Святий Іоанн Кронштадтський
Святий праведний Іоанн Кронштадтський Чудотворець
,
народився 19 жовтня 1829 року в селі Сура Пінезького повіту Архангельської губернії – на далекій півночі Росії, в родині бідного сільського дячка Іллі Сергієва та його дружини Феодори. Новонароджений здавався таким слабким і хворобливим, що батьки поспішили негайно ж охрестити його, причому нарекли його Іоанном, на честь преподобного Іоанна Рильського, якого в той день святкувала Св. Церква.
Невдовзі після хрещення немовля Іоанн став помітно одужувати. Благочестиві батьки, приписавши це благодатній дії св. таїнства хрещення, стали з особливою ревністю спрямовувати його думку і почуття до Бога, привчаючи його до щирої домашньої та церковної молитви. Батько з раннього дитинства постійно брав його до церкви і тим виховав у ньому особливу любов до богослужіння.
Живучи в суворих умовах крайньої матеріальної нужди, отрок Іоанн рано познайомився з безрадісними картинами бідності, горя, сліз і страждань. Це зробило його зосередженим, вдумливим і замкненим у собі та, разом з тим, виховало в ньому глибоке співчуття і милосердну любов до бідняків. Не захоплюючись іграми, властивими дитячому віку, він, постійно носячи в серці своєму пам’ять про Бога, любив природу, яка збуджувала в ньому розчулення і шанування величі Творця всякої твари.
На шостому році отрок Іоанн за допомогою батька почав учитися грамоти. Але грамота спочатку погано давалася хлопчикові. Це його засмучувало, але це ж спонукало й до особливо гарячих молитов до Бога про допомогу. Коли його батько, зібравши останні кошти з убогості своєї, відвіз його до Архангельського парафіяльного училища, він, особливо гостро відчувши там свою самотність і безпорадність, усю свою втіху знаходив лише в молитві. Молився він часто й полум’яно, гаряче просячи в Бога допомоги. І ось після однієї з таких гарячих молитов уночі хлопчика раптом ніби всього струсонуло, "ніби завіса спала з очей, ніби розкрився розум у голові", "легко й радісно так стало на душі": йому ясно уявився вчитель того дня, його урок, він згадав навіть, про що і що той говорив. Ледь розвиднілося, він схопився з ліжка, вхопив книги – і о, щастя! Він став читати набагато краще, став добре розуміти все і запам’ятовувати прочитане.
З того часу отрок Іоанн почав відмінно вчитися: одним з перших закінчив училище, першим закінчив Архангельську духовну семінарію і був прийнятий на казенний кошт до С.-Петербурзької Духовної Академії.
Ще навчаючись у семінарії, він втратив ніжно улюбленого ним батька. Як люблячий і дбайливий син, Іоанн хотів був прямо із семінарії шукати собі місце диякона або псаломщика, щоб утримувати стареньку матір, яка залишилася без коштів до існування. Але вона не побажала, щоб син через неї позбувся вищої духовної освіти, і наполягла на його вступі до академії.
Вступивши до академії, молодий студент не залишив свою матір без опіки: він виклопотав собі в академічному правлінні канцелярську роботу й увесь свій скромний заробіток цілком відсилав матері.
Навчаючись в академії, Іоанн спершу схилявся присвятити себе місіонерській роботі серед дикунів Сибіру та Північної Америки. Але Промислу Божому було угодно покликати його до іншого роду пастирської діяльності. Розмірковуючи якось про майбутнє служіння Церкві Христовій під час самотньої прогулянки академічним садом, він, повернувшись додому, заснув і вві сні побачив себе священником, який служить у Кронштадтському Андріївському соборі, в якому насправді він ще ніколи не був. Він прийняв це за вказівку згори. Незабаром сон здійснився з буквальною точністю. У 1855 році, коли Іоанн Сергієв закінчив курс академії зі ступенем кандидата богослов’я, йому було запропоновано вступити в шлюб з дочкою протоієрея Кронштадтського Андріївського собору К. Несвітського Єлисаветою і прийняти сан священника для служіння в тому ж соборі. Згадавши свій сон, він прийняв цю пропозицію.
12 грудня 1855 року відбулося його висвячення на священника. Коли він уперше увійшов до Кронштадтського Андріївського собору, він зупинився майже в жаху на його порозі: це був саме той храм, який задовго до того уявлявся йому в його дитячих видіннях. Усе решту життя о. Іоанна і його пастирська діяльність проходили в Кронштадті, тому багато хто забував навіть його прізвище "Сергієв" і називав його "Кронштадтський", та й сам він нерідко так підписувався.
Шлюб о. Іоанна, якого вимагали звичаї нашої Церкви для священика, який проходить своє служіння у світі, був лише фіктивний, потрібний йому для прикриття його самовідданих пастирських подвигів: насправді він жив з дружиною, як брат із сестрою. "Щасливих родин, Лізо, і без нас багато. А ми з тобою давай присвятимо себе служінню Богу", – так сказав він своїй дружині в перший же день свого подружнього життя, до кінця днів своїх залишаючись чистим дівственником.
Хоча одного разу о. Іоанн і говорив, що він не веде аскетичного життя, але це, звісно, було сказано ним лише з глибокого смирення. Насправді, ретельно приховуючи від людей своє подвижництво, о. Іоанн був найбільшим аскетом. В основі його аскетичного подвигу лежали невпинна молитва і піст. Його чудовий щоденник "Моє Життя у Христі" яскраво свідчить про цю його аскетичну боротьбу з гріховними помислами, цю "невидиму брань", яку заповідають усім істинним християнам стародавні великі отці-подвижники. Суворого посту, як душевного, так і тілесного, природно вимагало від нього й щоденне звершення Божественної літургії, яке він поставив собі за правило.
Під час першого ж знайомства зі своєю паствою о. Іоанн побачив, що тут йому належить не менше поле для самовідданої та плідної пастирської діяльності, ніж у далеких язичницьких країнах. Безвір’я, іновір’я і сектантство, не кажучи вже про повний релігійний індиферентизм, процвітали тут. Кронштадт був місцем адміністративного заслання зі столиці різних порочних людей. Крім того, там було багато чорноробів, які працювали головним чином у порту. Усі вони ховалися здебільшого в жалюгідних халупах і землянках, жебракували та п’янствували. Міські мешканці чимало зазнавали від цих морально занепалих людей, які отримали назву "посадських". Уночі не завжди було безпечно пройти вулицями, бо був ризик зазнати нападу грабіжників.
Ось на цих, здавалося, морально загиблих людей, зневажуваних усіма, і звернув свою увагу сповнений духу справжньої Христової любові наш великий пастир. Серед них він і почав дивовижний подвиг свого самовідданого пастирського діяння. Щодня став він бувати в їхніх вбогих оселях, бесідував, утішав, доглядав хворих і допомагав їм матеріально, роздаючи все, що мав, нерідко повертаючись додому роздягненим і навіть без чобіт. Ці кронштадтські "босяки", "покидьки суспільства", яких о. Іоанн силою своєї співчутливої пастирської любові знову робив людьми, повертаючи їм утрачений було ними людський образ, першими "відкрили" святість о. Іоанна. І це "відкриття" дуже швидко сприйняла потім уся віруюча народна Росія.
Надзвичайно зворушливо розповідає про один з таких випадків духовного відродження завдяки о. Іоанну один ремісник: "Мені було тоді років 22-23. Тепер я старий, а добре пам’ятаю, як побачив уперше батюшку. У мене була сім’я, двоє дітлахів. Я працював і пияцтвував. Сім’я голодувала. Дружина потихеньку жебракувала. Жили в мерзенній халабуді. Приходжу раз не дуже п’яний. Бачу, якийсь молодий батюшка сидить, на руках синочка тримає і щось йому говорить лагідно. Дитина серйозно слухає. Мені все здається, батюшка був, як Христос на картинці "Благословення дітей". Я було лаятися хотів: ось, мовляв, швендяють... та очі батюшки лагідні й серйозні мене зупинили: соромно стало... Опустив я очі, а він дивиться – просто в душу дивиться. Почав говорити. Не смію переказати все, що він говорив. Говорив про те, що в мене в комірчині рай, бо де діти, там завжди і тепло, і добре, і про те, що не треба цей рай міняти на чад шинку. Не звинувачував він мене, ні, все виправдовував, тільки мені було не до виправдання. Пішов він, я сиджу й мовчу... Не плачу, хоча на душі так, як перед сльозами. Дружина дивиться... І ось відтоді я людиною став..."
Такий незвичайний пастирський подвиг молодого пастиря став викликати нарікання і навіть напади на нього з усіх боків. Багато хто довго не визнавав щирості його настрою, глумився з нього, обмовляв його усно й друковано, називав його юродивим. Один час єпархіальне начальство заборонило навіть видавати йому на руки платню, бо він, отримавши її до своїх рук, усе до останньої копійки роздавав жебракам, викликало його для пояснень. Але всі ці випробування й глузування о. Іоанн мужньо переносив, ні в чому не змінюючи на догоду тим, хто нападав на нього, прийнятого ним способу життя. І з Божою допомогою він переміг усіх і все, і за все те, над чим у перші роки пастирства з нього сміялися, ганьбили, обмовляли та переслідували, згодом стали прославляти, зрозумівши, що перед ними істинний послідовник Христів, справжній пастир, що кладе душу свою за овці своя.
"Треба любити кожну людину і в гріху її, і в ганьбі її, – говорив о. Іоанн. – Не треба змішувати людину – цей образ Божий – зі злом, яке в ній"... З такою свідомістю він і йшов до людей, усіх перемагаючи й відроджуючи силою своєї істинно пастирської співстраждальної любові.
Незабаром відкрився в о. Іоанні і дивовижний дар чудотворення, який прославив його на всю Росію і навіть далеко за її межами. Немає жодної можливості перелічити всі чудеса, звершені о. Іоанном. Наша невіруюча інтелігенція та її преса навмисно замовчували ці незліченні прояви сили Божої. Але все ж дуже багато чудес записано і збережено в пам’яті. Збереглася точна запис розповіді самого о. Іоанна про його перше чудо своїм співпастирям-священникам. Глибоким смиренням дихає ця розповідь. "Хтось у Кронштадті захворів, – так розповідав про це о. Іоанн. – Просили моєї молитовної допомоги. У мене й тоді вже була така звичка: нікому в проханні не відмовляти. Я став молитися, передаючи хворого в руки Божі, просячи в Господа виконання над хворим Його святої волі. Але несподівано приходить до мене одна старенька, яку я давно знав. Вона була богобоязна, глибоко віруюча жінка, яка провела своє життя по-християнському і в страху Божому закінчила своє земне мандрування. Приходить вона до мене і наполегливо вимагає від мене, щоб я молився про хворого не інакше, як про його одужання. Пам’ятаю, тоді я майже злякався: як я можу – думав я – мати таку сміливість? Проте ця старенька твердо вірила в силу моєї молитви і стояла на своєму. Тоді я сповідав перед Господом своє нікчемство і свою гріховність, побачив волю Божу в усій цій справі та став просити для хворого зцілення. І Господь послав йому милість Свою – він одужав. Я ж дякував Господу за цю милість. Іншим разом за моєю молитвою зцілення повторилося. Я тоді в цих двох випадках прямо вже побачив волю Божу, нове собі послух від Бога – молитися за тих, хто буде цього просити".
За молитвою о. Іоанна справді звершувалося і тепер, по його блаженній кончині, продовжує звершуватися безліч дивовижних чудес. Зцілювалися молитвою і покладанням рук о. Іоанна найтяжчі хвороби, коли медицина губилася у своїй безпорадності. Зцілення звершувалися як наодинці, так і при великому збігу народу, а вельми часто і заочно. Достатньо було іноді написати листа о. Іоанну або послати телеграму, щоб чудо зцілення звершилося. Особливо чудове те, що сталося на очах у всіх, чудо в селі Кончанському (Суворовському), описане випадково присутньою тоді там суворовською комісією професорів військової академії (1901 р.). Жінка, яка багато років страждала біснуванням і приведена до о. Іоанна в несвідомому стані, через кілька митей була ним цілком зцілена і приведена в нормальний стан цілком здорової людини. За молитвою о. Іоанна прозрівали сліпі. Художником Животовським описано чудесне пролиття дощу в місцевості, що страждала від посухи і якій загрожувала лісова пожежа, після того як о. Іоанн звів там свою молитву. О. Іоанн зцілював силою своєї молитви не тільки російських православних людей, а й мусульман, і євреїв, і іноземців, що зверталися до нього з-за кордону. Цей великий дар чудотворення природно був нагородою о. Іоанну за його великі подвиги – молитовні труди, піст і самовіддані справи любові до Бога і ближніх.
І ось незабаром уся віруюча Росія потекла до великого й дивовижного чудотворця. Настав другий період його славного життя, його подвигів. Спершу він сам ішов до народу в межах одного свого міста, а тепер народ сам звідусіль, з усіх кінців Росії, поспішив до нього. Тисячі людей щодня приїздили до Кронштадта, бажаючи бачити о. Іоанна і отримати від нього ту чи іншу допомогу. Ще більше число листів і телеграм отримував він: кронштадтська пошта для його листування мусила відкрити особливе відділення. Разом з листами й телеграмами текли до о. Іоанна й величезні суми грошей на благодійність. Про розміри їх можна судити лише приблизно, бо, отримуючи гроші, о. Іоанн одразу ж усе роздавав. За найменшим підрахунком, через його руки проходило на рік не менше одного мільйона рублів (сума на той час величезна!). На ці гроші о. Іоанн щодня годував тисячу жебраків, влаштував у Кронштадті чудову установу – "Дім Працелюбності" зі школою, церквою, майстернями та притулком, заснував у своєму рідному селі жіночий монастир і звів великий кам’яний храм, а в С.-Петербурзі збудував жіночий монастир на Карповці, в якому й був по кончині своїй похований.
До загальної скорботи мешканців Кронштадта, у другий період свого життя, період своєї всеросійської слави, о. Іоанн мусив залишити викладання Закону Божого в Кронштадтському міському училищі та в Кронштадтській класичній гімназії, де він викладав понад 25 років. А був він чудовим педагогом-законовчителем. Він ніколи не вдавався до тих прийомів викладання, які часто мали місце тоді в наших навчальних закладах, тобто ні до надмірної суворості, ні до морального приниження нездібних. У о. Іоанна заходами заохочення не слугували оцінки, ні заходами залякування – покарання. Успіхи народжувало тепле, щире ставлення його як до самої справи викладання, так і до учнів. Тому в нього не було "нездібних". На його уроках усі без винятку жадібно вслухалися в кожне його слово. Уроку його чекали. Уроки його були скоріше задоволенням, відпочинком для учнів, ніж важким обов’язком, працею. Це була жива бесіда, захоплива мова, цікава, така, що заволодівала увагою, розповідь. І ці живі бесіди пастиря-отця зі своїми дітьми на все життя глибоко закарбовувалися в пам’яті учнів. Такий спосіб викладання він у своїх промовах, звернених до педагогів перед початком навчального року, пояснював необхідністю дати вітчизні насамперед людину і християнина, відсуваючи питання про науки на другий план. Нерідко бували випадки, коли о. Іоанн, заступившись за якогось ледачого учня, засудженого до виключення, сам брався за його виправлення. Минало кілька років, і з дитини, яка, здавалося, не подавала жодних надій, виробляється корисний член суспільства. Особливого значення о. Іоанн надавав читанню житій святих і завжди приносив на уроки окремі житія, які роздавав учням для читання вдома. Характер такого викладання Закону Божого о. Іоанном яскраво закарбований в адресі, піднесеній йому з нагоди 25-річчя його законовчительства в Кронштадтській гімназії: "Не суху схоластику ти дітям викладав, не мертву формулу – тексти й вислови – ти їм викладав, не завчених лише напам’ять уроків ти вимагав від них; на світлих, сприйнятливих душах ти сіяв насіння вічного й животворного Глагола Божого".
Але цей славний подвиг плідного законовчительства о. Іоанн мусив залишити заради ще пліднішого й ширшого подвигу свого всеросійського душеопікування.
Треба лише уявити собі, як минав день у о. Іоанна, щоб зрозуміти й відчути всю тяжкість і велич цього його незрівнянного подвигу. Вставав о. Іоанн щодня о 3 годині ночі й готувався до служіння Божественної літургії. Близько 4 години він вирушав до собору на утреню. Тут його вже зустрічали натовпи прочан, які жадали отримати від нього бодай благословення. Тут же було й безліч жебраків, яким о. Іоанн роздавав милостиню. На заутрені о. Іоанн неодмінно сам завжди читав канон, надаючи цьому читанню велике значення. Перед початком літургії була сповідь. Сповідь, через величезну кількість тих, хто бажав сповідатися в о. Іоанна, була ним уведена, з необхідності, загальна. Справляла вона – ця загальна сповідь – на всіх учасників і очевидців приголомшливе враження: багато хто каявся вголос, голосно викрикуючи, не соромлячись і не соромлячись, свої гріхи. Андріївський собор, який вміщав до 5.000 осіб, завжди бував повний, а тому дуже довго йшло причащання, і літургія раніше 12 години дня не закінчувалася. За свідченням очевидців і співслужителів о. Іоанна, звершення о. Іоанном Божественної літургії не піддається опису. Лагідний погляд, то розчулений, то скорботний, на обличчі сяйво доброзичливого духу, молитовні зітхання, джерела сліз, що виточувалися внутрішньо, поривчасті рухи, вогонь благодаті священницької, що пронизує його потужні вигуки, полум’яна молитва – ось деякі риси о. Іоанна при богослужінні. Служба о. Іоанна становила собою безперервний гарячий молитовний порив до Бога. Під час служби він був воістину посередником між Богом і людьми, заступником за гріхи їхні, був живою ланкою, що єднала Церкву земну, за яку він заступався, і Церкву небесну, серед членів якої він витав у ті хвилини духом. Читання о. Іоанна на клиросі – це було не просте читання, а жива захоплена бесіда з Богом і Його святими: читав він голосно, виразно, проникливо, і голос його проникав у саму душу тих, хто молився. А за Божественної літургії всі вигуки й молитви вимовлялися ним так, ніби своїми просвітленими очима лицем до лиця бачив він перед собою Господа і розмовляв з Ним. Сльози розчулення лилися з його очей, але він не помічав їх. Видно було, що о. Іоанн під час Божественної літургії переживав усю історію нашого спасіння, відчував глибоко й сильно всю любов до нас Господа, відчував Його страждання. Таке служіння надзвичайно діяло на всіх присутніх. Не всі йшли до нього з твердою вірою: деякі з сумнівом, інші з недовірою, а треті з цікавості. Але тут усі переображувалися й відчували, як крига сумніву й невір’я поступово танула й замінювалася теплотою віри. Тих, хто причащався після загальної сповіді, бувало завжди так багато, що на святому престолі стояло іноді кілька великих чаш, з яких кілька священників причащали віруючих одночасно. І таке причащання тривало нерідко понад дві години.
Під час служби листи й телеграми приносилися о. Іоанну прямо в вівтар, і він тут же прочитував їх і молився про тих, кого просили його згадати.
Після служби, у супроводі тисяч віруючих, о. Іоанн виходив із собору й вирушав до Петербурга за незліченними викликами до хворих. І рідко коли повертався додому раніше за північ. Треба думати, що багато ночей він зовсім не мав часу спати.
Так жити й трудитися можна було, звісно, лише за наявності надприродної благодатної допомоги Божої!
Але й сама слава о. Іоанна була його найбільшим подвигом, тяжкою працею. Подумати лишень, що ж усюди, де б він не з’явився, навколо нього миттєво виростав натовп тих, хто жадав бодай лише доторкнутися до чудотворця. Шанувальники його кидалися навіть за каретою, що швидко мчала, хапаючи її за колеса з небезпекою бути скаліченими.
За бажанням віруючих о. Іоанну доводилося здійснювати поїздки до різних міст Росії. Ці поїздки були справжнім тріумфом смиренного Христового служителя. Збіг народу визначався десятками тисяч, і всі бували охоплені почуттями сердечної віри та благоговіння, страхом Божим і жагою отримати цілюще благословення. Під час проїзду о. Іоанна на пароплаві натовпи народу бігли берегом, багато хто при наближенні пароплава ставав навколішки. У маєтку "Рижовка", біля Харкова, де помістили о. Іоанна, багатотисячний натовп знищив траву, квіти, клумби. Тисячі народу проводили дні й ночі табором біля цього маєтку. Харківський собор під час служіння о. Іоанна 15 липня 1890 року не міг вмістити тих, хто молився. Не тільки весь собор, а й площа біля собору не вмістила народу, який наповнював навіть усі прилеглі вулиці. У самому соборі співаки були змушені розміститися у вівтарі. Залізні грати виявилися скрізь зламаними від тиску. 20 липня о. Іоанн звершував молебень на Соборній площі – народу було понад 60.000. Точнісінько такі ж сцени відбувалися в поволзьких містах: у Самарі, Саратові, Казані, Нижньому Новгороді.
О. Іоанн перебував у царському палаці в Лівадії в останні дні життя Імператора Олександра III, і сама кончина Государя сталася в його присутності. Хворий Государ зустрів о. Іоанна словами: "Я не смів запросити вас сам. Дякую, що ви прибули. Прошу молитися за мене. Я дуже нездужаю"... Це було 12 жовтня 1894 року. Після спільної навколішкової молитви Государя наодинці з о. Іоанном настало значне поліпшення здоров’я хворого і з’явилися надії на його повне одужання. Так тривало п’ять днів; 17 жовтня знову почалося погіршення. В останні години свого життя Государ говорив о. Іоанну: "Ви – святий чоловік. Ви – праведник. Ось чому вас любить російський народ". "Так, відповідав о. Іоанн, – Ваш народ любить мене". Помираючи, по прийнятті Св. Таїн і таїнства єлеосвячення, Государ просив о. Іоанна покласти свої руки на його голову, кажучи йому: "Коли ви тримаєте руки свої на моїй голові, я відчуваю велике полегшення, а коли забираєте, дуже страждаю – не забирайте їх". О. Іоанн так і продовжував тримати свої руки на главі вмираючого Царя, поки Цар не віддав душу свою Богу.
Досягнувши високого ступеня молитовного споглядання і безпристрасності, о. Іоанн спокійно приймав багаті одежі, піднесені йому його шанувальниками, і облачався в них. Це йому навіть і було потрібно для прикриття своїх подвигів. Отримані ж пожертви роздавав усі, до останньої копійки. Так, наприклад, отримавши одного разу при величезному збігу народу пакет з рук купця, о. Іоанн одразу ж передав його в простягнуту руку бідняка, навіть не розкриваючи пакета. Купець схвилювався: "Батюшко, та там тисяча рублів!" – "Його щастя", – спокійно відповів о. Іоанн. Іноді, проте, він відмовлявся приймати від деяких осіб пожертви. Відомий випадок, коли він не прийняв від однієї багатої пані 30.000 рублів. У цьому випадку виявилася прозорливість о. Іоанна, адже ця пані отримала ці гроші нечистим шляхом, у чому згодом і покаялася.
Був о. Іоанн і чудовим проповідником, причому говорив він вельми просто і найчастіше без особливої підготовки – експромтом. Він не шукав гарних слів і оригінальних виразів, але проповіді його відзначалися надзвичайною силою і глибиною думки, а водночас і винятковою богословською вченістю, при всій своїй доступності для розуміння навіть простими людьми. У кожному слові його відчувалася якась особлива сила, як відображення сили його власного духу.
Незважаючи на всю свою надзвичайну зайнятість, о. Іоанн знаходив, проте, час вести ніби духовний щоденник, записуючи щодня свої думки, що приходили йому під час молитви і споглядання, внаслідок "благодатного осяяння душі, якого удостоювався він від всепросвітлюючого Духа Божого". Ці думки склали собою цілу чудову книгу, видану під заголовком: "Моє життя у Христі". Ця книга становить собою справжній духовний скарб і може бути поставлена нарівні з натхненними творіннями стародавніх великих отців Церкви і подвижників християнської побожності. У повному зібранні творів о. Іоанна видання 1893 р. "Моє життя у Христі" займає 3 томи на 1000 з лишком сторінок. Це – цілком своєрідний щоденник, у якому ми знаходимо надзвичайно повчальне для кожного читача відображення духовного життя автора. Ця книга на вічні часи залишиться яскравим свідченням того, як жив наш великий праведник і як повинні жити всі ті, хто хоче не тільки називатися, а й насправді бути християнами.
Чудовою пам’яткою святої особистості о. Іоанна і невичерпним матеріалом для повчання є також три томи його проповідей, що містять загалом до 1800 сторінок. Згодом назбиралося ще дуже багато окремих творів о. Іоанна, що видавалися окремими книжками у величезній кількості. Усі ці слова й повчання о. Іоанна – справжнє віяння Св. Духа, що розкриває нам незвідані глибини Премудрості Божої. У них вражає дивовижна своєрідність у всьому: у викладі, у думці, у почутті. Кожне слово – від серця, сповнене віри й вогню, у думках – дивовижна глибина і мудрість, у всьому разюча простота і ясність. Немає жодного зайвого слова, немає "гарних фраз". Їх не можна лише "прочитати" – їх треба завжди перечитувати, і завжди знайдеш у них щось нове, живе, святе.
"Моє життя у Христі" невдовзі після свого виходу у світ настільки привернуло до себе загальну увагу, що була перекладена кількома іноземними мовами, а в англіканських священників стала навіть улюбленою настільною книгою.
Основна думка всіх письмових творінь о. Іоанна – необхідність істинної гарячої віри в Бога і життя за вірою, в невпинній боротьбі з пристрастями й похотями, відданість вірі та Церкві Православній як єдиній спасаючій.
Щодо нашої Батьківщини – Росії о. Іоанн явив собою образ грізного пророка Божого, що проповідує істину, викриває брехню, закликає до покаяння і провіщає близьку кару Божу за гріхи й за богоодступництво. Будучи сам взірцем лагідності й смирення, любові до кожної людини, незалежно від національності й віросповідання, о. Іоанн з великим обуренням ставився до всіх тих безбожних, матеріалістичних і вільнодумних ліберальних течій, які підривали віру російського народу і підкопувалися під тисячолітній державний лад Росії.
"Навчися, Росіє, вірувати в Бога Вседержителя, що керує долями світу, і вчися в твоїх святих предків віри, мудрості й мужності... Господь довірив нам, росіянам, великий спасительний талант православної віри... Повстань же, російська людино!.. Хто вас навчив непокорі та безглуздим заколотам, яких не було раніше в Росії... Перестаньте безумствувати! Досить! Досить пити гірку, повну отрути чашу – і вам, і Росії". І грізно пророкує: "Царство Російське хитається, захитується, близьке до падіння". "Якщо в Росії так підуть справи і безбожники й анархісти-безумці не будуть піддані праведній карі закону, і якщо Росія не очиститься від безлічі кукілю, то вона спустіє, як стародавні царства й міста, стерті правосуддям Божим з лиця землі за своє безбожжя і за свої беззаконня". "Бідна вітчизно, коли ти будеш благоденствувати?! Тільки тоді, коли триматимешся всім серцем Бога, Церкви, любові до Царя й Вітчизни та чистоти звичаїв".
Подальші події кривавої російської революції і торжества безбожного людиноненависницького більшовизму показали, наскільки правий був у своїх грізних застереженнях і пророчих передбаченнях великий праведник землі руської.
До важкого подвигу служіння людям в останні роки життя о. Іоанна приєдналася мучительна особиста недуга – хвороба, яку він лагідно й терпляче переносив, нікому ніколи не скаржачись. Рішуче відкинув він приписи знаменитих лікарів, які його лікували, – підтримувати свої сили скоромною їжею. Ось його слова: "Дякую Господу моєму за ниспосланні мені страждання для попереднього очищення моєї грішної душі. Оживляє – Святе Причастя". І він причащався як і раніше щодня.
10 грудня 1908 року, зібравши рештки своїх сил, о. Іоанн в останній раз сам звершив Божественну літургію в Кронштадтському Андріївському соборі. А о 7 год. 40 хв. ранку 20 грудня 1908 року великий наш праведник мирно відійшов до Господа, заздалегідь передбачивши день своєї кончини.
У похованні о. Іоанна брали участь і були присутні десятки тисяч людей, а біля гробниці його і тоді, і в наступний час звершувалося чимало чудес. Надзвичайні то були похорони! На всьому просторі від Кронштадта до Ораніенбаума і від Балтійського вокзалу в Петербурзі до Іоанівського монастиря на Карповці стояли величезні натовпи плачучого народу. Такої кількості людей не було до того часу ні на одних похоронах – це був випадок у Росії цілком безприкладний. Похоронну процесію супроводжували війська зі знаменами, військові виконували "Коль славен", по всій дорозі через усе місто стояли війська шпалерами. Чин відспівування звершував С.-Петербурзький Митрополит Антоній на чолі собору єпископів і численного духовенства. Ті, хто цілував руку покійного, свідчать, що рука залишалася не холодною, не задубілою. Заупокійні служби супроводжувалися загальними риданнями людей, які почувалися осиротілими. Лунали вигуки: "Закотилося наше сонечко! На кого покинув нас, батьку рідний? Хто прийде тепер на допомогу нам, сиротам, немічним?" Але у відспівуванні не було нічого скорботного: воно нагадувало радше світлу пасхальну заутреню, і чим далі йшла служба, тим цей святковий настрій у тих, хто молився, все зростав і збільшувався. Відчувалося, що з труни виходить якась благодатна сила й наповнює серця присутніх якоюсь неземною радістю. Для всіх було ясно, що в труні лежить святий, праведник, і дух його невидимо носиться в храмі, огортаючи своєю любов’ю і ласкою всіх, хто зібрався віддати йому останній обов’язок.
Поховали о. Іоанна в церкві-усипальниці, спеціально влаштованій для нього в підвальному поверсі збудованого ним монастиря на Карповці. Вся ця церковця чудово гарно облицьована білим мармуром; іконостас і гробниця – теж із білого мармуру. На гробниці (з правого боку храму) лежить Св. Євангеліє і різьблена митра, під якою горить невгасимий рожевий світильник. Безліч дорогих художньо виконаних лампад постійно теплиться над гробницею. Море світла від тисяч свічок, запалюваних богомольцями, заливає цей дивний сяючий храм.
Нині велика справа церковного прославлення нашого дивного праведника, милістю Божою, звершилася. О, якби ця радісна подія воскресила в серцях усіх православних російських людей найважливіший заповіт приснопам’ятного о. Іоанна і спонукала їх з усією рішучістю наслідувати його: «Нам необхідне загальне, моральне очищення, всенародне, глибоке покаяння, зміна звичаїв поганських на християнські: очистимося, омиймося сльозами покаяння, примиримося з Богом – і Він примириться з нами!»