Святой король Владислав Сербский
Про юні роки княжича Владислава сербські джерела говорять небагато: особистість середнього сина Стефана Первовенчанного ніби губиться на тлі його знаменитих діда, дядька, батька.
Втім, відомо, що Владислав, не будучи старшим сином – спадкоємцем престолу, не мав політичних амбіцій, вирізнявся чесністю, лагідністю, добротою, нехтивістю.
Любив богослужіння і духовні книги, і, мабуть, ще зовсім молодим, вже мав пам'ять смертну: його «задушина», монастир Вознесіння Господнього в Мілешеві, заснований у 1218 або 1219 р. Якщо прийняти за дату народження Владислава 1200 р., княжичу тільки 18.
Вже 1220 р. збудовано соборний храм Вознесіння Господнього, прекрасні фрески якого написані майстрами з Візантії. На одній з них зображені Неманичі – як ті, що вже пішли, прославлені як святі (Симеон Мироточивий), так і продовжують багатотрудний шлях у цьому світі.
Є на фресці також зображення Владислава з храмом у руках – юний князь, який «володів славою», як звучить його слов'янське ім'я, шукає слави Царства Небесного.
Втім, не далекий був Владислав слави земної. Тим паче, що невдовзі, 1228 р., довелося йому допомагати старшому братові, Радославу Стефану, якого після смерті батька перейшов сербський престол, у справах правління. Багато джерел називають Владислава співправителем брата.
Думки про те, що сталося далі, є різними. Сербські письменники у всьому звинувачують дружину Радослава, а особливо його тестя, епірського правителя Феодора Дуку, тісно пов'язаного з візантійською правлячою династією.
Залежний від впливових дружини і тестя Радослав почав тяжіти до Візантії, чим незадоволені були сербські вельможі, які наполягали на самостійності Сербії.
Вони ж, певне, стали налаштовувати проти брата князя Владислава. Налаштовувати – а може змушувати його замінити Радослава на троні. Так чи інакше, Владислав погодився, хоча так улюблений ним дядько, архієпископ Сава, до останнього просив братів жити мирно, за християнськими заповідями.
Проте, амбіції взяли гору. У 1234 р. святий Сава задля уникнення кровопролиття вважав за благо коронувати Владислава, коли Радослав, втративши підтримку знаті, утік із країни (через кілька років Сава, рятуючи Радослава від переслідувань брата, постриже їх у чернецтво).
Той самий архієпископ Сава вінчав Владислава, нового сербського «краля», з дочкою Болгарського царя. Можливо, вся ця історія, боротьба амбіцій спонукали св. Саву покинути країну, відмовившись від єпископства, як не слізно просив його Владислав змінити свої наміри залишитися на батьківщині.
Сава поїхав на Святу Землю, залишивши архієпископський престол своєму учневі Арсенію.
Місцем його упокою стала Болгарська столиця, Тирнове. Владислав відчував глибоку провину перед дядьком, мабуть, розуміючи, що так чи інакше є винуватцем його видалення.
А багато хто в Сербії звинувачував його за смерть Сави, так багато скорботи принесло святителю відсутність миру серед рідних йому людей. Глибоко каючись, Владислав кілька разів звертався до царя Івана з проханням дозволити перенесення мощів святителя Сави на батьківщину.
Але жителі Болгарії, які теж любили та шанували Саву, погодитись на видалення мощів не хотіли. До того ж, як говорили болгарські вельможі та священики, святитель нічого не заповідав про перенесення свого тіла на батьківщину. Справді – не заповів!
Лише особистий візит Владислава 1237 р. схилив царя виконати прохання зятя. Приїхавши до Тирнового, Владислав довго, слізно молився біля труни дядька, гірко каючись у своїх непристойних вчинках. Як великої милості просив він згоди святого на перенесення його тіла на батьківщину, що осиротіла без свого покровителя.
Владислав був почутий: тієї ж ночі уві сні цар Іоанн Асень побачив Ангела, що наказував віддати Владиславу тіло Сави Сербського.
Опиратися Божій волі болгари не наважилися. Мощі святителя Сави були з почестями перенесені в Мілешеве, «задушбину» князя Владислава. Вважається, що життя свт. Сави Сербського написано наступником Сави на архієпископії Арсенієм за підтримки, або навіть за участю князя.
Тим часом добігало кінця князювання Владислава, «краля всіх сербських і поморських земель», якого часто титулували царем.
Але незабаром успішному правителю Сербії довелося зазнати чимало гіркоти. Дуже важким став 1241 рік, коли на Сербію насунулась грізна небезпека зі Сходу, орди монгольського хана Батия, які вже спустошили багато земель.
Руйнівною була навала для Сербії, хоча монголи незабаром покинули її, не ставши продовжувати похід на Європу. Монгольське руйнування провокувало невдоволення князем із боку населення.
До того ж у тому ж 1241 р. помер цар Болгарії Іоанн Асень, політична підтримка якого була така важлива Владиславу. Багато сербських вельмож давно були незадоволені Владиславом за його близькість з Болгарією.
На тлі загального невдоволення, в 1243 р. відбулася змова на чолі з його молодшим братом Урошем. Як колись Радослав, Владислав теж втратив владу. Тепер він має бути зазнати від брата того, що довелося пережити Радославу.
Свою долю князь, мабуть, взяв із повною смиренністю. Принаймні відомо, що з братом він примирився швидко, задовольнявся невеликою долею, престолу більше не домагався ніколи.
У своїй долі, іноді допомагаючи братові у справах управління, здебільшого вдаючись до справ духовних і благодійних, князь Владислав прожив ще понад 20 років і мирно помер близько 1264 — 1281 рр. (точніше рік не відомий). Тіло його було покладено у притворі Вознесенського собору в Мілешеві.
Мощі князя були знайдені майже через 100 років після смерті, коли Сербією правил Урош V. Відомий день набуття, 30 липня, але рік цієї події в джерелах не залишився. Тут мощі перебувають і зараз.
Думки про те, що сталося далі, є різними. Сербські письменники у всьому звинувачують дружину Радослава, а особливо його тестя, епірського правителя Феодора Дуку, тісно пов'язаного з візантійською правлячою династією.
Залежний від впливових дружини і тестя Радослав почав тяжіти до Візантії, чим незадоволені були сербські вельможі, які наполягали на самостійності Сербії.
Вони ж, певне, стали налаштовувати проти брата князя Владислава. Налаштовувати – а може змушувати його замінити Радослава на троні. Так чи інакше, Владислав погодився, хоча так улюблений ним дядько, архієпископ Сава, до останнього просив братів жити мирно, за християнськими заповідями.
Проте, амбіції взяли гору. У 1234 р. святий Сава задля уникнення кровопролиття вважав за благо коронувати Владислава, коли Радослав, втративши підтримку знаті, утік із країни (через кілька років Сава, рятуючи Радослава від переслідувань брата, постриже їх у чернецтво).
Той самий архієпископ Сава вінчав Владислава, нового сербського «краля», з дочкою Болгарського царя. Можливо, вся ця історія, боротьба амбіцій спонукали св. Саву покинути країну, відмовившись від єпископства, як не слізно просив його Владислав змінити свої наміри залишитися на батьківщині.
Сава поїхав на Святу Землю, залишивши архієпископський престол своєму учневі Арсенію.
Місцем його упокою стала Болгарська столиця, Тирнове. Владислав відчував глибоку провину перед дядьком, мабуть, розуміючи, що так чи інакше є винуватцем його видалення.
А багато хто в Сербії звинувачував його за смерть Сави, так багато скорботи принесло святителю відсутність миру серед рідних йому людей. Глибоко каючись, Владислав кілька разів звертався до царя Івана з проханням дозволити перенесення мощів святителя Сави на батьківщину.
Але жителі Болгарії, які теж любили та шанували Саву, погодитись на видалення мощів не хотіли. До того ж, як говорили болгарські вельможі та священики, святитель нічого не заповідав про перенесення свого тіла на батьківщину. Справді – не заповів!
Лише особистий візит Владислава 1237 р. схилив царя виконати прохання зятя. Приїхавши до Тирнового, Владислав довго, слізно молився біля труни дядька, гірко каючись у своїх непристойних вчинках. Як великої милості просив він згоди святого на перенесення його тіла на батьківщину, що осиротіла без свого покровителя.
Владислав був почутий: тієї ж ночі уві сні цар Іоанн Асень побачив Ангела, що наказував віддати Владиславу тіло Сави Сербського.
Опиратися Божій волі болгари не наважилися. Мощі святителя Сави були з почестями перенесені в Мілешеве, «задушбину» князя Владислава. Вважається, що життя свт. Сави Сербського написано наступником Сави на архієпископії Арсенієм за підтримки, або навіть за участю князя.
Тим часом добігало кінця князювання Владислава, «краля всіх сербських і поморських земель», якого часто титулували царем.
Але незабаром успішному правителю Сербії довелося зазнати чимало гіркоти. Дуже важким став 1241 рік, коли на Сербію насунулась грізна небезпека зі Сходу, орди монгольського хана Батия, які вже спустошили багато земель.
Руйнівною була навала для Сербії, хоча монголи незабаром покинули її, не ставши продовжувати похід на Європу. Монгольське руйнування провокувало невдоволення князем із боку населення.
До того ж у тому ж 1241 р. помер цар Болгарії Іоанн Асень, політична підтримка якого була така важлива Владиславу. Багато сербських вельмож давно були незадоволені Владиславом за його близькість з Болгарією.
На тлі загального невдоволення, в 1243 р. відбулася змова на чолі з його молодшим братом Урошем. Як колись Радослав, Владислав теж втратив владу. Тепер він має бути зазнати від брата того, що довелося пережити Радославу.
Свою долю князь, мабуть, взяв із повною смиренністю. Принаймні відомо, що з братом він примирився швидко, задовольнявся невеликою долею, престолу більше не домагався ніколи.
У своїй долі, іноді допомагаючи братові у справах управління, здебільшого вдаючись до справ духовних і благодійних, князь Владислав прожив ще понад 20 років і мирно помер близько 1264 — 1281 рр. (точніше рік не відомий). Тіло його було покладено у притворі Вознесенського собору в Мілешеві.
Мощі князя були знайдені майже через 100 років після смерті, коли Сербією правил Урош V. Відомий день набуття, 30 липня, але рік цієї події в джерелах не залишився. Тут мощі перебувають і зараз.