття від єресі Арія. (Він відкидав божество Сина Божого і не визнавав Його Єдиносущним Отцю.)
Бажаючи встановити в стаді Христовому мир, сколихнутий єрессю Арієвого лжевчення, рівноапостольний імператор Костянтин скликав Перший Вселенський Собор 325 року в Нікеї, де під головуванням імператора зібралися триста вісімнадцять архієреїв; тут було піддано осуду вчення Арія та його послідовників.
Особливо подвизалися на цьому Соборі святитель Афанасій Олександрійський і святитель Миколай. Інші святителі захищали Православ’я за допомогою свого просвітлення. Святитель Миколай же захищав віру самою вірою – тим, що всі християни, починаючи з Апостолів, вірували в Божество Ісуса Христа.
Є передання, що під час одного із соборних засідань, не стерпівши богохульства Арія, святитель Миколай вдарив цього єретика по щоці. Отці Собору вважали такий вчинок надмірністю ревності, позбавили святителя Миколая переваги його архієрейського сану – омофора й ув’язнили його у в’язничній вежі. Але невдовзі вони переконалися в правоті святителя Миколая, тим більше що багато хто з них мав видіння, коли перед їхніми очима Господь наш Ісус Христос подав святителю Миколаю Євангеліє, а Пресвята Богородиця поклала на нього омофор. Вони звільнили його з ув’язнення, повернули йому його колишній сан і прославили його як великого Угодника Божого.
Місцеве передання Нікейської Церкви не тільки вірно зберігає пам’ять про святителя Миколая, але й різко виділяє його з-поміж трьохсот вісімнадцяти отців, яких вважає всіх своїми покровителями. Навіть турки-мусульмани мають глибоку повагу до святителя: у вежі вони до цього часу дбайливо зберігають ту темницю, де був ув’язнений цей великий муж.
Після повернення з Собору святитель Миколай продовжував свою благотворну пастирську діяльність з улаштування Церкви Христової: утверджував у вірі християн, навертав до істинної віри язичників і наставляв єретиків, рятуючи тим їх від загибелі.
Піклуючись про духовні потреби своєї пастви, святитель Миколай не нехтував задоволенням їхніх тілесних потреб. Коли в Лікії настав великий голод, добрий пастир, щоб урятувати тих, що голодували, звершив нове чудо: один торговець наповнив великий корабель хлібом і напередодні відплиття кудись на захід побачив уві сні святителя Миколая, який звелів йому доставити весь хліб до Лікії, бо він купує в нього весь вантаж і дає йому на завдаток три золоті монети. Прокинувшись, купець був дуже здивований, знайшовши затиснутими у себе в руці справді три золоті монети. Він зрозумів, що це було веління згори, привіз хліб до Лікії, і ті, що голодували, були врятовані. Тут він розповів про видіння, і громадяни за його описом упізнали свого архієпископа.
Ще за життя свого святитель Миколай прославився як миротворець ворогуючих, захисник невинно засуджених і визволитель від марної смерті.
За царювання Костянтина Великого в країні Фрігії спалахнув заколот. Для його приборкання цар послав туди військо під проводом трьох воєвод: Непотіана, Урса та Ерпіліона. Кораблі їхні прибило бурею до берегів Лікії, де їм довелося стояти довго. Припаси вичерпалися, – стали грабувати населення, яке чинило опір, причому сталася жорстока сутичка біля міста Плакомати. Дізнавшись про це, святитель Миколай особисто прибув туди, припинив ворожнечу, потім разом із трьома воєводами вирушив до Фрігії, де добрим словом і умовлянням, без застосування військової сили, приборкав заколот. Тут йому повідомили, що під час його відсутності з міста Міри тамтешній градоначальник Євстафій невинно засудив на смертну кару трьох громадян, обмовлених ворогами. Святитель Миколай поспішив до Мір і з ним – троє царських воєвод, яким дуже сподобався цей добрий архієрей, який надав їм велику послугу.
До Мір прибули вони в самий момент страти. Кат уже заносить меч, щоб обезголовити нещасних, але святитель Миколай владною рукою вириває в нього меч і велить звільнити невинно засуджених. Ніхто з присутніх не наважився противитися йому: усі зрозуміли, що твориться воля Божа. Троє царських воєвод дивувалися цьому, не підозрюючи, що незабаром і їм самим знадобиться чудесне заступництво святителя.
Повернувшись до двору, вони заслужили пошану й прихильність царя, чим викликали заздрість і ворожнечу з боку інших царедворців, які обмовили перед царем цих трьох воєвод, ніби вони намагалися захопити владу. Заздрісні наклепники зуміли переконати царя: трьох воєвод було ув’язнено до темниці та засуджено на смерть. Тюремний сторож попередив їх, що страта має відбутися наступного дня. Невинно засуджені почали гаряче молитися Богу, просячи заступництва через святителя Миколая. Тієї ж ночі Угодник Божий з’явився уві сні цареві й владно зажадав звільнення трьох воєвод, погрожуючи підняти заколот і позбавити царя влади.
«Хто ти, що смієш вимагати й погрожувати цареві?»
«Я – Миколай, Мир Лікійських Архієпископ!»
Прокинувшись, цар став роздумувати про цей сон. Тієї ж ночі святитель Миколай з’явився також начальникові міста Євлавію й зажадав звільнення невинно засуджених.
Цар закликав до себе Євлавія і, дізнавшись, що й він мав таке саме видіння, звелів привести трьох воєвод.
«Яке чаклунство чините ви, щоб давати мені та Євлавію видіння уві сні?» – запитав цар і розповів їм про явлення святителя Миколая.
«Ми не чинимо жодного чаклунства, – відповідали воєводи, – але самі раніше були свідками, як цей архієрей урятував у Мірах невинних людей від смертної кари!»
Цар звелів розглянути їхню справу і, переконавшись у їхній невинності, відпустив.
Святитель за час свого життя надавав допомогу людям, навіть зовсім його не знавшим. Одного разу корабель, що плив з Єгипту до Лікії, був застигнутий сильною бурею. Зірвало на ньому вітрила, зламало щогли, хвилі були готові поглинути корабель, приречений на неминучу загибель. Жодні людські сили не могли її відвернути. Одна надія – просити допомоги в святителя Миколая, якого, щоправда, жоден із цих моряків ніколи не бачив, але всі знали про його чудесне заступництво. Корабельники, що гинули, почали гаряче молитися, – і ось святитель Миколай з’явився на кормі біля керма, став керувати кораблем і благополучно привів його в гавань.
Звертались до нього не тільки віруючі, а й язичники, і святитель відгукувався своєю незмінною дивною допомогою всім, хто її шукав. У тих, кого він рятував від тілесних бід, він пробуджував каяття в гріхах і бажання виправити своє життя.
За словами святого Андрія Критського, святитель Миколай з’являвся людям, обтяженим різними бідами, подавав їм допомогу й рятував їх від смерті: «Своїми справами й доброчесним життям святитель Миколай сяяв у Мірах, як зоря ранкова серед хмар, як місяць прекрасний у своєму повні. Для Церкви Христової він був яскраво сяючим сонцем, прикрашав Її, як лілея при джерелі, був для Неї миром пахучим!»
До глибокої старості удостоїв Господь дожити Свого великого Угодника. Але настав час, коли й він мусив віддати спільний борг людської природи. Після нетривалої хвороби він мирно сконав 6 грудня 342 року й був похований у соборній церкві міста Міри.
За життя свого святитель Миколай був добродієм роду людського; не перестав він ним бути й після своєї смерті. Господь удостоїв його чесне тіло нетління й особливої чудотворної сили. Мощі його почали – і продовжують донині – точити пахуче миро, що має дар чудотворення.
Минуло сімсот із лишком років після кончини Угодника Божого. Місто Міри й уся Лікійська країна були зруйновані сарацинами. Руїни храму з гробницею святителя були в запустінні й охоронялися лише кількома благочестивими ченцями.
У 1087 році святитель Миколай з’явився уві сні одному апулійському священнику міста Барі (на півдні Італії) і звелів перенести його мощі до цього міста.
Пресвітери й знатні городяни спорядили для цієї мети три кораблі й під виглядом торговців вирушили в дорогу. Ця обережність була потрібна для того, щоб приспати пильність венеційців, які, дізнавшись про приготування жителів Барі, мали намір їх випередити й привезти мощі святителя до свого міста.
Барійці, манівцями, через Єгипет і Палестину, заходячи в порти й ведучи торгівлю, як прості купці, прибули, нарешті, до Лікійської землі. Надіслані розвідники повідомили, що жодної варти біля гробниці немає і її охороняють лише четверо старих ченців. Барійці прийшли до Мір, де, не знаючи точного місцезнаходження гробниці, намагалися підкупити ченців, запропонувавши їм триста золотих монет, але з огляду на їхню відмову застосували силу: зв’язали ченців і під загрозою катувань змусили одного малодушного вказати їм місцезнаходження гробниці.
Чудесно збережену гробницю з білого мармуру було розкрито. Вона виявилася наповненою вщерть пахучим миром, у якому й були занурені мощі святителя. Не маючи можливості взяти велику й важку гробницю, барійці переклали мощі в заготовлений ковчег і вирушили у зворотний шлях.
Подорож тривала двадцять днів, і 9 травня 1087 року вони прибули до Барі. Великій святині було влаштовано урочисту зустріч за участю численного духовенства й усього населення. Спочатку мощі святителя були поміщені в церкві святого Євстафія.
Безліч чудес відбувалося від них. Через два роки було закінчено й освячено нижню частину (крипту) нового храму на ім’я Святого Миколая, спорудженого спеціально для зберігання його мощей, куди вони й були урочисто перенесені папою Урбаном II 1 жовтня 1089 року.
Верхня частина храму (базиліка) була збудована значно пізніше – 22 червня 1197 року.
Служба святителю, що звершується в день перенесення його мощей із Мір Лікійських до Бар-града – 9/22 травня – була складена в 1097 році руським православним ченцем Печерської обителі Григорієм і руським митрополитом Єфремом.