Святитель Димитрій Ростовський
Святитель Димитрій Ростовський
Значну роль у процесі церковно-культурного будівництва Росії на межі XVII–XVIII століть відіграли вихідці з України, з київських академічних кіл. Найвидатнішим, мабуть, ученим ченцем з них слід визнати святителя Ростовського Димитрія (Туптало; 1651–1709) – мудрого богослова і чудового проповідника, справжнього інтелігента-безсрібника, фактичного засновника російської історичної науки і, що не менш важливо, смиренного інока та найдобрішого пастиря.
Народився він у містечку Макарові – порівняно недалеко від Києва, у родині козачого сотника; мирське ім’я його було Данило. У Києві майбутній святитель пройшов курс богословських наук і навчався іноземних мов у «училищному» Богоявленському монастирі, де «явися довольно искусен в стихотворстве и витийстве и знающ добре все тое, чему учим бысть». У 1668 році він прийняв чернецтво з іменем Димитрій у київському Троїцькому Кирилівському монастирі, не дбаючи «о снискании имений и богатств временных». У 1675 році його висвятили на ієромонаха і призначили проповідником у відому тоді Густинську обитель; тоді ж він став і головним проповідником соборного храму в Чернігові. З великим успіхом він потім деякий час проповідував у Литві – у Вільні (у Свято-Духівському монастирі) та в Слуцьку.
Після повернення до України Димитрій жив у Батурині, де з 1682 року ігуменствував у Миколаївській обителі. Але не минуло й двох років, як він, «любя безмолвное и безмятежное житие и желая наедине угождати Богу», залишив ігуменські обов’язки, оселившись у Києво-Печерській Лаврі. Тут собор старців обителі на чолі з архімандритом Варлаамом Ясинським (майбутнім митрополитом Київським) доручив Димитрію «жития святых собирати и, совершенно исправив, списати».
У червні 1684 року талановитий і працьовитий інок розпочав цей подвиг усього свого подальшого життя: складання історії святих, або корпусу історичних житійних розповідей, розташованих за місяцями (відповідно до річного кола церковних «пам’ятей» прославлених святих Вселенської Православної Церкви), – так званих «Четьїх-Мінеїв». Перший із чотирьох томів вийшов із друку в січні 1689 року. У цей час Димитрій знову ігуменствував – у вже згаданому батуринському Миколаївському монастирі.
Невдовзі з Батурина до Москви вирушив «ясновельможный Гетман», який узяв до складу свого посольства й ігумена Димитрія. У підмосковній Троїце-Сергієвій обителі Димитрій познайомився з царем Петром I, який, мабуть, уже тоді звернув увагу на здібного й освіченого ченця-українця.
Коли той повернувся до України, то був призначений ігуменом Петропавлівського монастиря в Глухові; тоді ж, у 1695 році, вийшов із друку другий том «Четьїх-Мінеїв». З 1697 року Димитрій уже архімандрит Єлецької Чернігівської обителі, а з 1699 року – архімандрит Спаського монастиря в Новгороді-Сіверському. Незважаючи на всі ці часті переміщення його з місця на місце церковною владою, письменник-інок не полишав звичного ходу своїх літературних праць, і в 1700 році вийшов третій том «житій».
Внаслідок цього «особливое искусство в проповеди слова Божия, такожде и добродетельная его жизнь вскоре прозорливому монарху (то есть Петру I. – д. Г.М.) известны быть стали», і за Імператорським Указом Димитрія в 1701 році перевели до Москви, призначивши митрополитом Тобольським і Сибірським. Але для хворобливого й уже немолодого тоді інока-южанина таке призначення до далекого, холодного Сибіру було непосильним тягарем, а головне – там, далеко від бібліотек і друкарень, завершення ним його літературно-історичної праці ставало практично неможливим. Від усього цього святитель впав у «некоторую печаль», і лише пояснившись нарешті з Петром I, Димитрій отримав дозвіл залишитися в Центральній Росії. У 1702 році його призначили правлячим архієреєм на Ростово-Ярославську кафедру; митрополитом Ростовським він і був аж до самої своєї кончини.
Цей святитель був одним із найосвіченіших людей свого часу, учнем і другом українських духовних просвітителів – Лазаря Барановича і Варлаама Ясинського, які неухильно підтримували його літературну діяльність. У «житії» Димитрія, складеному близько середини XVIII століття (у зв’язку з його церковною канонізацією в 1757 р.), особливо підкреслюється, що «сей богобоязнивый муж был острого разума, великого просвещения, искусный в славянском, греческом, латинском, еврейском и польском языках, великую имел склонность к наукам».
Живучи в Ростові, святитель Димитрій відкрив там першу в Московській Русі духовну семінарію, зібравши для навчання в ній понад 200 дітей священнослужителів; «для лучшего порядка и успехов» він «разделил их на три училища… часто посещая оныя училища, сам учеников слушал и в успехах пробовал», «сам в свободные от дел церковных часы труждался, обучая их», «сам их исповедывал и Святых Таин приобщал; обучая же, определял оных к местам, истребляя невежество». Причому утримував ці семінарські училища Димитрій на свої власні, загалом дуже скромні, кошти.
Тут же, за підтримки тодішнього патріарха Адріана (святительствував з 1690 по 1700 р.) Димитрій завершив і основну свою 20-річну працю – «Четьї-Мінеї», якими і досі користується вся православна Росія як найповнішим і найточнішим джерелом церковної агіографії (докладних описів життя святих).
Окрім богословських праць і різних коментарів до святоотцівських писань, святитель складав також діалоги етичного характеру, вів полеміку зі старообрядцями («Розшук про розкольницьку Брінську віру»), писав вірші й навіть перші російські п’єси – на євангельські теми. Ним складено й два літописи: «Про слов’янський народ» і «Про поставлення архієреїв».
Дуже важливе значення для того часу мав ще один його «Літопис» – «Від початку світобуття до Різдва Христового». Він був особливо необхідним, оскільки мало хто міг тоді придбати для келійного чи домашнього читання дорогу Біблію, і часом навіть представники духовенства не знали толком порядку біблійних подій. На жаль, ця праця залишилася незавершеною: святитель, як пише його біограф, цієї книги «за частыми недугованиями совершити не возможе: но токмо по леточислению четвертыя тысящи шестаго ста лет (то есть до 4600 г. от сотворения мира, или до 908 г. до н. э. – д. Г.М.) деяния написаны».
Серед найвідоміших праць Димитрія слід також назвати: «Алфавіт духовний» (повчання й напучення до виконання заповідей Господніх, розташовані в алфавітному порядку), виданий у Києво-Печерській Лаврі вже після смерті святителя; далі – «Руно зрошене» (про шанування Богородиці та Її ікон); «Апологія» («Розмова того, хто втішає, зі скорботним») і «Короткий Катехізис» («с вопросами и ответами о вере зело полезный»).
Судячи зі збережених портретів, владика Димитрій був невеликого зросту, білявий, з сивиною, з невеликою борідкою клинцем, згорблений.
Його – як дуже добру й щиру людину – завжди хвилювали людське зло і суспільна несправедливість. В одній з проповідей він говорив:
«Егда богатый яст, убогих труды яст. А егда пиет, кровь людскую пиет, слезами людскими упивается. Кто в чести? – богатый! Кто безчестен? – убогий! Кто благороден? – богатый! Кто худороден? – убогий! Кто премудр? – богатый! Кто глуп? – убогий! Богатый, аще бы и весьма был глуп, обаче то самое, яко богат, умным его между простонародными человеки творит».
Попри святительський сан, Димитрію часом доводилося переносити в Ростові чимало утисків з боку представників світської влади. Своєму другові, святителю Рязанському Стефану Яворському (1658–1722), цей справжній духовний громадянин Святої Русі писав про її «внутрішніх противників»: «Толико беззаконий, толико обид, толико притеснений вопиют на небо и возбуждают гнев и отмщение Божие». Особливо нешанобливим до святителя Димитрія був стольник Воєйков, присланий до Ростова з державного «монастырского приказа». Якось святитель служив у соборі Літургію, а в цей час за розпорядженням стольника когось карали кнутом «на правеже». Святитель наказав, щоб катування негайно припинили, але царський чиновник грубо відмовив посланому. Тоді святитель, обурившись духом, перервав службу й пішов до свого приміського села Дем’яни.
Незадовго до кончини Димитрій відіслав до київського Троїцького Кирилівського монастиря родову ікону, щоб її поставили над гробом батька, і тоді ж написав такий духовний заповіт:
«От юности и до приближения моего ко гробу не стяжевал имения, кроме книг святых. Не собирал во архиерействе сый келейных доходов, яже не многи бяху. Но ово на мои потребы та иждивах, ово же на нужды нуждных. Верую бо, яко приятнее Богу будет, аще не едина цата (монета. – д. Г.М.) по мне не останет, неже егда бы многое собрание было раздаваемо. Если никто не восхощет меня тако нища обычному предати погребению, то пусть бросят в убогий дом (то есть, как говорили в старину, «на божедомье» – в общую безвестную могилу. – д. Г.М.). Если же по обычаю будут погребать, пусть схоронят в углу церкви монастыря св. Иакова, идеже место назнаменовах. Изволяй же безденежно помянути грешную мою душу в молитвах своих Бога ради, таковый сам да помяновен будет во Царствии Небесном. Требуяй же за поминовение мзды, молю, да не помянет мя нища, ничто же на поминовение оставивша. Бог же да будет всем милостив, и мне грешному во веки, аминь».
Збереглося досить докладний опис благодатної кончини святителя. Останнього вечора життя владика наказав покликати співаків і, сидячи біля натопленої грубки, слухав спів складених ним самим кантів: «Иисусе мой Прелюбезный, надежду мою в Бозе полагаю, Ты мой Бог Иисусе, Ты моя радость». Потім він відпустив усіх, затримавши лише улюбленого співака, найближчого свого помічника в працях і переписувача своїх творів Савву Яковлєва. Йому він почав розповідати про свою юність, роки навчання, про життя в Україні, про чернече життя і молитву, додавши: «И вы, дети, такожде молитеся». Після завершення бесіди святитель сказав: «Время и тебе, чадо, отбыти в дом твой». Благословивши юнака, владика вклонився йому майже до землі, дякуючи за допомогу в переписуванні творів. Той зніяковів і заплакав, а святитель ще раз лагідно повторив: «Благодарю тя, чадо». Співак пішов, ставши останньою людиною, яка бачила святителя живим. Митрополит же усунувся в особливу келію, де він зазвичай звершував молитву. Там наступного ранку, 28 жовтня (ст. ст.) 1709 року, святителя й знайшли бездиханним: він скончався під час молитви, стоячи на колінах