Святий Ігор, князь Чернігівський

Святий благовірний князь Ігор Чернігівський
Святий благовірний князь Ігор Чернігівський

Святий благовірний князь Ігор Чернігівський

.

Середина XII століття була для Русі сумним часом безперервних міжусобних воєн за Київське князювання двох князівських угруповань: Ольговичів і Мстиславичів. Усі вони були в близькій спорідненості, усі – правнуки Ярослава Мудрого. Мстиславичі називалися на ім’я свого батька – святого Мстислава Великого (+ 1132), сина Володимира Мономаха (звідси інша їхня назва "Мономашичі"). Ольговичі називалися на ім’я Олега Святославича (+ 1115), прозваного за свою гірку долю "Гориславичем".

Олег Гориславич був син Київського князя Святослава (+ 1076), який брав участь 1072 року в перенесенні мощей святих страстотерпців Бориса і Гліба (відомості 2 травня) і увійшов в історію Руської Церкви як власник двох найпомітніших богословських збірників того часу – "Ізборника Святослава 1073 р." та "Ізборника 1076 р.".

У деяких давніх місяцесловах і сам князь Святослав шанувався як угодник Божий, але особливо прославилися два його онуки: преподобний Миколай Святоша (+ 1143) і двоюрідний брат його, син Олега Гориславича, – святий князь-мученик Ігор Ольгович (+1147).

Преподобний Миколай Святоша і святий Ігор Ольгович представляють два різні шляхи християнської святості в Давній Русі. Преподобний Миколай, зрікшись світу і князівських обов’язків, став простим іноком і мирно спочив, провівши майже сорок років у монастирі. Святий Ігор, з волі Божої вступивши в боротьбу за Київське князювання, мученицьким подвигом мав спокутувати спадковий гріх князівських усобиць.

1138 року великим князем Київським став старший брат Ігоря Всеволод Ольгович (прадід святого Михайла Чернігівського). Хоча його князювання тривало лише кілька років і було сповнене безперервних воєн, князь уважав Київ своїм спадковим князівством і вирішив передати його у спадок своєму братові Ігорю. Він посилався при цьому на приклад Володимира Мономаха і казав, ніби навмисно підбурюючи Мономашичів: "Володимир посадив Мстислава, свого сина, після себе в Києві, а Мстислав – брата свого Ярополка. А ось я кажу: якщо мене Бог забере, то я після себе даю Київ братові моєму Ігорю". Але Бог гордим противиться. Гордовиті слова Всеволода, якого й так не любили кияни, стали приводом для збудження ненависті проти його брата Ігоря і всіх Ольговичів. "Не хочемо бути в спадщині", – вирішило київське віче. Злоба й гординя князя викликали відповідну злобу й гординю киян: святий Ігор, проти волі втягнутий у самий центр подій, став невинною жертвою ненависті, що наростала.

Грізні події розгорталися стрімко. 1 серпня 1146 року помер князь Всеволод, і кияни цілували хрест Ігорю як новому князю, а Ігор цілував хрест Києву – справедливо правити народом і захищати його. Але, переступивши хресне цілування, київські бояри відразу ж покликали Мстиславичів з військом. Під Києвом відбулася битва між військами князя Ігоря та Ізяслава Мстиславича. Ще раз порушивши хресне цілування, київські війська в розпал бою перейшли на бік Ізяслава. Чотири дні Ігор Ольгович переховувався в болотах біля Києва. Там його взяли в полон, привезли до Києва і посадили в поруб. Це було 13 серпня, усе його князювання тривало два тижні.

У "порубі" (це був холодний колодяний зруб, без вікон і дверей; щоб визволити з нього людину, треба було "вирубати" її звідти) багатостраждальний князь тяжко захворів. Думали, що він помре. За таких умов противники князя дозволили "вирубати" його з ув’язнення і постригти в схиму в Київському Феодорівському монастирі. З Божою поміччю князь одужав і, залишившись іноком монастиря, проводив час у сльозах і молитві.

Боротьба за Київ тривала. Збуджувані гординею й засліплені ненавистю, жодна зі сторін не хотіла поступатися. Бажаючи помститися роду Ольговичів, а заразом і всім князям, київське віче, рік по тому, 1147 року, постановило розправитися з князем-іноком.

Митрополит і духовенство намагалися вразумити й зупинити їх. Князь Ізяслав Мстиславич, що правив у Києві, і особливо його брат князь Володимир намагалися запобігти цьому безглуздому кровопролиттю, врятувати святого мученика, але самі зазнали небезпеки з боку розлюченого натовпу.

Повсталі увірвалися до храму під час святої літургії, схопили Ігоря, що молився перед іконою Божої Матері, і потягли його на розправу. У воротах монастиря натовп зупинив князь Володимир. І сказав йому Ігор: "Ох, брате, куди ти?" Володимир же зіскочив з коня, бажаючи допомогти йому, і вкрив його корзном (князівським плащем) і казав киянам: "Не вбивайте, брати". І вів Володимир Ігоря до двору матері своєї, і стали бити Володимира". Так оповідає літопис. Володимир устиг втиснути Ігоря у двір і зачинити ворота. Але люди виламали ворота і, побачивши Ігоря "на сінях" (криту галерею другого поверху в давньому київському тереми), розбили сіни, стягли святого мученика і вбили на нижніх сходинках сходів. Розлюченість натовпу була така велика, що мертве тіло страдника піддали побиттю й наруги, його волочили мотузкою за ноги до Десятинної церкви, кинули там на віз, відвезли і "повергли на торгу".

Так святий мученик віддав Господу дух свій, "и совлекся ризы тленнаго человека, и в нетленную и многострадальную ризу Христа облекся". Коли ввечері того ж дня тіло блаженного Ігоря було перенесено до церкви святого Михайла, "Бог явив над ним знамення велике, запалилися свічки всі над ним у церкві тій". Наступного ранку святий страдник був похований у монастирі святого Симеона, на околиці Києва.

1150 року князь Чернігівський Святослав Ольгович переніс мощі свого брата, святого Ігоря, до Чернігова і поклав у Спаському соборі.

Чудотворна ікона Божої Матері, що називається Ігорівською, перед якою молився мученик перед убивством, знаходилася у Великій Успенській церкві Києво-Печерської Лаври (святкування їй 5 червня).