Ікона Святитель Іоанн Златоуст

Житіє Святителя Іоанна Золотоустого
(~347–407)
Архієпископ Константинопольський, богослов, один з трьох Вселенських святителів, автор чинопослідування Божественної Літургії. За рідкісний дар красномовства за ним закріпилося прізвисько Золотоустий.
Дитячі та юнацькі роки
Народився в Антіохії, у знатній родині, приблизно 347 року.
Його батько, Секунд, був видним воєначальником. Скільки-небудь сильного впливу на виховання сина він справити не встиг, оскільки помер, коли Іоанн був ще малою дитиною.
Мати Іоанна, Анфуса, була жінкою шляхетного походження. Овдовівши у двадцятирічному віці, залишившись сам на сам з двома дітьми та спадщиною, що потребувала належного управління, вона зіткнулася з чималими труднощами. У подібних ситуаціях багато жінок, її сучасниць, не відмовлялися від вступу в другий шлюб, проте Анфуса з твердою рішучістю відхиляла всі пропозиції про заміжжя, що надходили до неї. Вона знайшла в собі сили і для виховання дітей, і для подолання інших труднощів. Високий рівень її моральності викликав симпатії навіть серед язичників.
Дочка Анфуси, сестра Іоанна, мабуть, невдовзі померла. Що ж до Іоанна, мати дала йому мало не найкраще виховання, яке було можливе з огляду на обставини, що склалися.
Поряд з моральним вихованням Іоанн здобув чудову світську освіту. Філософії він навчався в Андрагафія, а літератури, риторики (та інших дисциплін) – у відомого Лібанія, одного з найкращих фахівців у галузі красномовства, ораторського мистецтва. За час навчання Іоанн не раз дивував його своїми обдаруваннями. Згодом Лібаній відгукувався про нього як про найкращого учня.
Ймовірно, Анфуса ще з дитинства утвердила свого сина, Золотоустого, в істинах Священного Писання. Це допомогло йому не захопитися язичницькою літературою, не підпасти під чарівність полиску світського язичницького життя.
Молоді роки. Шлях до Церкви
Отримавши необхідні знання, Іоанн Золотоустий зайнявся адвокатською практикою, досяг у цій сфері блискучих успіхів. Завдяки таланту, освіті та високому соціальному становищу в суспільстві він міг збудувати непогану кар’єру. Але Бог визначив для нього інший шлях.
Незважаючи на те, що батьки Іоанна були християнами, сам він не був хрещений у ранньому дитинстві. У той час практика відкладання Хрещення дітей не вважалася чимось із ряду геть виходящим. Багато батьків вважали за краще, якщо їхні діти долучаються до Церкви свідомо.
Через якийсь час Іоанн, усерйоз захопившись Божественним Писанням і творами отців Церкви, перервав адвокатську практику, залишив звання ритора.
Цьому рішенню сприяла та обставина, що єпископ Антіохійський Мелетій, добачаючи в ньому потенційного Божого служителя і добре розуміючи, яку користь він може принести Церкві, закликав його до себе. Протягом трьох років Іоанн навчався істин християнського віровчення, а потім прийняв від Мелетія Хрещення.
На цей час у Іоанна остаточно сформувалося бажання присвятити своє життя служінню Богу. Багато хто з його однолітків, які бажали бути ближче до Господа, прагнули тоді до чернечого життя, оселялися в пустельних місцях, де знаходили собі мудрих наставників із числа досвідчених подвижників, займалися вивченням слова Божого, молитвою, спогляданням, фізичною працею. Чернече життя не йшло ні в яке порівняння з життям усередині великого, галасливого, розбещеного міста.
Іоанн, так само як і багато хто з його товаришів, дивився на ченців з великою повагою. Проте до пустелі не йшов. Цьому сприяли щонайменше два чинники: численні прохання з боку матері, яка бачила в єдиному синові втіху, і дії єпископа Мелетія.
Подальше становлення особистості
Невдовзі після прийняття Іоанном Хрещення єпископ Мелетій возвів його в звання чтеця. На тому історичному етапі посада чтеця нерідко слугувала попередньою сходинкою перед прийняттям священства.
Тим часом, у 370 році Мелетій був вигнаний з міста у зв’язку з внутрішньою політикою імператора Валента, який покровительствував аріанам і утискав їхніх затятих супротивників.
У той період в Антіохії залишалися й інші відомі вчителі: Картерій і Діодор, який став згодом єпископом Тарським. У училищі цього богослова, поряд з Іоанном, вирізнявся своїми знаннями Феодор Мопсуестійський. Проте тоді як Феодор прагнув посилити і навіть загострити особливості богослов’я Діодора, Іоанн, навпаки, намагався уникати крайнощів, згладжував гострі кути.
З часом Іоанн здобув собі відомість серед місцевих жителів, які забажали бачити його, як і його друга Василія, на вищому духовному посту. Проте сам він, смиренно вважаючи себе негідним ієрархічного піднесення, подібним бажанням опирався. Тим часом його друг, Василій, був висвячений на єпископський сан.
Близько 374-375 років, по смерті люблячої матері, Іоанн здійснив своє давнє бажання, віддалився в одну з чернечих обителей. Тут, у постах, чуваннях і сердечних молитвах, він провів близько чотирьох років.
Потім, Промислом Божим, він віддалився і жив у відлюдній печері відлюдником. Суворе аскетичне життя, невпинні подвиги позначилися на його фізичному здоров’ї: набута ним шлункова хвороба переслідувала його до кінця земного життя.
Підірвавши здоров’я, він змушений був залишити відлюдництво і повернутися до Антіохії. Йшов 380-й рік.
Дияконське і священниче служіння У 381 році Іоанн, з ініціативи Мелетія, прийняв дияконський сан. У цей період, крім традиційних для диякона богослужбових обов’язків, у зону відповідальності Золотоустого входило піклування про бідних і знедолених. На цьому служінні він виявив себе не лише як відповідальний служитель, а й як чуйний, відгукливий, співчутливий християнин.
У 386 році наступник Мелетія по єпископській кафедрі, Флавіан, рукоположив тридцятидев’ятирічного Іоанна у священника.
У цей період він здобув собі широку славу, причому не лише як ревний пастир, а й як полум’яний оратор, видатний проповідник. Відмітною особливістю його проповідей були ясність, доступність, яскрава виразність, глибина думки, ортодоксальність. Промови Золотоустого вже тоді привертали увагу широкого кола віруючих. Натовпи людей стікалися до нього, бажаючи слухати його повчання і настанови.
У 388 році, після того як жителі Антіохії, незадоволені запровадженням спеціального військового податку, вчинили в місті заколот і зруйнували статуї імператора Феодосія та його дружини Флациллі, а потім, охолонувши й злякавшись очікуваної розправи з боку царської влади, перебували в стані жаху та розпачу, Іоанн закликав паству до смирення і покаяння, надихнув їх надією на милосердя Боже. Ці промови відомі нам за його бесідами «Про статуї».
Літній єпископ Флавіан особисто клопотався перед імператором про помилування городян, і за його заступництвом, але головне, за заступництвом Божим жителі уникли суворої розплати.
Архієрейське поприще
У 397 році, після кончини Константинопольського архієпископа Нектарія, Іоанна Золотоустого викликали з Антіохії і доставили до столиці, з тим, щоб передати осиротілу кафедру під його управління. Причому уповноважені на це особи діяли кмітливістю і хитрістю, небезпідставно побоюючись, що жителі, які полюбили Іоанна як пастиря, просто не захочуть його відпустити.
Возведення Іоанна на Константинопольську кафедру бажав сам імператор Аркадій. Цього бажала і краща частина місцевого духовенства, і народ. Незважаючи на протести заздрісників, які інтригували з приводу цієї справи і бажали отримати з неї хоч якусь особисту користь, у 397 році Іоанн урочисто зійшов на Константинопольський патріарший престол.
Олександрійський патріарх Феофіл, який опирався кандидатурі Золотоустого, як міг, не бажаючи брати участь у його хіротонії, врешті-решт погодився, побоюючись можливого покарання (за те, що вважається реально скоєним ним проступком (проступками)).
Справа служіння на новому посту, як того й вимагали обов’язки архієрея, виявилася вельми многотрудною. Загальний моральний рівень жителів Константинополя залишав бажати кращого. Знать потопала в млості та розкоші, тоді як життя нижчих верств відзначалося бідністю і злиднями. Місцеве духовенство багато в чому не відповідало своєму покликанню і призначенню.
Щоб переломити ситуацію, новий предстоятель Константинопольської Церкви вживав найрішучіших заходів: викривав вищі кола, виганяв із кліру священнослужителів, які заплямували себе злочинами та ухиленням від виконання християнського обов’язку, сприяв перетворенням у сфері чернечого життя, організовував допомогу біднякам.
З огляду на зовсім не властиве багатьом з представників вищого духовенства прагнення до скромності життя, Іоанн викликав у них нерозуміння, а часом і неприховане невдоволення. Він істотно скоротив витрати на утримання своєї кафедри, обмежив свою щоденну трапезу помірним асортиментом продуктів і страв, а повсякденний гардероб – досить скромним (для його звання) одягом.
Кошти, що вивільнялися внаслідок розсудливої економії, Іоанн Золотоустий витрачав на благодійність. На потреби бідних він спрямовував і ті кошти, які виручав з продажу розкішного посуду, завіс, меблів, мармуру.
Відомий противник святителя, Феофіл Олександрійський, будучи прийнятий Іоанном за скромним столом, сприйняв цей прийом як образу, від чого його злоба і ненависть лише посилилися.
Така поведінка Іоанна різко контрастувала з поведінкою інших архієреїв та ієреїв, слугувала їм викриттям. І це викликало певну напруженість. З часом напруженість переросла в боротьбу.
Одного разу Іоанн Золотоустий прийняв у себе чотирьох братів з Нітрійської пустелі, які шукали захисту від переслідувань Феофіла. Вислухавши їх, він звернувся до Феофіла з клопотанням. Ці дії були розцінені останнім як незаконне втручання у справи іншої єпархії. У свою чергу ченці стали шукати захисту в імператора, звернулися до нього і представили проти Феофіла досить тяжкі звинувачення.
Той був викликаний до Константинополя на суд. Однак, коли відбувся розгляд призначеної справи, святитель Іоанн, керуючись найкращими спонуканнями, вважав доречним від суду ухилитися. Феофіл же, скориставшись ситуацією, почав інтригувати і звинуватив Золотоустого в орігенізмі (це пов’язано з тим, що в орігенізмі звинувачувалися прийняті ним нітрійські ченці).
До складу організованого з цієї нагоди Собору, що проходив на наданій царем віллі «Під дубом», увійшли єгипетські архієреї, які прибули з Феофілом. Союзницею Феофіла виступила могутня імператриця Євдоксія, незадоволена тим, що Золотоустий звинувачував її в претензіях на виноградник однієї нещасної вдови, порівнюючи її з нечестивою біблійною царицею Єзавеллю.
На Соборі на адресу Іоанна Золотоустого, який відмовився прибути туди, було висунуто кілька наклепницьких звинувачень, частина з яких ґрунтувалася на домислах, тоді як інша частина – на неправдивих чутках. Крім іншого, його звинуватили в розтраті церковних коштів (маючи на увазі продаж ним цінностей заради благодійності).
Незважаючи на заступництво дружніх до Іоанна служителів, він був засуджений. За наполяганням Євдоксії імператор Аркадій вирок затвердив. Святитель був скинутий і відправлений у заслання (неподалік Нікомідії).
Щойно звістка про те, що сталося, рознеслася вулицями Константинополя, сталося народне хвилювання. Феофілу, наприклад, довелося рятуватися втечею і потай залишити столицю.
Услід за народним хвилюванням стався землетрус, від чого імператриця, яка усвідомлювала свою роль в осудженні Золотоустого і вважала лихо знаменням суду Божого, прийшла в жах. Після того як за наполяганням імператриці вигнанець повернувся із заслання, городяни влаштували йому урочистий прийом. Знову створений Собор скасував вирок попереднього Собору, зняв зі святителя звинувачення й відновив у правах.
Проте невдовзі прихована ненависть його ідейних супротивників знайшла черговий привід для зловтіхи. Коли неподалік Константинопольського храму святої Софії спорудили колону на честь цариці Євдоксії, а потім з нагоди цієї події влаштували урочистості, що віддавали грубим язичництвом і заважали своїм шумом перебігу богослужіння, Іоанн Золотоустий звернувся до префекта, вказавши йому на невідповідність цього дійства християнській побожності. Не отримавши належної відповіді, він публічно викрив імператрицю, назвавши її біснуватою, несамовитою Іродіадою.
Це суворе викриття привело Євдоксію в лють. Однак просто взяти й покарати Константинопольського первосвятителя вона не могла. Тоді вона знову зв’язалася з Феофілом, спонукаючи його до чергового суду над святим. Феофіл, побоюючись спалаху народного гніву, не наважився з’явитися до столиці особисто, однак направив туди спеціальне посольство: Акакія і Северина. Останні зібрали ворогів Золотоустого, після чого спільним рішенням було винесено новий вирок про скинення. Імператор, піддавшись впливу Євдоксії, вирок затвердив.
Останні роки життя
Іоанн Золотоустий був узятий під варту в 404 році, в день Пасхи, просто під час богослужіння. Деякий час він перебував під домашнім арештом, а потім його відправили до Віфінії. Римський Папа Інокентій I, дізнавшись про те, що сталося, не зміг змінити ситуацію.
З Віфінії засудженого було відправлено до Кукуза, невеликого селища в Малій Вірменії. У Кукузі він провів, у нужді та поневіряннях, близько трьох років. Тут займався богоугодними трудами і молитовним діланням, вів листування. Час від часу його відвідували антіохійці.
Знаючи про зв’язки скинутого архієпископа з однодумцями, вороги не могли дивитися на це спокійно. Під їхнім впливом імператор видав указ про переведення його на нове місце, до Питіунта, у східній частині чорноморського узбережжя.
14 вересня 407 року Іоанн Золотоустий, остаточно знесилений тривалим переходом, спочив у Господі, так і не досягнувши кінцевого пункту призначення. Останніми його словами були: «Слава Богові за все».
Невдовзі він був виправданий. У пам’яті Церкви він шанується як видатний святий отець, знаменитий християнський письменник.
* * *
Джерело: