Свята мучениця Єлизавета, княгиня Московська

Преподобномучениця велика княгиня Єлисавета
Преподобномучениця велика княгиня Єлисавета

Преподобномучениця велика княгиня Єлисавета

Преподобномучениця велика княгиня Єлисавета народилася 20 жовтня 1864 року в протестантській родині великого герцога Гессен-Дармштадтського Людвіга IV та принцеси Аліси, доньки англійської королеви Вікторії. У 1884 році вона вийшла заміж за великого князя Сергія Олександровича, брата імператора Російського Олександра III.

Бачачи глибоку віру свого чоловіка, велика княгиня всім серцем шукала відповідь на питання – яка ж релігія істинна? Вона гаряче молилася й просила Господа відкрити їй Свою волю. 13 квітня 1891 року, у Лазареву суботу, над Єлисаветою Феодорівною було звершено чин приєднання до Православної Церкви. Того ж року великий князь Сергій Олександрович був призначений генерал-губернатором Москви.

Відвідуючи храми, лікарні, дитячі притулки, будинки для літніх людей і в’язниці, велика княгиня бачила багато страждань. І всюди вона намагалася зробити що-небудь для їх полегшення.

Після початку в 1904 році російсько-японської війни Єлисавета Феодорівна багато в чому допомагала фронту, російським воїнам. Трудилася вона до повного виснаження.

5 лютого 1905 року сталася страшна подія, що змінила все життя Єлисавети Феодорівни. Від вибуху бомби революціонера-терориста загинув великий князь Сергій Олександрович. Єлисавета Феодорівна, що кинулася до місця вибуху, побачила картину, яка за своїм жахом перевершувала людську уяву. Мовчки, без крику і сліз, стоячи на колінах у снігу, вона почала збирати й класти на ноші частини тіла гаряче коханого чоловіка, який ще кілька хвилин тому був живий.

У годину тяжкого випробування Єлисавета Феодорівна просила допомоги й розради в Бога. Наступного дня вона причастилася Святих Тайн у храмі Чудового монастиря, де стояла домовина чоловіка. На третій день після загибелі чоловіка Єлисавета Феодорівна поїхала до в’язниці до вбивці. Вона не відчувала до нього ненависті. Велика княгиня хотіла, щоб він розкаявся у своєму жахливому злочині та молив Господа про прощення. Вона навіть подала государю прохання про помилування вбивці.

Єлисавета Феодорівна вирішила присвятити своє життя Господу через служіння людям і створити в Москві обитель праці, милосердя та молитви. Вона купила на вулиці Велика Ординка ділянку землі з чотирма будинками й обширним садом. В обителі, яку було названо Марфо-Маріїнською на честь святих сестер Марфи та Марії, були створені два храми – Марфо-Маріїнський і Покровський, лікарня, що вважалася згодом найкращою в Москві, і аптека, в якій ліки відпускалися бідним безкоштовно, дитячий притулок і школа. Поза стінами обителі було влаштовано будинок-лікарню для жінок, хворих на туберкульоз.

10 лютого 1909 року обитель розпочала свою діяльність. 9 квітня 1910 року на всенічному бдінні єпископ Дмитровський Трифон (Туркестанов; † 1934) за чином, розробленим Святійшим Синодом, присвятив насельниць у звання хрестових сестер любові та милосердя. Сестри дали обіт, за прикладом черниць, проводити дівоче життя в праці та молитві. Наступного дня на Божественній літургії святитель Володимир, митрополит Московський і Коломенський, поклав на сестер восьмикінцеві кипарисові хрести, а Єлисавету Феодорівну возвів у сан настоятельки обителі. Велика княгиня сказала того дня: «Я залишаю блискучий світ ... але разом з усіма вами я сходжу до більшого світу – до світу бідних і страждаючих».

У Марфо-Маріїнській обителі велика княгиня Єлисавета Феодорівна вела подвижницьке життя: спала на дерев’яному ліжку без матраца, часто не більше трьох годин; їжу вживала вкрай помірно й суворо дотримувалася постів; опівночі вставала на молитву, а потім обходила всі палати лікарні, нерідко до світанку залишаючись біля ліжка тяжкохворого. Вона говорила сестрам обителі: «Чи не страшно, що ми з хибної гуманності намагаємося присипляти таких стражденних надією на їхнє уявне одужання. Ми зробили б їм кращу послугу, якби заздалегідь приготували їх до християнського переходу у вічність». Без благословення духівника обителі протоієрея Митрофана Серебрянського і без порад старців Оптиної Введенської пустині, інших монастирів вона нічого не робила. За повне послушання старцю вона отримала від Бога внутрішню розраду й здобула мир у своїй душі.

З початку Першої світової війни Велика княгиня організувала допомогу фронту. Під її керівництвом формувалися санітарні потяги, влаштовувалися склади ліків і спорядження, відправлялися на фронт похідні церкви.

Зречення імператора Миколая II від престолу стало великим ударом для Єлисавети Феодорівни. Душа її була потрясена, вона не могла говорити без сліз. Єлисавета Феодорівна бачила, в яку прірву летіла Росія, і гірко плакала за російським народом, за дорогою їй царською родиною.

У її листах того часу є такі слова: «Я відчувала таку глибоку жалість до Росії та її дітей, які нині не знають, що творять. Хіба це не хвора дитина, яку ми любимо в сто разів більше під час її хвороби, ніж коли вона весела й здорова? Хотілося б узяти на себе її страждання, допомогти їй. Свята Росія не може загинути. Але Великої Росії, на жаль, більше немає. Ми... повинні спрямувати свої думки до Небесного Царства... і сказати з покорою: «Да будет воля Твоя».

Велику княгиню Єлисавету Феодорівну заарештували на третій день святої Пасхи 1918 року, у Світлий вівторок. Того дня святитель Тихон служив молебень в обителі.

З нею дозволили поїхати сестрам обителі Варварі Яковлєвій та Катерині Янишевій. Їх привезли до сибірського міста Алапаєвськ 20 травня 1918 року. Сюди ж були доставлені великий князь Сергій Михайлович і його секретар Феодор Михайлович Ремез, великі князі Іоанн, Костянтин та Ігор Костянтиновичі й князь Володимир Палей. Супутниць Єлисавети Феодорівни відправили до Єкатеринбурга й там відпустили на волю. Але сестра Варвара домоглася, щоб її залишили при великій княгині.

5(18) липня 1918 року в’язнів уночі повезли в напрямку села Синячиха. За містом, на закинутому руднику, і звершився кривавий злочин. З площинною лайкою, б’ючи мучеників прикладами гвинтівок, кати стали кидати їх у шахту. Першою штовхнули велику княгиню Єлисавету. Вона хрестилася й голосно молилася: «Господи, прости їм, не знають, що роблять!»

Єлисавета Феодорівна і князь Іоанн упали не на дно шахти, а на виступ, що знаходиться на глибині 15 метрів. Сильно поранена, вона відірвала від свого апостольника частину тканини й зробила перев’язку князю Іоанну, щоб полегшити його страждання. Селянин, що випадково опинився неподалік від шахти, чув, як у глибині шахти звучала Херувимська пісня – це співали мученики.

Кілька місяців потому армія адмірала Олександра Васильовича Колчака зайняла Єкатеринбург, тіла мучеників були витягнуті з шахти. У преподобномучениць Єлисавети та Варвари й у великого князя Іоанна пальці були складені для хресного знамення.

Під час відступу Білої армії домовини з мощами преподобномучениць у 1920 році були доставлені до Єрусалима. Нині їхні мощі спочивають у храмі рівноапостольної Марії Магдалини біля підніжжя Єлеонської гори.

Преподобномучениця черниця Варвара була хрестовою сестрою й однією з перших насельниць Марфо-Маріїнської обителі в Москві. Будучи келійницею і сестрою, найближчою до великої княгині Єлисавети Феодорівни, вона не величалася і не пишалася цим, а була з усіма добра, ласкава й обхідлива, і всі любили її. У Єкатеринбурзі сестру Варвару відпустили на волю, але і вона, і друга сестра – Катерина Янишева просили повернути їх до Алапаєвська. У відповідь на залякування Варвара сказала, що готова розділити долю своєї матінки-настоятельки. Як старшу за віком, до Алапаєвська повернули її. Мученицьку кончину вона прийняла у віці близько 35 років.